Надворі було холодно і вітряно. Ворони кружляли на тлі сірого каламутного неба. Плямою на цій сумній картині вирізнялася мініатюрна дівчина. Вона сиділа на лавці, заховавши руки у кишені. З-під пальта стирчали худі ноги. Дівчині було років вісімнадцять. Вона сиділа на цьому місці вже давно, раз у раз поглядаючи на годинник і озираючись довкола.

Нарешті в кінці алеї з’явився силует людини. Дівчина схопилася зі своєї лавки, хоча людина була ще далеко. Вона так і стояла, кутаючись у своє пальто, поки силует людини наближався. Нарешті крізь сіру пелену дощу стало видно, що це жінка. Вона дивилася на жінку, не відводячи погляд, так напружено, немов готувалася до стрибка.

– Здрастуйте, ви Ірина? – вимовила жінка, наблизившись.Дівчина в червоному пальті лише кивнула.

– Ну що ж, присядемо? – запитала жінка привітно і перша сіла на лавку, змахнувши з неї рукавичкою крапельки вологи. Їй було близько сорока, чорне волосся вибивалося з-під кокетливого капелюшка, сіре пальто окреслювало струнку фігуру, великі темні очі дивилися впевнено, спокійно і доброзичливо.

– А ви… ви Анастасія?

– Так. Присядьте ж, сьогодні дуже холодно. Напевно, нам краще поговорити швидше. Що ви хотіли мені розповісти?

***

Ірина дивилася на неї зі страхом. Здавалося, їй хотілося втекти звідси або вона не вірила до кінця в реальність того, що відбувається.

– Я хочу з вами поговорити про вашого чоловіка.

Анастасія нічого не відповіла. Вона не змінила свого доброзичливого, спокійного виразу, тільки брову підвела від здивування.

– Ми кохаємо один одного, – випалила Ірина, щосили стискаючи свої ручки. Вона заплющила очі і втягнула голову в плечі, немов чекаючи удару. Але нічого не сталося. Коли вона розплющила очі, то побачила той самий спокійний і навіть співчутливий погляд. Це її підбадьорило, і вона заговорила більш впевнено. – Так, ми кохаємо одне одного! Вже давно…

– Пробачте, Ірино, – вимовила Анастасія. – Як давно ви… кохаєте мого чоловіка?

– Ми… Ми обоє кохаємо одне одного! Вже півроку. Він живе з вами тільки за звичкою, а кохає мене, давно…

– Півроку, – вставила Анастасія, дивлячись на свою співрозмовницю з якимось дивним виразом обличчя.

– Ви… Ви повинні відпустити його. Я знаю, що він м’який і добрий, він не може вам сказати сам про те, що покохав іншу.

– І тому ви, Ірино, вирішили розповісти мені про це.

– Так. Так, я вирішила, тому що так більше не може тривати. Ми були разом минулими вихідними, ми… Ви навіть у ліжку більше йому не подобаєтеся…

– Здається, у минулі вихідні Діма був удома.

– Він виходив.

– Можливо.

Дитяче личко розгорілося, плечі розправилися.

– Ви… ви стара, Насте! Або як мені вас називати, напевно, на ім’я й по батькові, зважаючи на ваш вік? – І вона посміхнулася переможно, немов викинула головний козир.

Анастасія теж усміхнулася.

– Взагалі-то мене зазвичай називають саме на ім’я та по батькові, Ірино. І вік тут ні до чого. Так що ви теж можете називати мене Анастасія Володимирівна.

– Ви вже давно обдурена дружина, як ви не розумієте? Навіщо ви продовжуєте з ним жити? Це так принизливо! Хіба не краще відпустити його, щоб він був щасливий? Я розумію, що ви чіпляєтеся за нього, тому що у вашому віці…

– Ви вже про це мені пояснили, Ірино.

– Не смійте з мене сміятися! – скрикнула дівчина.

– Що ви, Ірино, що ви, – вимовила Анастасія заспокійливо. – Я навіть не думала цього робити.

– Ви думаєте, через те, що ви жили з ним сімнадцять років, він завжди буде з вами? Зрозумійте, він вас більше не кохає!

– Ірино, як у вас із навчанням? – раптом запитала Анастасія.

– Яке вам до цього діло?

Анастасія одну за одною одягнула рукавички, перекинула через плече ремінець сумочки і підвелася. Вона дивилася на дівчину з дивним виразом жалості.

– Ірино, професори, у тому числі мій чоловік, існують не тільки для того, щоб у них закохуватися. Подумайте про це. Якщо ви це зрозумієте, то вас, можливо, теж коли-небудь будуть називати на ім’я та по батькові, а не Ірою. – Анастасія повернулася і пішла назад алеєю, виструнчена, спокійна, впевненою чіткої ходою. Вона насилу знайшла час, щоб зустрітися з незнайомою дівчиною, яка закидала її листами і замучила дзвінками, і тепер гірко шкодувала про втрачений час.

***

…Увечері з машини вона зателефонувала чоловікові.

– Любий, я їду. Буду хвилин через десять. Цілую.

В’їжджаючи у двір, вона відразу помітила високу широкоплечу фігуру чоловіка, який зустрічав її біля під’їзду. Це була традиція, і вона порушувалася тільки тоді, коли Діма був у відрядженні. Тоді він змушував Настю телефонувати йому і розмовляти з ним весь час, поки вона йшла від машини до квартири. Так він контролював її безпеку.

Увечері Настя принесла чоловікові в кабінет чай, поставила тацю, присіла на краєчок столу.

– Діма, я стара?

– Що? – запитав, дивлячись у монітор.

– Усі ці штучки… Листи, сердечка… Це твоя студентка, Ірина… Не знаю прізвища. У такому яскравому червоному пальті.

– Звідки ти знаєш?

– Я зустрічалася з нею сьогодні, вона дуже наполягала.

– Боже, чому ти мені не сказала?

– Ти пишеш дисертацію, я не хотіла тебе турбувати. Добраніч, любий.

Анастасія нахилилася, поцілувала чоловіка в абсолютно сиву скроню.

– Насте-Насте, ну як тобі не соромно? – промовив докірливо чоловік і обійняв дружину. – Ходімо й справді спати. То тепер кінець історії?

– Не думаю, вона сильно закохана.

– Боже ти мій… І що робити?

– Потерпимо, що поробиш, з часом їй набридне.

***

…Ірина пила джин-тонік, дивилася у вікно й усміхалася. Зрештою, головне – розлучити Дмитра Вікторовича з дружиною, і тоді все те, що вона сьогодні розповіла цій незворушній жінці, скоро стане реальністю. Від цих солодких думок вона довго не могла заснути.

Ірина у своїй маленькій, обклеєній плакатами кімнаті і Анастасія Володимирівна одночасно вимкнули нічники. Ірина засинала у солодких мріях і впевненості у своїй перемозі. Анастасія, засинаючи, шкодувала Ірину, а професор відчував тільки звичне спокійне щастя, обіймаючи дружину і вже забувши всю цю безглузду історію.…