У Канаді найбільша в світі українська діаспора. Хтось приїздить сюди заробити грошей, щоб потім повернутися жити в Україну, інші ж переїжджають назавжди, щоб влаштувати за океаном своє життя, розповідає ІА «Волинські новини». 

Зустріла коханого у кав’ярні

Людмила із Заболоття Ратнівського району переїхала жити в Канаду до чоловіка десять років тому. Він працював там. Спільне життя у подружжя не склалося і вони вирішили розлучитися. Однак жінка не повернулася додому, а розпочала у Канаді нове життя.

«Одного дня я та мій колишній чоловік зрозуміли, що більше не любимо одне одного, що настав час жити порізно. Ми розлучилися, – розповідає Людмила. – Він одружився вдруге. Я зустріла Евена і вийшла заміж. Однак ми зуміли зберегти товариські стосунки».

Волинянка в Канаді

Жінка каже, що їй було важко влаштуватися у Канаді. Адже вона майже не знала англійської мови. «Народилася і виросла в маленькому містечку. Повертатися туди жити не було сенсу, – розповідає Людмила. – Не мала вищої освіти, щоб влаштуватися на роботу в Україні. Мене нічого там не тримало, крім рідних. Тож пішла працювати у Канаді. Було важко. За тою роботою майже нічого не бачила. Приходила зі зміни додому і лягала спати».

На першій роботі в Канаді Людмила розкладала в супермаркеті хліб та іншу випічку. На другій – запаковувала бургери. Коли компанія збанкрутувала, Людмила отримувала грошову виплату із безробіття. Тут це можливо, якщо відпрацювати понад 800 годин. Зараз жінка уже восьмий рік поспіль працює на заводі, який виготовляє молочні продукти. «Я багато працювала – по 12 годин на день, – каже вона. – Дуже були потрібні гроші: орендувала квартиру, та й усі меблі треба було купити».

Якось після роботи Людмила вирішила зайти у кав’ярню та випити кави. Там і зустріла Евена. Чоловік вразив її своєю щирістю та добротою. Закохані зустрічалися, а потім стали жити разом, згодом і одружилися. «Він орендував житло, я також. Тому вирішили одружитися і взяти у кредит будинок. Весілля не святкували. Повечеряли в ресторані. Були лише найближчі родичі чоловіка: мама, тато та сестра. От і вся гулянка. Але я була щаслива, – каже жінка й усміхається. – Евен завжди знає, як підняти мені настрій. Його жарти такі дотепні. За це його і люблю».

Людмила зізнається: їй було лячно виходити заміж за іноземця. Адже вона знала його не так довго. Однак поборола страх і вирішила ризикнути. «Я йшла тільки вперед і не оглядалася», – каже вона.

Краще жити незаможно, але щасливо

В Україні побутує думка: якщо людина працює у США чи Канаді, то загрібає гроші лопатою. Людмила каже, що це вже давно стереотип. На практиці усе зовсім інакше. У Канаді високі ціни та великі податки. Аби лишень віддати дитину в садочок, за місяць треба заплатити майже $800. За двох малюків трохи менше – майже $1300, але це теж чималенька сума. «Відрахуйте гроші на харчування, одяг та комуналку, кредити за житло – і вже не залишиться нічого, щоб відкласти дітям на навчання чи на відпочинок. Тому іноді мені здається, що живу я не в Канаді, а знову повернулася в Україну», – зізнається жінка.

Волинянка в Канаді

Зараз Людмила та Евен живуть у Саскатуні. Це найбільше місто провінції Саскачеван. У подружжя двійко дітей: старшому Емету чотири роки, меншій Олівії – рік.

Сім’я живе небагато. Їхній будинок – з 1976 року. Вони взяли його у кредит на 25 років і вже чимало вклали в нього, але ще не завершили ремонт. Кажуть, що немає можливості. За будинок та податок на землю треба платити $720 щодва тижні. «Страховка за мою стару машину теж недешева. Це авто вже відмовляється їхати, та купити нове ми ще не можемо. Але я не скаржуся. Ніколи не хотіла надто багато, – каже вона. – Все, чого я прагнула від життя, – це свій будинок, хороший чоловік та здорові діти. Хай ми живемо не так заможно, але щасливо. Чого ще можна бажати? Єдине, що ще хотіла б, – вивчитися на бухгалтера, а також частіше відвідувати рідних».

Людмила каже: канадці майже нічим не відрізняються від українців. Такі ж люди, як і всюди. Трапляються добрі й злі, хороші й погані. Загалом канадці привітні, можуть допомогти. «Переконана, усе залежить від людини, а не від національності. Я зустрічала багатьох канадців, які без дружин виховують дітей, бо їх залишили мами. Мене це вразило, це дуже відповідальні батьки», – каже вона.

Автомобіль у Саскатуні має чи не кожна сім’я. Тут це не розкіш, а необхідність. Дехто їздить автобусом, але проїзд у ньому теж недешевий. А в деякі райони міста він навіть і не їздить. «Не уявляю, як це – жити у Канаді без авто. Свій автомобіль купила сама. Він старенький – 13 років. Але без нього ніяк», – каже вона.

1

Волинянка в Канаді

За словами Людмили, коли тільки приїхала, то в Канаді було дуже добре жити. Зарплатня влаштовувала, можна було і ні в чому собі не відмовляти, і відкласти гроші, і подорожувати. Але за десять років усе дуже змінилося. Ціни виросли, а от зарплати – не дуже. «Мій чоловік – безробітний. Раніше працював будівельником. Заробляв непогані гроші. Але зараз в Канаду наїхало дуже багато емігрантів з інших країн. Вони готові працювати майже за безцінь, аби затриматися тут. Умови роботи стали нестерпними, ніякого заробітку, тому чоловікові довелося звільнитися. Тепер важко знайти роботу, хоч Евен і канадець», – розповідає Людмила про життя в Саскатуні.

Бракує української мови та родини

Декретна відпустка у канадців триває лише рік. Виплачують гроші на дітей щодва тижні. Але, як каже Людмила, їх особливо ні на що не вистачає. Це лише близько 55% від зарплати. «Тому мені довелося виходити на роботу, а сина віддавати у садочок», – каже вона.

Волинянка в Канаді

Мінімальна зарплата в Канаді – $10 за годину. Її виплачують теж кожні два тижні. Це приблизно $800. Але частину суми відраховують на податки. Виходить близько $500 за два тижні. За словами жінки, на ці гроші тут годі вижити.

Щоб взяти житло у кредит, треба мати гарну кредитну історію. Без цього купити будинок і автомобіль у Канаді буде непросто. Навіть якщо будуть гроші. «Будьте готові до того, що вас допитуватимуть, де ви їх взяли», – каже вона.

Усім канадцям треба будувати кредитну історію. У кожного вона є, і будь-який банк може подивитися, чи вміє людина користуватися кредитом. Якщо вона ним ніколи не користувалася або вчасно не виплачувала, будинок їй не дадуть у кредит. «Навіть якщо ідеш до дантиста, то й там цікавляться кредиткою, дивляться, чи покриває страховка ці витрати, – каже жінка. – Без кредитної історії годі зробити велику покупку».

Роботодавці Людмили покривають страховку їй, чоловіку та дітям. Однак, за словами жінки, не всі компанії у Канаді надають працівникам страховку. «Тут страхують усе: колекцію іграшок, ляльок, музичну апаратуру чи аудіодиски», – каже вона.

Людмила спілкується з дітьми та чоловіком англійською. Жінка зізнається: рідної української мови їй тут бракує. «Коли їхала в Канаду, то брала уроки англійської, – розповідає вона. – Ідеально вивчила мову вже на роботі. Коли всі розмовляють англійською, то і ти просто мусиш її знати. Дуже допомагає спілкування з канадцями та місцеве телебачення. Коли їхала за кермом авто, то вмикала канадське радіо. Це теж дуже мені допомогло».

Жінка намагається навчити сина української. Але це дуже важкий процес. «Син розуміє, але не все. Донька ще маленька. Буду все робити для того, щоб мої діти говорили українською», – каже Людмила.

Вона готує чоловікові українські страви. Евен іноді жартує, що одружився з Людмилою, бо вона смачно готує. За словами жінки, Евен та діти дуже люблять борщ, вареники, голубці та котлети.

2

Волинянка в Канаді

Українська діаспора в Канаді дуже велика. Деяким українцям вдається влаштувати тут маленький, але успішний бізнес. Відкривають в основному манікюрні салони, українські магазини, приватні садочки та перукарні. «Як карта ляже, – каже Людмила. – Комусь вдається непогано заробити, а комусь ні. Хтось приїздить сюди на навчання, хтось – працювати. У кожного життя по-різному складається. Є й такі, кому тут зовсім не подобається. Живуть, придивляються, а потім повертаються в Україну. Знаєте, добре там, де нас нема».

Жінка зізнається: повертатися жити в Україну вона не планує. А от побачити рідних дуже хоче. Однак поки грошей сім’ї вистачає лише на те, щоб покрити рахунки, купити продукти та одяг. Тому поїздку на Волинь усе відкладають. Ще сім років тому квиток на одного вартував $1500.

Людмила уже сім років не була в Україні. Каже: «Навіть не уявляєте, як сумую за рідними. Хоч ми щодня спілкуємося телефоном, але мені їх дуже бракує. Сподіваюся, що наступного року ми таки побачимося».

Лілія БОНДАР