Через 50 років: на Волині відбулося особливе вінчання. ФОТО

16 Вересня 2021

Через п'ятдесят років після весілля Зоя Тимофіївна та Микола Євтухійович Солом'янюки вирішили обвінчатися.

Про це пише газета «Новий погляд +».

«Як тепер пам’ятаю, було наше весілля рівно 50 років тому, у неділю, 29 серпня, - починає свою розповідь Зоя Тимофіївна. – А тепер, 28 серпня, ми вирішили повінчатися в церкві, бо тоді, на початку 70-х, про таке навіть боялися й думати».

Зібрали у храмі найрідніших людей – дітей та внуків, котрі стали свідками укладення церковного шлюбу. Тоді ж у сімейному колі й приймали вітання із золотим ювілеєм подружнього життя.

Познайомилися Зоя та Микола у Любомльській сільгосптехніці, куди обоє прийшли працювати: вона – після школи (вступити на навчання в омріяний університет на спеціальність «іноземна мова» не вдалося через надміру великий конкурс), а він – одразу після служби в армії.

«А за трохи й побралися. Мені на той час було 22 роки, йому – 23. Весілля гуляли два дні – 28 та 29 серпня, в Любомлі та Машеві, звідки родом Микола, – розповідає Зоя Тимофіївна. – Жити вирішили тут, в Любомлі, у старенькій хатині, бо ж до роботи нам було рукою подати».

Працюючи бухгалтеркою у сільгосптехніці, Зоя Тимофіївна паралельно здобувала вищу освіту у Львівському сільськогосподарському інституті. Згодом молоду та працьовиту жінку призначили головною бухгалтеркою підприємства. Далі довелося працювати в райдержадміністрації, у відділі економічного розвитку, потім – у «Градобанку», згодом – у Старовойтові. А вже маючи за плечима 38 років трудової діяльності, у 2004 році вийшла на заслужений відпочинок.

Микола Євтухійович починав свою трудову діяльність звичайним помічником бригадира Любомльської сільгосптехніки, маючи дипломи Володимир-Волинського сільськогосподарського технікуму та інституту в Дублянах, потім став бригадиром тракторної бригади, згодом – завідувачем курсів з підготовки працівників сільського господарства, головним інженером з нової техніки. У 1980 році працював в управлінні сільського господарства райдержадміністрації, начальником Любомльської інспекції Держтехнагляду, потім – головним інженером в управлінні. Навіть довелося п’ять років очолювати колгосп у рідному Машеві. І от, маючи, окрім загального, ще й 24 роки стажу державного службовця, вийшов на заслужений відпочинок.

Але навіть на пенсії подружжю не сидиться: Микола Євтухійович вже 12 років працює у Любомльській спортшколі робітником з обслуговування, а Зоя Тимофіївна зайнялася підприємницькою діяльністю. Хоч і проживали все життя у місті, проте завше тримали господарство. Тепер менше, бо здоров’я, кажуть, вже не те.

«За городами немає коли сумувати та боки відлежувати, – каже Микола Євтухійович. – Пів гектара маємо поля, щось діти садять, решту – ми. Придбали невеличкого трактора для обробітку городу».

Окрім того, чоловік тримає у селі Лисняки ще й невелику пасіку, звідки збирає запашний мед. Для родини, каже, на зиму вистачає. Зоя Тимофіївна купається в іншій стихії: квітах, з яких найбільше любить лілії та осінні хризантеми, троянди. Більше двох десятків років займається вирощуванням різних сортів помідорів, з яких кожної осені збирає своє насіння та вирощує розсаду для власної потреби.

У вільну хвилину пані Зоя любить засісти за вірші. Одна з її поезій, присвячена рідному місту, увійшла до збірки творів письменників краю «Променади Любомля».

Найбільша гордість подружжя – двійко дітей (донька Лариса вчителює у Любомльському ліцеї №2), син Олександр – служить у прикордонних військах) та четверо внуків.

Дуже переживали, коли син у 2014 році потрапив в АТО, де служив у пункті пропуску «Маринівка». Саме за декілька місяців до того, каже Зоя Тимофіївна, сім’я сина поповнилася найменшою маленькою донькою. Згадуючи той період, жінка стиха стирає непрохану сльозу з очей. Обстріли, наступи, втрата побратимів – всього довелося пережити їхньому сину. Чи то щаслива година, чи то молитви матері, але повернувся додому живим та неушкодженим, хоча на ротації бував у зоні ООС ще декілька разів.

За чоловіком пішла на контрактну службу і його дружина Любов, пройшовши тримісячні курси бійця у Старичах Львівської області, профільні курси у Київській області. Тепер обоє служать у протиповітряній обороні.

«Незчулися, коли пів століття спільного життя пролетіли, як одна мить. Пригадуєш: щойно школу закінчила, а тепер – уже внуки дорослі, а тобі уже за 70, – каже Зоя Тимофіївна. – Всяко було в житті: і хороші моменти, і погані. Сварилися, мирилися… Так не буває, щоб все гладко. Та все одно живемо добре, хоч і статків великих не маємо. Бо це – не головне».

Підтримка та любов найближчих людей, злагода, розуміння, бачити щасливими та здоровими своїх дітей та усмішки на обличчях внуків – ось що, за словами подружжя, найголовніше у житті та не вимірюється жодними скарбами світу.

0

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter