Сьогодні у традиційному блозі на нічку – серйозна і болюча тема. Пропонуємо вам прочитати есе з цибулевим присмаком гіркоти від Сусанни Зейнідінової, яка живе у Луцьку.

Це історія про її бабусю, депортовану з Криму 18 травня в 1944 році, опублікована у блозі дівчини. Ми публікуємо кілька частин есе, решту можна прочитати ТУТ.

Присвячується Дню пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу.

***

ЦИБУЛЯ ЗІ СМАКОМ ЯБЛУКА

1. «ТАТАРЫ ТОЖЕ ЛЮДИ»

Я розмовляю кримськотатарською. І навіть співаю пісні, коли ніхто не чує.

Мою бабусю звали Таїрє, і це вона зробила мене кримською татаркою – навчила рідної мови.

Я ходила в російськомовний садочок, а згодом і в таку ж школу. Серед звичних для мене тоді імен – три Насті, дві Олі, Валя, Юля , безліч Андріїв та Сергіїв – вирізнялися наші. Імена кримських татар: Сусанна, Лаура, Тимур та Емір. Ми з Еміром розмовляли рідною мовою. І все тому, що в нас був скарб – наші бітайлар [бабусі]: Таїрє бітай та Зєкіє бітай.

«Чому в мене таке ім’я? Чому я не Наташа, як всі інші нормальні діти?» – про це я часто думала в садочку. А також про те, що означає фраза: «Татары тоже люди…»

3. ТАЇРЄ, ЗЄКІЄ, ЕМІНЄ БІТАЙЛАР

Нам пощастило. На нашій вулиці Чапаєва, було багато бабусь, які дали подальше життя мові киримли (а саме так називають себе кримські татари). Таїрє, Зєкіє, Емінє бітайлар. Особливо ми, діти, любили, коли наставав «къалакъай байрамы» [байрам українською – свято]. Згадую, що наша вулиця святкувала його в першу п’ятницю травня. Свято, що символізує прихід весни. Традиційно випікали хлібець, що називається «къалакъай». Всі ми виходили в поле, розкладали принесені їжу, солодощі. Для нас, дітей, то була така собі забавка на природі, для бабусь – не забути, продовжити те, що робили пращури. Бабусь більше нема, а традиція ж продовжує й далі жити. Але місцями. І не у всіх кримських татар.

Зєкіє бітай тепер живе в Євпаторії. Я не знаю, чи передала вона цей дар – варити найсмачніше у світі ашир шорба на свято Ашир куню [день Ашира], яке відзначають після Ашир геджесі [ніч Ашира]. Це одна з 10-ти благословенних ночей, шанованих мусульманами. В день, коли мусульмани згадують синів пророка Алі, Асана та Усєїна, що загинули смертю мучеників, кримські татари готують традиційну страву ашир шорба – це суп, який складається з сімох обов’язкових компонентів: очищена і оброблена пшениця, кукурудза, кримський горох (нут), різноманітні сухофрукти, квасоля, патока і волоський горіх. Всі в селі знали, що тільки Зєкіє бітай вміє так смачно приготувати цю страву. Готувала вона його багато і за можливості роздавала всім родичам та кримським татарам, що тоді жили на вулиці Чапаєва. Точно не пригадую, коли Зєкіє бітай переїхала в Євпаторію, я ще вчилася в школі, але знаю, що саме тоді я їла його останній раз.

Бабуся Емінє. Моя компаньйонка по бізнесу. Моторна, з відмінним почуттям гумору, завжди жива, швидка та весела. Наше постійне місце зустрічей – базар в сусідньому селі. У вільний від навчання в школі час, я на цьому місцевому базарчику продавала овочі.

Коли ми віталися, я обов’язково підходила, казала: «Селям алейкум», тоді цілувала руку, підносила її до лобу. Так у нас прийнято – таким чином ми висловлюємо шану людям похилого віку, старшим людям. Місцеві селяни з ринку дивилися на такий ритуал з великим подивом. Та я намагалася не звертати увагу. Поміж собою говорили, звичайно, кримськотатарською. Хлопчик Саша одного такого разу зауважив, що він зрозумів, що «е» означає «так», і що руку ми цілуємо в знак поваги. Поступово «місцеві» звикали до нас.

В один з таких звичайних днів, коли торгівля йшла повним ходом, до мене підійшла місцева бабуся:

– Сколько стоит капуста?

З тих пір пройшло більше 20 років, я вже не згадаю ціну, що тоді назвала, проте пам’ятаю голосне висловлення, що ми сюди понаїхали. І добре пам’ятаю, як бабуся Емінє мене захищала і гостро відповідала «місцевій».

Кажуть, що не треба пам’ятати погане, воно отруює. Та як можна забути, коли тобі у вічі кажуть: «Я бы вас, татар, всех перерезала!» 

Моя Таїрє.

***

Вона була невисокого зросту. Колись чорне, а згодом сиве волосся. Дві розкішні довгі коси. Навіть з віком вони не втрачали своєї краси: товсті, з густого сивого волосся. Чорні брови гарної форми. І чудові м’які щічки. Вона ніколи не фарбувала волосся і не знала, що таке мейкап. Каже, що одного разу, будучи вже заміжньою, спробувала пофарбувати, й без того чорні брови, хною. Це був її останній експеримент з красою. Дідусь Ісмаїл не дозволяв більше такого робити. Це може звучати так романтично й мило, але насправді це був час, коли феміністок серед кримських татарок ще не було.

Вона називала мене «меным къоклам» [моя лялечка], і тільки тепер я розумію цінність цих слів, всю їх теплоту і любов. З самого народження і до весни 2015 я чула ці чарівні слова – «меным къоклам». Тепер вони живуть лише в моїй пам’яті.

Коли я забувала свої іграшки вдома, бітай робила мені саморобну ляльку з тканини та підручних матеріалів. Згадувала про свою ляльку, яку в неї відібрали, коли прийшли розкуркулювати родину. «Вона була гарна і вміла ходити» – згадувала бабуся і плакала. Тоді в дитини забрали найдорожче – її тата та ляльку. Більше вона їх не бачила.

***

Життя з бабусею, хранителькою всього кримськотатарського – це мікс з історій про життя, казок, пісень, приказок, вірувань та усіляких прикмет, і обов’язково релігійне виховання. Поганим прикметам я одразу стала чинити опір: я вимагала пояснень.

– Савутларны яхши этып джув, эгер бир шейны къалдырсан, акъаин тазбаш оладжак. [Посуд мий добре, якщо щось залишиш, то чоловік лисим буде]. Савутларын къалдырмагъа болмай! [Не можна лишати посуд брудним!]

– Я не ичюн, битай?! Не оладжакъ? [А чому, бабусю?! Що буде?]

– Не оладжагъыны сорама, къартлар айткъаны эт. Магъа анам айткъан эды, мына, мен де сагъа айтам! [Що буде не питай, а роби те, що говорять старі. Мені говорила так моя мама, а я – тобі!]

– Я не оладжакъ къалдырсам, айтынъыз! [Ну а все ж, ну що буде?]

– Шайтанлар келеджеклер ашамагъа о савутлардан! Энды анладын мы? [Прийдуть чорти і будуть їсти з цього посуду! Тепер зрозуміла?]

Найбільше я любила страшні історії. Про чортів, про відьом в селі, про розкопування могил.

– Ну бабусю, ну розкажіть щось цікаве й страшне!

– Про чортів?

–Ага!

– Приходить чоловік додому і питає в дружини: «Що готуватимеш на вечерю?» Вона відповідає: «Къысмет этсе, чебирек япаджам». [Якщо на те воля, то чебуреки буду робити]. А чоловік каже: «Къысмет этсе де, къысмет этмеседе чебирек ашаджам экен». [Воля на те, чи ні, а я буду їсти чебуреки.] А дружина йому на те: «Ти так не смій казати, чоловіче. Не можна бути таким самовпевненим!» Махнув чоловік рукою на застереження жінки та вийшов з хати на вулицю худобу порати, а ж раптом його схопив чорт. Сів йому на шию і поніс в невідомому напрямку. Злякався чоловік і почав молитву читати, а чорт все керує сидячи на шиї, міцно тримається та веде чоловіка далі. І не чує він ніг під собою, і плаче, і молиться. Аж раптом починає світати. Чорт зникає і чоловік розуміє, що він знаходиться в занедбаному місці, поміж бруду та смороду, де не ступала нога ні людини, ні тварини. Шукає стежину додому та й молиться безперестанно. До вечора вже нарешті дістається рідної хати та стукає в двері. Дружина питає, хто там. А чоловік відповідає: «Къысмет этсе, акъайин мен» [Якщо на те воля, то чоловік твій]. З того часу не забував він повторювати це чудове словосполучення «Якщо на те є воля…»

4. ДЕПОРТАЦІЯ

Якщо б ви мали можливість запитати цих бабусь про «той» день, то сценарій буде один і той самий. Різними будуть місця призначення та історії про виживання. Або про смерть. Ранок 18 травня 1944 – цю дату знають в кожній кримськотатарській родині.

Чи можливо передати біль словами? Чи можна відчути на собі те, що ніколи не проживав? А якщо спробувати просто уявити, як бабуся Зєкіє власноруч змушена була викинути тіла своїх маленьких, вже мертвих, братів просто з вагону? І навіть якщо я буду далі описувати цю сцену, я все одно не зможу передати цей біль, я можу лише пригадати гіркі сльози бабусі, її тремтячий голос та хвилювання під час розповіді. А ще я хочу пригадати саме зараз і в цей момент «наш перший раз»: коли нова влада в Криму заборонила 18 травня 2014 року вшанувати пам’ять всіх загиблих під час депортації, тіла яких просто було викинуто з вагонів, кістки яких були розкидані на шляху до місця призначення. Заборонили вшановувати та молитися за тих, місць поховання котрих вже ніколи не віднайти…

Крим. Село Біюк Онлар. 18 травня 1944. Мою прабабусю звали Амєнна. П’ятеро дітей: троє дівчаток і двоє хлопчиків. Тоді прабабуся Амєнна останній раз бачила Крим. Похована на чужині – місто Шахрисабз, Узбекистан.

Дякувати Богу, до місця призначення доїхали всі цілі та неушкоджені, мама та п’ятеро дітей.

Я згадую історії бабусі Таїрє: голод 1933 року в Криму, страшні подробиці канібалізму, війну, депортацію, життя у вигнанні. Скільки всього людське серце було здатне витерпіти! Скільки сили мало людське тіло! Яка глибока душа, що лишилася доброю після таких випробувань! Яка непохитна віра, що залишила мову, релігію та звичаї живими!

Ви знаєте смак цибулі? А можете уявити її солодкою? А яблуком? В часи, коли треба було виживати в нових місцевостях, прабабуся Амєнна обмінювала одяг та коштовності на їжу. Одного разу Таїрє, молодший брат та друг Алі пішли міняти мамині сережки на їжу в сусідній аул [село]. Все, що вдалося їм виміняти – це цибуля. Коштовності на цибулю. Діти йшли додому щасливі, і не з порожніми руками. Але дорогою хлопчик Алі заслаб, від голоду він був знесилений і не міг далі йти. «Якщо нести Алі на собі, – згадувала бабуся, – ми б ризикували життям, бо наставала вже темрява, а це означало, що нас нападуть вовки».

Вони залишили Алі, сховали його в рову, з надією на те, що скажуть дорослим, де саме, і вони прийдуть на допомогу безсилому хлопцю. Дорога була далека, але діти поспішали як могли.

Коли дорослі знайшли Алі, було пізно. Його розірвали вовки.

Цибуля зі смаком яблука. «Согъанларны алмадай ашадыкъ» – «Тоді ми їли цибулю, наче це були яблука», – розказувала бабуся Таїрє. І я сотні разів намагалася уявити таку цибулю. Я навіть одного разу пробувала її їсти, закривала очі і намагалася уявити, що це яблуко. Мені було гірко. Мені й зараз іноді гірко кожного разу, коли я щось готую.

Всі п’ятеро дітей прабабусі Амєнни і вона сама вижили. Всі п’ятеро дітей здійснили свою мрію – повернулися в Крим, коли це стало можливим.

Пам’яті моєї бабусі Таїрє…