Журналістика – більше ніж робота, це – частина життя. Особливо, коли дружина чи чоловік також журналіст. Волинські журналісти створюють сім’ї й працюють пліч о пліч. Хтось у одному виданні, хтось у різних. Як побачив «Таблоїд Волині», вони допомагають один одному й навіть іноді обмінюються роботою. З нагоди професійного свята ми розпитали, як живеться й працюється журналістським парам.
Сергій Шаповал та Наталка Пахайчук разом можуть утворити цілу редакцію. Нині не дивина їх побачити на подіях разом з маленькою донечкою, яка вже з перших місяців життя знає, що таке журналістика.
[img data=def]06_06_2015_915713424/shapovaly.jpg[/img]
«Коли ми працюємо разом, то вже редакція. Ми взаємозамінні і «взаємодопоміжні», як комплект. Навиками володіємо різними, але коли працюємо в парі, то виходить, що можемо все, ‒ розповідає Наталка. ‒ Роботу один за одного не робимо, хоча дуже хочеться іноді скинути на половинку розшифровку з диктофона. Раніше кілька разів пробували разом робити: один диктує, другий пише, але не прижилася ця практика. Найчастіше працюємо один для одного натхненням».
Сергій Шаповал каже, що бути журналістом і мати жінку журналіста ‒ цікаво й дуже зручно.
«З професійної точки зору це дуже зручно. Наприклад, ми часто аналізуємо роботу волинських ЗМІ а потім ділимося своїми думками один з одним. Дискутуємо про кращі інструменти просування сайтів. Постійно спілкуємось на професійні теми. Щодо читання матеріалів один одного ‒ якщо це не оперативні новинки а великі матеріали ‒ то читаємо. Це допомагає написати більш якісний та зрозумілий для читача текст, ‒ ділиться думками Сергій. ‒ Звичайно, журналістика впливає на подружнє життя. Ми постійно проводимо час разом і спілкуємось набагато більше, аніж би я був, наприклад, сантехніком чи будівельником. У нас багато спільних тем для розмов».
Володимир Лис та Надія Гуменюк познайомились у Львові, коли навчались на першому курсі університету імені Івана Франка. Обоє опановували фах журналіста.
[img data=def]06_06_2015_915713424/lys.jpg[/img]
«Ми сиділи поруч, обоє писали поезію, займалися літературою. Це, власне, нас і поєднало. Нам було цікаво спілкуватись, мали багато спільних тем. Перші розмови – про поезію та журналістику. «То було кохання з першого погляду», – розповідає Надія Павлівна (для «Слова Волині»).
Надія Павлівна та Володимир Савович завжди мали подібні літературні смаки, суспільні та політичні погляди. Та попри це, кожному вдалось зберегти свій неповторний стиль творчості. «Втратити свою індивідуальність для людини – і для митця, і для журналіста – дуже небезпечно», – каже Надія Гуменюк.
Подружжя волинських журналістів і письменників часто читає тексти один одного, але тільки тоді, коли це вже цілісний твір. Кожен працює самостійно. Мабуть, це й дозволяє зберігати оригінальний стиль як у літературі, так і в журналістиці.
«Як би люди не жили єдиним життям і єдиним подихом, кожен повинен мати особистий простір, який і використовувати для творчості, – каже Надія Павлівна. – Журналіст – дуже складна професія. Тут людина або розуміє, що це не її і кидає, або стає сильнішою і викристалізовується. Для журналіста – головне постійно вчитися: вчитися писати, розуміти людей. Якщо зупинився у розвитку, то це вже кінець. Журналіст повинен бути трудоголіком. Бувало, що увечері я йшла на захід, а на ранок уже приносила матеріал. Журналістика вимагає самовіддачі й часу, але не скажу, щоб хтось із нас коли-небудь ревнував до професії, такого не було».
Тамара та Андрій Зубенко почали зустрічатись, коли разом працювали на радіо «СіД FM». Зараз Тамара Зубенко ‒ журналіст «Слова Волині», а Андрій залишився вірним роботі на радіо.
[img data=def]06_06_2015_915713424/zubenky.jpg[/img]
«Ми особлива журналістська пара, адже задіяні у різних сферах журналістики. Професія впливає на подружнє життя у міру оперативності, так інтернет-видання й газета забирає більше часу, аніж робота на радіо, відповідно менше часу залишається на родину. Я вже знаю, що у дружини найбільш напружені дні ‒ це дні перед здачею газети, тобто понеділок і вівторок. А якщо Тома у той день ще й випусковим редактором працює, то може взагалі забувати про свою другу половинку, ‒ каже Андрій Зубенко. ‒ Я завжди читаю дружинині тексти й дуже багато знаю про героїв її матеріалів. Іноді нас навіть на вулиці впізнають й дякують дружині за роботу. Це дуже приємно. Вона ж не слухає мої ефіри зовсім, якось раз слухала ефір з міським головою, бо там була цікава для неї тематика.
Коли разом працювали на радіо, то бувало що робили роботу один за одного, зараз вже нема такої можливості. Щоправда іноді прошу допомоги у дружини, коли у якійсь рекламі чи передачі треба жіночий голос. Часом і сам допомагаю: коли бачу якісь цікаві теми, фіксую їх для дружини. Пам’ятаю, колись порадив написати про «волгу» розмальовану за мотивами фільму «В бой идут одни старики». Дуже гарний матеріал вийшов, я би так не зміг написати»
У журналістів Людмили та Костянтина Яворського загорілось справжнє кохання з першого погляду.
[img data=def]06_06_2015_915713424/yavorski.jpg[/img]
«З Яворським ми познайомилися на новорічному карнавалі, який ми з подругою організовували в Будинку офіцерів. Запросили КВН команду «Літри» розважати публіку, де грав Костя. Якось все відразу склалося: запросив потанцювати, додому того вечора вже ніхто не попав, і з моменту зустрічі до одруження, думаю, від сили налічиться дні три, які ми провели не разом, ‒ розповідає Люда. ‒ Коли познайомилися, я вчилася на другому курсі факультету журналістики. Костя відреагував на це «хм, цікаво», і через місяць з дипломом інженера пішов працювати кореспондентом на «Аверс». А мені довелося ще кілька років вчитися, щоб стати журналістом.
Насправді, в нас багато спільних текстів, багато текстів написаних одне за одного, а ще є такі, до яких навіть долучалася донька. Вона за гонорар любить розшифровувати диктофонні записи.
Хоча, думаю, тут справа не в тому, що в нас одна професія. Якби Костя, наприклад, складав меблі, а я пекла торти, то переконана, що я б вишивала йому якусь оббивку, а він мені… не зовсім вдалий приклад вибрала, швидше за все – просто дегустував би, але байдужим не лишався б, точно.
А загалом жити з журналістом – круто. Це ж дуже ерудовані люди. Я часто ловлю себе на думці в спілкуванні з іншими, що мене дивують відповіді «не знаю». Звикла, що Костя ВСЕ знає. А ще дуже комфортно, що не треба пояснювати специфіку роботи. Наприклад, чого в вівторок, коли здається газета, робочий день може закінчуватися о 22.00-23.00 годині. Чи чого буває вкрай важливо о 2.00 ночі обговорити тендер на послуги з благоустрою. Я не кажу вже про різні технічні речі типу «позич диктофон», «сфотографуй по дорозі…» і т.д. Одним словом, коли в сім’ї – всі журналісти, комфортно і ні дня не нудно».
Оксану та Юрія Ричуків познайомила та ж таки журналістика. Вони працювали у одному виданні.
[img data=def]06_06_2015_915713424/rychuky.jpg[/img]
«Ми познайомились на роботі, разом працювали в газеті «Експрес-Нерухомість», таке було спеціалізоване видання. Мене коректором взяли, його ‒ журналістом. Обоє фактично без досвіду, він, взагалі, тільки універ закінчив. Так що я стояла у «істоков народження звєзди» :), і всі наступні його професійні етапи були на моїх очах. Горджуся страшенно! Я називаю його «мій любімий журналіст». Ну це так, несерйозно, а якщо серйозно, то справді вважаю Юрія Ричука одним з найкращих журналістів Волині, ‒ каже Оксана Ричук. ‒ Про роботу спілкуємось часто ‒ практично цілодобово, то в телефонному режимі, то в чаті ФБ: «А ти читала? А ти бачив? Написав колонку автора, глянь, мені потрібна твоя думка».
Роботу один за одного часом робимо. Буває, розшифрувати там щось, вичитати ‒ він до мене підлизується і я здаюся, хоча розшифровувати не свої записи страх як не люблю.
Журналістика ‒ професія не тільки без вихідних, а й цілодобова. Тому змирилася, що чоловік не часто вдома буває. Може, якби сама не варилася в тій юшці, то й важче було б пристосовуватися, а так ‒ розумію, терплю. Часом чоловік приходить в годині 22-й додому з роботи, каже: «зроби мені, будь ласка, кави». Це означає, що він працюватиме цілу ніч, ну може годинки дві під ранок задрімає».
Мабуть, об'єднані коханням та журналістикою волинські журналісти пишуть вдвічі натхненніше та професійніше, адже під боком завжди є цензор, порадник та помічник.
Підготувала: Ірина САСОВСЬКА
Сергій Шаповал та Наталка Пахайчук разом можуть утворити цілу редакцію. Нині не дивина їх побачити на подіях разом з маленькою донечкою, яка вже з перших місяців життя знає, що таке журналістика.
[img data=def]06_06_2015_915713424/shapovaly.jpg[/img]
«Коли ми працюємо разом, то вже редакція. Ми взаємозамінні і «взаємодопоміжні», як комплект. Навиками володіємо різними, але коли працюємо в парі, то виходить, що можемо все, ‒ розповідає Наталка. ‒ Роботу один за одного не робимо, хоча дуже хочеться іноді скинути на половинку розшифровку з диктофона. Раніше кілька разів пробували разом робити: один диктує, другий пише, але не прижилася ця практика. Найчастіше працюємо один для одного натхненням».
Сергій Шаповал каже, що бути журналістом і мати жінку журналіста ‒ цікаво й дуже зручно.
«З професійної точки зору це дуже зручно. Наприклад, ми часто аналізуємо роботу волинських ЗМІ а потім ділимося своїми думками один з одним. Дискутуємо про кращі інструменти просування сайтів. Постійно спілкуємось на професійні теми. Щодо читання матеріалів один одного ‒ якщо це не оперативні новинки а великі матеріали ‒ то читаємо. Це допомагає написати більш якісний та зрозумілий для читача текст, ‒ ділиться думками Сергій. ‒ Звичайно, журналістика впливає на подружнє життя. Ми постійно проводимо час разом і спілкуємось набагато більше, аніж би я був, наприклад, сантехніком чи будівельником. У нас багато спільних тем для розмов».
Володимир Лис та Надія Гуменюк познайомились у Львові, коли навчались на першому курсі університету імені Івана Франка. Обоє опановували фах журналіста.
[img data=def]06_06_2015_915713424/lys.jpg[/img]
«Ми сиділи поруч, обоє писали поезію, займалися літературою. Це, власне, нас і поєднало. Нам було цікаво спілкуватись, мали багато спільних тем. Перші розмови – про поезію та журналістику. «То було кохання з першого погляду», – розповідає Надія Павлівна (для «Слова Волині»).
Надія Павлівна та Володимир Савович завжди мали подібні літературні смаки, суспільні та політичні погляди. Та попри це, кожному вдалось зберегти свій неповторний стиль творчості. «Втратити свою індивідуальність для людини – і для митця, і для журналіста – дуже небезпечно», – каже Надія Гуменюк.
Подружжя волинських журналістів і письменників часто читає тексти один одного, але тільки тоді, коли це вже цілісний твір. Кожен працює самостійно. Мабуть, це й дозволяє зберігати оригінальний стиль як у літературі, так і в журналістиці.
«Як би люди не жили єдиним життям і єдиним подихом, кожен повинен мати особистий простір, який і використовувати для творчості, – каже Надія Павлівна. – Журналіст – дуже складна професія. Тут людина або розуміє, що це не її і кидає, або стає сильнішою і викристалізовується. Для журналіста – головне постійно вчитися: вчитися писати, розуміти людей. Якщо зупинився у розвитку, то це вже кінець. Журналіст повинен бути трудоголіком. Бувало, що увечері я йшла на захід, а на ранок уже приносила матеріал. Журналістика вимагає самовіддачі й часу, але не скажу, щоб хтось із нас коли-небудь ревнував до професії, такого не було».
Тамара та Андрій Зубенко почали зустрічатись, коли разом працювали на радіо «СіД FM». Зараз Тамара Зубенко ‒ журналіст «Слова Волині», а Андрій залишився вірним роботі на радіо.
[img data=def]06_06_2015_915713424/zubenky.jpg[/img]
«Ми особлива журналістська пара, адже задіяні у різних сферах журналістики. Професія впливає на подружнє життя у міру оперативності, так інтернет-видання й газета забирає більше часу, аніж робота на радіо, відповідно менше часу залишається на родину. Я вже знаю, що у дружини найбільш напружені дні ‒ це дні перед здачею газети, тобто понеділок і вівторок. А якщо Тома у той день ще й випусковим редактором працює, то може взагалі забувати про свою другу половинку, ‒ каже Андрій Зубенко. ‒ Я завжди читаю дружинині тексти й дуже багато знаю про героїв її матеріалів. Іноді нас навіть на вулиці впізнають й дякують дружині за роботу. Це дуже приємно. Вона ж не слухає мої ефіри зовсім, якось раз слухала ефір з міським головою, бо там була цікава для неї тематика.
Коли разом працювали на радіо, то бувало що робили роботу один за одного, зараз вже нема такої можливості. Щоправда іноді прошу допомоги у дружини, коли у якійсь рекламі чи передачі треба жіночий голос. Часом і сам допомагаю: коли бачу якісь цікаві теми, фіксую їх для дружини. Пам’ятаю, колись порадив написати про «волгу» розмальовану за мотивами фільму «В бой идут одни старики». Дуже гарний матеріал вийшов, я би так не зміг написати»
У журналістів Людмили та Костянтина Яворського загорілось справжнє кохання з першого погляду.
[img data=def]06_06_2015_915713424/yavorski.jpg[/img]
«З Яворським ми познайомилися на новорічному карнавалі, який ми з подругою організовували в Будинку офіцерів. Запросили КВН команду «Літри» розважати публіку, де грав Костя. Якось все відразу склалося: запросив потанцювати, додому того вечора вже ніхто не попав, і з моменту зустрічі до одруження, думаю, від сили налічиться дні три, які ми провели не разом, ‒ розповідає Люда. ‒ Коли познайомилися, я вчилася на другому курсі факультету журналістики. Костя відреагував на це «хм, цікаво», і через місяць з дипломом інженера пішов працювати кореспондентом на «Аверс». А мені довелося ще кілька років вчитися, щоб стати журналістом.
Насправді, в нас багато спільних текстів, багато текстів написаних одне за одного, а ще є такі, до яких навіть долучалася донька. Вона за гонорар любить розшифровувати диктофонні записи.
Хоча, думаю, тут справа не в тому, що в нас одна професія. Якби Костя, наприклад, складав меблі, а я пекла торти, то переконана, що я б вишивала йому якусь оббивку, а він мені… не зовсім вдалий приклад вибрала, швидше за все – просто дегустував би, але байдужим не лишався б, точно.
А загалом жити з журналістом – круто. Це ж дуже ерудовані люди. Я часто ловлю себе на думці в спілкуванні з іншими, що мене дивують відповіді «не знаю». Звикла, що Костя ВСЕ знає. А ще дуже комфортно, що не треба пояснювати специфіку роботи. Наприклад, чого в вівторок, коли здається газета, робочий день може закінчуватися о 22.00-23.00 годині. Чи чого буває вкрай важливо о 2.00 ночі обговорити тендер на послуги з благоустрою. Я не кажу вже про різні технічні речі типу «позич диктофон», «сфотографуй по дорозі…» і т.д. Одним словом, коли в сім’ї – всі журналісти, комфортно і ні дня не нудно».
Оксану та Юрія Ричуків познайомила та ж таки журналістика. Вони працювали у одному виданні.
[img data=def]06_06_2015_915713424/rychuky.jpg[/img]
«Ми познайомились на роботі, разом працювали в газеті «Експрес-Нерухомість», таке було спеціалізоване видання. Мене коректором взяли, його ‒ журналістом. Обоє фактично без досвіду, він, взагалі, тільки універ закінчив. Так що я стояла у «істоков народження звєзди» :), і всі наступні його професійні етапи були на моїх очах. Горджуся страшенно! Я називаю його «мій любімий журналіст». Ну це так, несерйозно, а якщо серйозно, то справді вважаю Юрія Ричука одним з найкращих журналістів Волині, ‒ каже Оксана Ричук. ‒ Про роботу спілкуємось часто ‒ практично цілодобово, то в телефонному режимі, то в чаті ФБ: «А ти читала? А ти бачив? Написав колонку автора, глянь, мені потрібна твоя думка».
Роботу один за одного часом робимо. Буває, розшифрувати там щось, вичитати ‒ він до мене підлизується і я здаюся, хоча розшифровувати не свої записи страх як не люблю.
Журналістика ‒ професія не тільки без вихідних, а й цілодобова. Тому змирилася, що чоловік не часто вдома буває. Може, якби сама не варилася в тій юшці, то й важче було б пристосовуватися, а так ‒ розумію, терплю. Часом чоловік приходить в годині 22-й додому з роботи, каже: «зроби мені, будь ласка, кави». Це означає, що він працюватиме цілу ніч, ну може годинки дві під ранок задрімає».
Мабуть, об'єднані коханням та журналістикою волинські журналісти пишуть вдвічі натхненніше та професійніше, адже під боком завжди є цензор, порадник та помічник.
Підготувала: Ірина САСОВСЬКА