Відомий блогер розніс Єфросиніну, яка присоромила Трінчер за купівлю дорогого авто під час війни
Колишній чоловік співачки Анни Трінчер – блогер та бізнесмен Олександр Волошин – різко покритикував Машу Єфросиніну.
08 Грудня 2023
Текст: Анастасія ТУМІК
Фото: із сімейного архіву Сергія ХОМІНСЬКОГО
Сергій Хомінський уже шостий рік навчає майбутніх акул пера в Інституті філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки. Для багатьох студентів він без перебільшення – найулюбленіший викладач.
Креативність Сергія Хомінського не дає студентам нудьгувати. То доводиться готувати інтерв’ю з дубом, то доводити, що як справжні журналісти знають, де у Луцьку розташовані усі пам’ятники. Та й сам він у вільний від основної роботи час любить проводити журналістські експерименти. Наприклад, для публікації «Як дешево і сердито похмелитися у Луцьку» приміряв на себе образ бомжа.
«Таблоїд Волині» розпитав у цього супер-викладача, чому він проміняв столичну кар’єру на волинських студентів, для чого носив на прес-конференцію голови СБУ собаку та незвичне хобі – вирощування квітів.
* * *
Інколи виникає бажання прогуляти пару, але ж я розумію, що вже не студент. Запізнюватися не люблю, бо викладач має бути пунктуальним.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/1.jpg[/img] Після доброго студентського обіду має бути добрий студентський сон[/caption]
* * *
Робота мені подобається, це хороша, і якби це пафосно не звучало, суспільно-важлива діяльність. У СНУ імені Лесі Українки працюю вже шостий рік. Народився, виріс і 31 рік свого життя провів у Києві. Чому опинився в Луцьку? А в мене дружина – лучанка, і другим моїм рідним містом після Києва став Луцьк.
* * *
Уперше на Волинь потрапив ще до того, як познайомився зі своєю майбутньою дружиною, це було більше десяти років тому, я працював у газеті, і в нас з’явився новий співробітник і в перший же тиждень каже: «Слухай, а як мені на п’ятницю відпроситися?» Я спочатку здивувався, а він пояснив, що на вихідних одружується. Я отримав запрошення на свято та побував у Ратному. Дуже сподобалися і люди, і місцевість, але навіть не думав, що Волинь стане для мене рідним регіоном.
[img data=def]03_03_2016_1935104415/3.jpg[/img]
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/4.jpg[/img] «Майданна» креативність[/caption]
* * *
У минулому семестрі приходжу на пару, аудиторія зачинена, я спускаюся, беру свій ключ. Студенти спізнюються, ніхто не прийшов. Я чекаю п’ять, десять хвилин. Скаржуся в деканаті, що ціла група прогулює мою пару, беру журнал, і подумки уже виставляю всім «енки». Повертаюся в аудиторію, ніхто не підійшов. Вирішив розклад передивитися: виявилося, що я переплутав аудиторії. Знайшов своїх студентів, які чекали мене вже хвилин сорок.
* * *
Цікавий випадок трапився зі мною, коли лише розпочав викладацьку практику. Не з усіма колегами встиг познайомитися. Під час сесії лишилися студенти-боржники. Другу відомість складають кілька предметів в один день. Шукав відомість, аби виставити оцінки, мені повідомили, що вона у викладача з іншої кафедри. Підіймаюся до кабінету української літератури, підходжу до Галини Іванівни Яструбецької, вітаюся з нею. «Я Ваш колега з кафедри соціальних комунікацій», а у відповідь чую: «Як Ваше прізвище?» – «Хомінський» – і мене починають шукати у цій відомості… «Ви мене не так зрозуміли», − дивуюся я. «То вам мало 60 балів? А скільки ж Вам поставити?», – каже колега. «Мені і 60 вистачить, але я до вас з іншим питанням», – потім ми разом посміялися.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/5.jpg[/img] Під час навчання в аспірантурі[/caption]
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/5_1.jpg[/img] На даху батьківського дому[/caption]
* * *
Зі студентами намагаюся бути демократичним і ліберальним. До таких, що прогулюють пари, невідповідально ставляться до навчання, ставлюся більш суворо.
* * *
Уже з 15 років вирішив для себе, що буду журналістом, але лише з третьої спроби мені вдалося вступити в інститут журналістики. Розуміння цієї професії доволі відрізнялося від моїх теперішніх уявлень. Це типова для всіх ситуація: молоді та юні хочуть бути журналістами на романтичній хвилі, мріючи про суцільні подорожі і не сприймають цю професію як серйозну роботу. Насправді – це нелегка щоденна праця, але надзвичайно цікава: в журналістиці точно не буває нудно!
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/6.jpg[/img] На Ай-Петрі[/caption]
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/6_1.jpg[/img] У «Лісовій пісні» на Шацьких озерах[/caption]
* * *
Найголовніше наше хобі з дружиною – виховання дітей. Це найпрекрасніше хобі, яке тільки може бути. Лише з появою дітей ти починаєш розуміти багато-багато речей, над якими до того не задумувався. Донька Юстинка, 5 років уже ходить в садочок. Син Ярославчик, 2 роки – поки бешкетує вдома.
* * *
Звісно, більшість клопотів з догляду за дітьми лягає на дружину – дуже їй за це вдячний. Але чим можу, стараюся допомогти. Приміром, донечку до садочка заводжу. На художню гімнастику з нею ходимо. З сином у футбол по квартирі можемо пограти. Про задатки журналістів у них ще зарано говорити, підштовхувати їх до вибору цієї професії я не буду. Кожна людина мусить самостійно обирати свій шлях, зокрема й професійний. А завдання батьків – як на мене – лише підтримати свідомий вибір дитини. Колись, до речі, мої батьки так само підтримали мій свідомий вибір.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/7.jpg[/img] У Пирогові[/caption]
* * *
Загалом живеться нам весело – інакше, певно, з двома дітлахами й не буває. Хоча ми – тобто я з малими – може ще й кота якого б завели, чи собачку невеличкого – але наша мама поки що не в захваті від цієї ідеї. Все неначе в мультику про «Простоквашино» – там мамі перспектива чотирилапих у квартирі теж не дуже подобалася.
* * *
Одного разу по роботі побував на виставці квітів і захопився. Можливо, хтось вважає це не зовсім чоловічим заняттям. На це я віджартовуюся: справжнім чоловікам повинне подобатися прекрасне: жінки і квіти. На моєму робочому столі є кілька сенполій, а вдома їх набагато більше.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/8.jpg[/img] З сім’єю[/caption]
* * *
Раніше бував на присадибній ділянці бабусі та дідуся, там я вирощував ґрунтові квіти – понад 50 сортів тюльпанів. Така маленька Голландія під Житомиром. А ще близько 10 сортів нарцисів та 30 гладіолусів. Односельці ходили на наш город як на екскурсію. Зараз від цього трішки відійшов, бо квіти – то прекрасно, але це величезна праця.
* * *
Ще одне моє величезне захоплення – спорт. Люблю дивитися футбол та баскетбол. Щодо того, аби брати у цьому безпосередню участь… У дорослому віці я відкрив для себе хокей. Ковзани, лід, хокейний майданчик – це моє.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/9.jpg[/img] До захоплень нещодавно додався хокей[/caption]
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/9_1.jpg[/img] Із другом Максимом під час матчу Україна-Швеція[/caption]
* * *
У 2008 році я ще тільки починав працювати на радіо, в мене ще тоді були живими дідусь і бабуся. Вони жили під Житомиром і так сталося, що не мали собаки. Дідусь попросив, аби я привіз для них цуценя з Києва. Ввечері знайшов оголошення в інтернеті і вирішив зранку з’їздити в село під Києвом, аби вибрати собачку породи німецька вівчарка. А на одинадцяту годину маю завдання: відбувалася конференція з головою СБУ. На той час це був Валентин Наливайченко. Я розрахував час, аби привести щеня додому і встигнути на зустріч. Але не так сталося, як гадалося. Усе йшло за планом, але по дорозі назад до Києва потрапив у затор. І я розумію, що не встигаю завести додому цуценя, але ж не виконати поставленого на роботі завдання – це теж не вихід! Я прийняв рішення і вирушив з собачкою в паперовій коробці в СБУ на Володимирську. Охоронець здивовано розпитував про пакет з коробкою. Я відповів, що дивуватися немає чому – там у мене цуценя і пояснив усю історію. Звісно ж, у зал мене з ним не пустили, я залишив коробку в гардеробі. Почалася конференція, а я себе накручую: коробка ж то закрита, а раптом цуценяті повітря бракує? Я сиджу слухаю голову СБУ в той час, як воно там задихається. Пробираюся до виходу, відчиняю двері, мене зупиняє співробітник СБУ і каже, що ходити в приміщенні забороняється. Проводить мене коридорам, а я починаю розказувати свою історію з цуценям. Він починає реготати: «То це Ваше цуценя? Про нього вже все СБУ знає. Наливайченко проводить прес-конференцію, а співробітники по черзі граються з собакою і вже кличку йому дали». Тоді я побачив натовп біля коробки і переконався, що з моїм песиком усе гаразд. Він став справжнім другом нашої родини, назвали його за бажанням дідуся Дунаєм.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/10.jpg[/img] Із другом Дунаєм, якому вдалося побувати в будівлі СБУ[/caption]
Фото: із сімейного архіву Сергія ХОМІНСЬКОГО
Сергій Хомінський уже шостий рік навчає майбутніх акул пера в Інституті філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки. Для багатьох студентів він без перебільшення – найулюбленіший викладач.
Креативність Сергія Хомінського не дає студентам нудьгувати. То доводиться готувати інтерв’ю з дубом, то доводити, що як справжні журналісти знають, де у Луцьку розташовані усі пам’ятники. Та й сам він у вільний від основної роботи час любить проводити журналістські експерименти. Наприклад, для публікації «Як дешево і сердито похмелитися у Луцьку» приміряв на себе образ бомжа.
«Таблоїд Волині» розпитав у цього супер-викладача, чому він проміняв столичну кар’єру на волинських студентів, для чого носив на прес-конференцію голови СБУ собаку та незвичне хобі – вирощування квітів.
* * *
Інколи виникає бажання прогуляти пару, але ж я розумію, що вже не студент. Запізнюватися не люблю, бо викладач має бути пунктуальним.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/1.jpg[/img] Після доброго студентського обіду має бути добрий студентський сон[/caption]
* * *
Робота мені подобається, це хороша, і якби це пафосно не звучало, суспільно-важлива діяльність. У СНУ імені Лесі Українки працюю вже шостий рік. Народився, виріс і 31 рік свого життя провів у Києві. Чому опинився в Луцьку? А в мене дружина – лучанка, і другим моїм рідним містом після Києва став Луцьк.
* * *
Уперше на Волинь потрапив ще до того, як познайомився зі своєю майбутньою дружиною, це було більше десяти років тому, я працював у газеті, і в нас з’явився новий співробітник і в перший же тиждень каже: «Слухай, а як мені на п’ятницю відпроситися?» Я спочатку здивувався, а він пояснив, що на вихідних одружується. Я отримав запрошення на свято та побував у Ратному. Дуже сподобалися і люди, і місцевість, але навіть не думав, що Волинь стане для мене рідним регіоном.
[img data=def]03_03_2016_1935104415/3.jpg[/img]
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/4.jpg[/img] «Майданна» креативність[/caption]
* * *
У минулому семестрі приходжу на пару, аудиторія зачинена, я спускаюся, беру свій ключ. Студенти спізнюються, ніхто не прийшов. Я чекаю п’ять, десять хвилин. Скаржуся в деканаті, що ціла група прогулює мою пару, беру журнал, і подумки уже виставляю всім «енки». Повертаюся в аудиторію, ніхто не підійшов. Вирішив розклад передивитися: виявилося, що я переплутав аудиторії. Знайшов своїх студентів, які чекали мене вже хвилин сорок.
* * *
Цікавий випадок трапився зі мною, коли лише розпочав викладацьку практику. Не з усіма колегами встиг познайомитися. Під час сесії лишилися студенти-боржники. Другу відомість складають кілька предметів в один день. Шукав відомість, аби виставити оцінки, мені повідомили, що вона у викладача з іншої кафедри. Підіймаюся до кабінету української літератури, підходжу до Галини Іванівни Яструбецької, вітаюся з нею. «Я Ваш колега з кафедри соціальних комунікацій», а у відповідь чую: «Як Ваше прізвище?» – «Хомінський» – і мене починають шукати у цій відомості… «Ви мене не так зрозуміли», − дивуюся я. «То вам мало 60 балів? А скільки ж Вам поставити?», – каже колега. «Мені і 60 вистачить, але я до вас з іншим питанням», – потім ми разом посміялися.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/5.jpg[/img] Під час навчання в аспірантурі[/caption]
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/5_1.jpg[/img] На даху батьківського дому[/caption]
* * *
Зі студентами намагаюся бути демократичним і ліберальним. До таких, що прогулюють пари, невідповідально ставляться до навчання, ставлюся більш суворо.
* * *
Уже з 15 років вирішив для себе, що буду журналістом, але лише з третьої спроби мені вдалося вступити в інститут журналістики. Розуміння цієї професії доволі відрізнялося від моїх теперішніх уявлень. Це типова для всіх ситуація: молоді та юні хочуть бути журналістами на романтичній хвилі, мріючи про суцільні подорожі і не сприймають цю професію як серйозну роботу. Насправді – це нелегка щоденна праця, але надзвичайно цікава: в журналістиці точно не буває нудно!
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/6.jpg[/img] На Ай-Петрі[/caption]
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/6_1.jpg[/img] У «Лісовій пісні» на Шацьких озерах[/caption]
* * *
Найголовніше наше хобі з дружиною – виховання дітей. Це найпрекрасніше хобі, яке тільки може бути. Лише з появою дітей ти починаєш розуміти багато-багато речей, над якими до того не задумувався. Донька Юстинка, 5 років уже ходить в садочок. Син Ярославчик, 2 роки – поки бешкетує вдома.
* * *
Звісно, більшість клопотів з догляду за дітьми лягає на дружину – дуже їй за це вдячний. Але чим можу, стараюся допомогти. Приміром, донечку до садочка заводжу. На художню гімнастику з нею ходимо. З сином у футбол по квартирі можемо пограти. Про задатки журналістів у них ще зарано говорити, підштовхувати їх до вибору цієї професії я не буду. Кожна людина мусить самостійно обирати свій шлях, зокрема й професійний. А завдання батьків – як на мене – лише підтримати свідомий вибір дитини. Колись, до речі, мої батьки так само підтримали мій свідомий вибір.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/7.jpg[/img] У Пирогові[/caption]
* * *
Загалом живеться нам весело – інакше, певно, з двома дітлахами й не буває. Хоча ми – тобто я з малими – може ще й кота якого б завели, чи собачку невеличкого – але наша мама поки що не в захваті від цієї ідеї. Все неначе в мультику про «Простоквашино» – там мамі перспектива чотирилапих у квартирі теж не дуже подобалася.
* * *
Одного разу по роботі побував на виставці квітів і захопився. Можливо, хтось вважає це не зовсім чоловічим заняттям. На це я віджартовуюся: справжнім чоловікам повинне подобатися прекрасне: жінки і квіти. На моєму робочому столі є кілька сенполій, а вдома їх набагато більше.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/8.jpg[/img] З сім’єю[/caption]
* * *
Раніше бував на присадибній ділянці бабусі та дідуся, там я вирощував ґрунтові квіти – понад 50 сортів тюльпанів. Така маленька Голландія під Житомиром. А ще близько 10 сортів нарцисів та 30 гладіолусів. Односельці ходили на наш город як на екскурсію. Зараз від цього трішки відійшов, бо квіти – то прекрасно, але це величезна праця.
* * *
Ще одне моє величезне захоплення – спорт. Люблю дивитися футбол та баскетбол. Щодо того, аби брати у цьому безпосередню участь… У дорослому віці я відкрив для себе хокей. Ковзани, лід, хокейний майданчик – це моє.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/9.jpg[/img] До захоплень нещодавно додався хокей[/caption]
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/9_1.jpg[/img] Із другом Максимом під час матчу Україна-Швеція[/caption]
* * *
У 2008 році я ще тільки починав працювати на радіо, в мене ще тоді були живими дідусь і бабуся. Вони жили під Житомиром і так сталося, що не мали собаки. Дідусь попросив, аби я привіз для них цуценя з Києва. Ввечері знайшов оголошення в інтернеті і вирішив зранку з’їздити в село під Києвом, аби вибрати собачку породи німецька вівчарка. А на одинадцяту годину маю завдання: відбувалася конференція з головою СБУ. На той час це був Валентин Наливайченко. Я розрахував час, аби привести щеня додому і встигнути на зустріч. Але не так сталося, як гадалося. Усе йшло за планом, але по дорозі назад до Києва потрапив у затор. І я розумію, що не встигаю завести додому цуценя, але ж не виконати поставленого на роботі завдання – це теж не вихід! Я прийняв рішення і вирушив з собачкою в паперовій коробці в СБУ на Володимирську. Охоронець здивовано розпитував про пакет з коробкою. Я відповів, що дивуватися немає чому – там у мене цуценя і пояснив усю історію. Звісно ж, у зал мене з ним не пустили, я залишив коробку в гардеробі. Почалася конференція, а я себе накручую: коробка ж то закрита, а раптом цуценяті повітря бракує? Я сиджу слухаю голову СБУ в той час, як воно там задихається. Пробираюся до виходу, відчиняю двері, мене зупиняє співробітник СБУ і каже, що ходити в приміщенні забороняється. Проводить мене коридорам, а я починаю розказувати свою історію з цуценям. Він починає реготати: «То це Ваше цуценя? Про нього вже все СБУ знає. Наливайченко проводить прес-конференцію, а співробітники по черзі граються з собакою і вже кличку йому дали». Тоді я побачив натовп біля коробки і переконався, що з моїм песиком усе гаразд. Він став справжнім другом нашої родини, назвали його за бажанням дідуся Дунаєм.
[caption][img data=def]03_03_2016_1935104415/10.jpg[/img] Із другом Дунаєм, якому вдалося побувати в будівлі СБУ[/caption]