Волинянин набігав по Варшаві 42 кілометри

Спортсмен-аматор із Волині Сергій Турчик подолав марафонську відстань у 42,195 км, взявши участь в «ORLEN Warsaw Marathon-2016».

Про свої «марафонські» пригоди Сергій Турчик пише на сайті Тursep.

Першим для волинського бігуна став марафон у Києві 2015 року. Згодом разом із другом Валерієм Макаруком «марафонив» в Одесі, після чого вирішив спробувати свої сили в «ORLEN Warsaw Marathon-2016. Бігуни-аматори поставили собі часові рамки – три години.

[caption] В очікуванні нової марафонської пригоди[/caption]

Марафон. Найтяжчий…

Стартовий постріл, і тисячі бігунів рухаються в протилежні сторони. Ні, всі розуміли куди потрібно бігти, просто старт був спільним для марафонців і учасників 10кілометрового забігу, от тільки рухались ці дві колони – червона та біла – в протилежних напрямках. Ми завбачливо зайняли місця з правого краю і на ходу віталися з бігунами з іншого забігу. Колона була дійсно величезною, значна частина якої стояла, тож багато учасників навіть не дивилися в сторону старту, а плескали чи підставляли руки для вітань марафонцям.

На першому кілометрі ми пробігаємо мостом через Віслу. Приємний такий міст, без якихось критичних підйомів чи спусків. На протилежній стороні мосту стоїть відмітка 40км – цим же шляхом ми будемо повертатися на фініш. Відразу в голові починають закрадатись думки: «а в якому стані я тут буду через 40км?», «а чи буду я тут раніше, ніж за 2:50?», «а чи буду я тут взагалі?». Успішний досвід двох марафонів додає впевненості, можливо, навіть самовпевненості, і останнє питання хочеться гнати геть. Потрібно рухатись вперед, ставити нові цілі, а завдання просто фінішувати на марафоні дуже добре підходить для найпершого старту.

Тим часом, на перших кілометрах забігу ми починаємо шукати собі зручне місце для просування вперед. Навіть наш відносно невеликий передовий натовп почав розпадатись. Еліта вже далеко попереду, хтось аж надто прискорився на старті, і, відсапуючись, починає шукати собі місце трохи глибше, хтось навпаки став на старті надто далеко, і тепер витрачає зайві зусилля на необов’язкові маневри для просування вперед, а хтось вже на третьому кілометрі находить рятівне дерево, яке виконує функції кабінки з чергами на старті. Пейсмейкери на 3:00 були позаду нас, і ми розуміли, що рухаємось швидше потоку на 3 години, і навіть в такому темпі час від часу виконуємо обгони, аби видерти собі більше простору для шмарканнякомфортного бігу.



Невеличкий підйом, і ми опиняємось в Старому Місті, де вчора гуляли. Так, ми бачили тут марафонські відмітки, і знали, що маршрут буде проходити цими вуличками. Рухаємось ми разом з Валерієм Макаруком, і я відмічаю, що дуже добре, що цією частиною міста проходять перші кілометри забігу, а не останні. Зараз ще є бажання і сили розглядати місцевість, встановлювати якісь логічні зв’язки вуличок, пов’язувати між собою різні площі і повороти. Але наступне моє зауваження вже не було таким приємним – щось дивне коїлось з навігатором. Схоже вузькі вулички і високі будинки заважали комфортній роботі GPS, і протягом кількох секунд бігу в одному і тому ж темпі мій Polar показував темп від 4:30 до 3:30. Garmin мого друга якщо і працював стабільніше, то не набагато, тож про реальний темп могли тільки здогадуватись. Аби не втрачати час на початку забігу, я починаю то прискорюватись, то призупинятись, коли розумв, що щось не те. Вже після забігу, Валєра скаже, що хоча годинники і показували занижений темп, але ми бігли рівно, і ті прискорення були зайвими. А ось вже і перша глобальна відмітка 5 км, на якій є годинник, і можна прикинути свій реальний темп.

5 км – 20:45 – темп 4:09 – середній темп 4:09 (233 позиція)

Майже ідеальний темп для нашої задачі. Аби пробігти 42.195 за 3:00:00, потрібно триматися темпу 4:15. Ми вирішили орієнтуватись на 4:12, щоб було кілька секунд на водичку/банани і на різні форс-мажорні ситуації. Все, здавалося, можна спокійно бігти в такому темпі. І ми бігли. От тільки 4:09 – це середній темп за весь п’ятикілометровий відрізок, перші кілометри якого ми рухались значно повільніше. Логічно, що під кінець відрізку ми бігли швидше 4:09, хоча, можливо, до кінця не усвідомлювали можливих наслідків. Ми і далі рухалися швидше потоку, час від часу випереджаючи кількох бігунів. В забігах на довгі дистанції особисто в мене такий собі переломний момент наступає в районі 8-10 кілометрів. За цей час я встигаю «стати» на свій комфортний темп, який може бути різний, і тоді просто рухаюсь в ньому, фактично нічого не міняючи, якщо того не вимагає тренувальна програма, і насолоджуюсь самим процесом. Друга глобальна відмітка з позначкою 10км, і я знову займаю свій розум простими математичними розрахунками, від яких прихожу в здивування.

10 км – 40:59 – темп 4:03 – середній темп 4:05 (209/-24 позиції)

Отакої! Дещо шокований таким розкладом, я розмірковую над подальшими діями. А тим часом, відмічаю за собою оте саме попадання в темп. Пам’ятаю, коли на горизонті виднілась 11-кілометрова позначка (я чомусь подумав, що це буде тільки 10), я ще жартував, що розім’ялись і тепер можна починати бігти. Ми вже почали вибігати на більш просторі вулиці, і наші годинники почали себе вести більш адекватно, і вони дійсно показували, що рухаємось ми з темпом трохи більше чотирьох хвилин. Тоді я вже досить чітко розумів, що наслідки для мене можуть бути не найприємнішими, хоча втішав себе тим, що на тренуваннях я завжди робив запас кілька секунд, і мав кілька довгих забігів в марафонському темпі 4:06-4:07. І ми і далі випереджали потік. Позначка 15 км принесла нову порцію здивувань.

[caption] Поки біжиться комфортно[/caption]

15 км – 1:00:49 – темп 3:58 (!) – середній темп 4:03 (202/-7 позицій)

Під час перетину відмітки я не розрахував свій темп аж так точно (середній на годиннику все одно був не зовсім вірним, то повністю на нього я не покладався), але розумів, що третю п’ятірку ми пробігли швидше 40 хвилин. Темп точно був вище 4:00км/хв., і все, що зараз пригадується на тій відмітці, це фраза: «ну це ж навіть не половинка, це цілий марафон! Я буду бігти ЦІЛИЙ марафон!». Ти біжиш, пробуєш себе якось вговорити сповільнитись, дістаєш чергових марафонців, навіть сідаєш їм на хвіст, і отак рухаєшся хвилину-другу, і кажеш собі «без обгонів», але зовсім скоро розумієш, що це не ті люди, з якими бігові цикли синхронізувались, і ти знову виконуєш обгін, перед тобою знову кілька десятків пустоти, яку ти знову заповнюєш своїми кроками в темпі близько 4 хвилин на кілометр. Не вивчаючи наперед місце розташування столиків з водою і їжею, ми так і не змогли розгадати алгоритми розміщення пунктів підживлення. Ті, які траплялись нам на першій половині, ми частково пропускали, але в більшості випадків брали воду. А ось і позначка 20км. 20! Це вже майже половина, а ми досить навіть комфортно рухаємось.

20 км – 1:21:05 – темп 4:03 – середній темп 4:03 (193/-9 позицій)

Практично відраз після 20-кілометрової відмітки ми почули, що півмарафонський рубіж буде виглядати святково. Марафонців зустрічав веселий дядько з мікрофоном, щось вигукував підбадьорююче, лунала гучна музика, кричали вболівальники, з-під землі підіймалися димові стовпи. Таке шоу справило позитивне враження, і ми, посміхаючись, дякували вболівальникам. Я поглянув на годинник, і зрозумів, що обновив свій півмарафонський рекорд, навіть з брутто-часом. Вже з фінішного протоколу згодом я дізнаюсь, що відмітку 21,097 я здолав за 1:25:30. В такому піднесеному настрої, ми наздогнали чергову групу марафонців, в якій перебувало з десяток бігунів. Група нам дуже сподобалась, і ми комфортно прилаштувались в самому її хвості. Напевно, за весь мій біговий досвід, це була найзручніша група, в які мені довелося бігти. Лідери групи (а нею виявилась дівчина) вели нас в комфортному темпі, при цьому ще й захищали від вітру, нам практично ні про що не треба було думати, а лише бігти. Аби чимось зайнятись, я навіть перерахував, що в групі було 13 марафонців, а найбалакучішими виявилась пара українців в хвості. Тоді я хотів, аби це тривало якомога довше. Ми були налаштовані триматися групи, не обганяти, не прискорюватись, а тримати цей темп. Але, зрозуміло, ніщо не може тривати вічно. Спочатку ми вже втіснилися в середину групи, а на черговому пункті підживлення, який ми пропускали, наша група геть розпалася. Було це десь перед 25 кілометром.

25 км – 1:41:20 – темп 4:03 – середній темп 4:03 (186/-7 позицій)

Десь після 23-го кілометру ми забігли в такий собі лісок, де було два повороти на дев’яносто градусів, і ми почали рухатись в зворотному напрямку. Погода була ідеальна – похмуро, без сонця, без дощу, а в межах міста вітру не відчувалося. Але вже після розвороту, коли бігли пустирем асфальтованою доріжкою в кількох десятках метрів від автомобільної дороги, вітер почав суттєво відчуватися. Зараз бігуни траплялися все рідше, і рідше, і ми довго бігли з тими ж людьми, по черзі випереджаючи одне одного. Не дуже цікава дорога і я вже поступово втрачаю інтерес до місцевості, і більше починаю аналізувати власне тіло і відчуття. Найперше важливе спостереження – невеличке запаморочення почало накривати мене практично відразу, коли я почав їсти банани. Таке враження, що тільки-но їжа потрапляє до шлунку, до мозку, який і так відчував дефіцит кисню, почало надходити ще менше крові. Відчуття звичне для мене, і я в принципі був до нього готовий. Куди більше мене турбувало інше – якісь нові відчуття були в моїх ікрах. Щось схоже на кріпатуру після добрих тренувань, але кріпатури в ікрах після довгих тренувань я вже давно не відчував, хоча і бігав раніше приблизно в такому темпі 30+км, та і відчуття були інші. Почав в голові перебирати інформацію, чи щось чув/читав раніше про це, і на поверхню свідомості почали вилазити думки про енергетичне голодування м’язів, або «стіну», яка часто підступно зустрічає новачків або надто самовпевненихмарафонців.

До фінішу лишається менше 15 кілометрів, так вже десь тоді мислення перелаштувалось з «скільки пробіг» на «скільки лишилося». Перше, що я почав робити (ні, не їсти), міркувати і шукати для себе докази, що я таки зможу витримати темп, і дістатися фінішу. Перше, як я згадував раніше, позитиву додавав той факт, що я мав кілька забіг в марафонському темпі біля 30км, і цим я зміг заспокоїти себе щодо надто високого темпу. По-друге, хоча мені не подобався мій режим харчування (за цей час я з’їв лише кілька шматочків банану і один шматок шоколаду), але практично на всі тренування, навіть довгі, я виходжу зранку, на голодний шлунок, і якихось проблем це не завдавало. А сьогодні вранці я добряче поснідав, так що навіть мав перевагу перед тренуваннями. Крім того, зараз я тішив себе думкою, що на тренуваннях трохи привчив свій організм до голодних забігів, і хотілося вірити, до ефективного перетворення енергії з жирів. І, по-третє, мене тішила думка, що за ці майже 30 кілометрів я зміг собі зробити комфортний запас часу, аби його вистачило для фінішу з трьох годин. І після позначки 29км я приймаю рішення сповільнитись. Я розумію, що відпустивши Валєру, мені буде бігти значно важче, я можу більше розслабитись, а мій внутрішній голос обов’язково знайде способи вговорити мене дати слабинку, і хоч трохи сповільнитись. Але ж лишається якихось 13 кілометрів! Я прощаюсь з моїм другом, бажаю йому успішно витримати темп (в ньому сумніватись не приходилось) і домовляємось зустрітись на фініші. Темп в районі 4:25 приносить полегшення, але більше моральне, ніж фізичне. Перетин відмітки 30км проходить з думкою «ну от і починається марафон!».

[caption] Залишки групи на позначці 25 км[/caption]

30 км – 2:02:16 – темп 4:11 – середній темп 4:04 (182/-4 позиції)

Ого! На одному з останніх перед марафонських серйозних тренуваннях Strava показала «приблизний найкращий час для 30км» 2:05 з копійками, а тут і цей рекорд вдалось обновити. Приємно, хоча я і розумію, що в Варшаву я приїхав зовсім не для цього. Я вже був і не проти чогось пожувати, але як на зло пункти з їжею не трапляються. Сповільнившись до темпу 4:30, кілометри ставали для мене все довшими, і довшими, а значить і відстань між водою і їжею більшою. Тож все харчування складається в мене з виколупаного з-поміж зубів шоколаду (я ще в Одесі зрозумів, що дуже погано запивати шоколад холодною водою). Після 30-го в мене є ще одна улюблена позначка – 32км. До фінішу лишається приблизно 10км, і відносно просто, навіть для втомленого розуму, порахувати скільки маємо часу до цільового фінішу. Мій годинник показував, що я вже рухався 2 години 11 хвилин, а значить до фінішу з трьох годин майже 50 хвилин, тобто, достатньо цю десятку подолати в темпі 5хв/км. Такий собі комфортний темп для легкого бігу. Я приймаю тверде рішення не опускатися нижче 4:30!

Хоча я і балансую на встановленій мною же позначці, але цей темп значно повільніше потоку. І мене почали випереджати ті, з ким я біг в групі раніше. Спочатку одиниці, потім парами, а потім мене «підбирали» і невеличкими групами. Інколи просипалась якась спортивна злість, я починав чіплятися за кимось, тримався якусь сотню метрів, але розумів, що так довго не зможу, і темп 4:15 вже був для мене надто високим. Я знову опускався до 4:30, і продовжував бігти по відчуттях. Але в один не дуже прекрасний момент, я не відразу зрозумів, чому годинник показує темп 4:45. По відчуттях здавалося, що біжу я ті ж самі 4:30, але в реальності все було повільніше. Я знову прискорююсь до 4:30, але цього разу вже цей темп стає для мене таким важким, як кілометр назад був 4:15. В отакій боротьбі, прискорень і гальмувань, я перетнув позначку 35км.

35км – 2:25:44 – темп 4:42 – середній темп 4:09 (224/+42)

За останні 5км мене обігнали кілька десятків бігунів. Місця мене не дуже цікавили, куди більше я задавався питанням «чи встигну фінішувати, поки годинник розпочне четверту годину марафону?». Я знав, що поки пейсмейкери біжать позаду, надіє в мене є. Але в той же час я і розумів, що коли прийде час вставати в групу пейсів, вряд чи в мене будуть сили комфортно влитися в групу. Виникає бажання максимально відтягнути цю зустріч, після якого чергова спроба прискорення, і вкотре я, задихаючись починаю прискорено хапати рятівні ковтки повітря, стишуюсь до нового комфортного для себе темпу. Кожне таке прискорення забирає не тільки фізичні, а і моральні сили. Кожного разу після прискорення мій темп стає все повільнішим, і повільнішим, я починаю дратуватись, осипати себе докорами, заспокоюватись, і пробувати рухатись вперед. Я починаю розуміти, чому для такого стану обрали саме слово «стіна». Якщо раніше з цим словом в мене асоціювалась твердотільна стіна з цегли чи бетону, то тепер вона ще набула і аморфних властивостей. Ти біжиш в середовищі, яке по своїй густині значно відрізняється від звичних для нас «нормальних умов».

Кожного разу, підіймаючи ногу і роблячи рух рукою, ти зустрічаєш невидимий тобі опір, який перетворює нанівець практично всі твої зусилля. Але парадокс в тому, що ти відчуваєш, що резерв сил є, просто не вдається його вивільнити, і від цього стає ще паскудніше. І це зовсім не ті труднощі, з якими ти зустрічаєшся на стадіоні під час інтервальних чи темпових робіт. Там ти дійсно борешся з тим, аби не дати слабинку, при чому боротьба проходить, як на фізичному, так емоційному рівні. А тут ти просто не можеш…

[caption] Самотній перетин позначки 35 км[/caption]

В цей період велике враження на мене справив один епізод. Якщо чесно, від вболівальників на Варшавському марафоні я очікував більше, як по кількості, так і по якості, і якби не два десятки рок-гуртів на маршруті, то було би геть скучно. Але в той момент ми вже повернулись в місто, і людей на узбіччі було побільше. І от я собі трушу в марафонському темпі який дозволив би фінішувати годин так за 5, перебираючи різні непристойні думки, як на одному з пішохідних переходів в інвалідному візочку сидить бабця, така з добрими очима і з щирою посмішкою (рухався то я не надто швидко, тож встиг її добре роздивитись). Схоже, вона відчувала мої страждання, і дуже бадьорим голосом, з щирою-щирою посмішкою, видає польською мовою фразу, що «до Народового лишилось зовсім трохи, він вже майже поруч»! Я подякував за слова підтримки, і рухаючись далі, вже в думках, подякував цій бабусі, що вони «прийшла» підтримати марафонців, і подякував, за ту прекрасну можливість, яку багато хто з нас має, але не завжди цінує – бігати! Я глянув на годинник, до Народового ще майже 6 км, і в якийсь інший день, це було би дійсно «поруч», але не сьогодні.

Перший пейсмейкер з прапорцем з цифрами 3:00:00 обігнав мене на 39-му кілометрі. Відразу спрацювала внутрішня програма, яка закладалась кілька разів під час руху,«не пропустити пейсмейкерів», і я пробую в нього вгризтися зубами. На диво, але рухався він майже в самоті, тому я подумав, що фініш поруч з прапорцем буде дуже гарним. Але мої мрії вже розбились об варшавський асфальт за кілька десятків метрів – пейсмейкер рухався з якоюсь аж надто космічною швидкістю (темп був в районі тих же 4:12-4:15), і я дуже швидко відвалився. За якихось кілька десятків секунд, мене дістав і другий пейсмейкер, поруч з яким вже була більша група марафонців. Як і перший, ці трьохгодинні пронеслись повз мене на недосяжній швидкості. Після цього до мене прийшло справжнє полегшення – жодних завдань, жодних обмежень, жодних докорів, я просто рухаюсь вперед з комфортною для себе швидкістю. До фінішу 2км, до дедлайну 3 години, можна і на руках дійти розслабитись. Перед поворотам на міст через Віслу, з тою самою позначкою 40км, був пункт з водою і їжею. Якихось 2км до фінішу, і вже зовсім не обов’язково щось жувати, але я відгукнувся на вигуки волонтерів «банана-чоколята», і взяв здоровенний шматок жовтого фрукту. Яким же приємним було моє здивування, коли в середині банану я знайшов шматочок шоколаду! От в такому поєднанні було дуже і дуже смачно, а сам шоколад зовсім не дратував своєю гливкою настирливістю на зубах

40км – 2:53:57 – темп 5:38 – середній темп 4:20 (439/+215)

Якщо раніше мене дещо діставав той факт, що мене обігнало кілька десятків бігунів, то на мості я абсолютно спокійно відносився до того, що мене обігнало кілька сотень, і продовжують це робити і далі. Я більше здивувався зі своїх можливостей до самопрограмування. Справа в тому, що під час руху я кілька разів відправляв собі в майбутнє думки, що на 40км мені буде легко, а там вже лишиться просто оббігти навколо красеня Народового. І от я біля позначки 40км, мені легко, в сенсі, я не парюся над швидкістю і часом, мені легко, в сенсі пересування, хоча темп і перевалив за 6хв/км, але він був для мене комфортним. На майбутнє, треба більше конкретизувати, яким чином я хочу щось отримати

Після проходження моста, я, здається, жодного разу так і не глянув на годинник. Основне завдання було «провалено», а новий рекорд, якщо і вдасться його здобути, не такий вже і принциповий. Я з нетерпінням чекав фінішу, аби збулася інша моя мрія.



Фініш

На фінішній прямій ORLEN Warsaw Marathon поставили трибуни, де зібралась велика кількість вболівальників. І от перед поворотом на фінішну пряму я дістаю приготовлений заздалегідь для такої події прапор, розгортаю його над головою і… О чудо! Я починаю прискорюватись! Вітер починає надувати мої жовто-блакитні крила, все тіло наповнюється неймовірними відчуттями від здійснення давньої мрії – ти біжиш з прапором своєї країни в столиці європейського міста! Крутяк!!!

І хоча тоді мені здавалось, що розігнався я як мінімум до цільового марафонського темпу, насправді, я балансував на межі швидкості 5хв/км Але тоді це не мало значення!

Полегшення від перетину фінішної лінії, і радість, що практично відразу за нею мене чекає Валерій. Його посмішка говорить, що йому все вдалося, і я щиро радію, коли дізнаюсь, що він витримав взятий темп до кінця, і фінішував з феноменальним часом 2:51:14, ставши при цьому найшвидшим українцем в Варшаві. Я навіть забув вимкнути свій годинник, периферійним зором побачивши цифри 3:07:??, подумав, що Валєра міг би вже і замерзнути за стільки часу. Вже з фінішного протоколу дізнався, що свій третій марафон я завершив з часом 3:07:18, а це на 11 хвилин краще мого попереднього рекорду.



Після марафону. Найлегше після найтяжчого

Подякував за медальку, закутався в одіяло з фольги і пішов отримувати вітання від своєї групи підтримки, і робити фото з марафонською медалькою, зі своїм другом, а цього разу ще і з прапором України.

І якось воно все і відразу попустило. Попив водички, якогось лимонадно-безалкогольного пива, пройшовся кілька метрів, і сили знову повернулись до мене. І в цей момент, коли очі зупиняються то на одному, то на іншому накульгуючому фінішеру, я ловлю себе на думці, що я практично не відчуваю втоми. Ніякої кріпатури, ніяких розтягнень чи натертостей, більше того, в мені прокинулось бажання бігати.

***
Знаючи результати цієї авантюри, чи повторив би я її? Думаю, що так. Якихось великих страждань «мій провал» зовсім не приніс. Я отримав дуже хороший біговий досвід, багато чому навчився, і знову проникся повагою до відстані 42,195.

[caption] Це приємне післямарафонське відчуття[/caption]