Сьогодні «Таблоїд Волині» традиційно публікує частинку з історії про депресію від письменниці з Волині Ірини Василенко. Якщо ж хочете поділитися із нашими читачами своїми роздумами та історіями, пишіть на [email protected].                                                          

***

Справедливості ради скажи про ту, хто був по-справжньому співчутливим до тебе весь цей час, – попросила мене Вона.

- Так, вона, дійсно, чудова жінка. Я відчувала її співчуття і бачила її радість щоразу, коли мені ставало краще. А ще мені здається, що вона – єдина з усіх психіатрів, в чиєму постійному сумі я відчувала сильне розчарування в традиційних методах лікування душевних розладів. Але добре пам’ятаю й те, як сумно мені стало, коли своєю реакцією вона підірвала моє останнє життєствердне вірування в одужання.

- Що це було за вірування? – запитала мене Вона, хоча й так усе чудово знала. І знала, що я знаю, проте хотіла, щоб в Її добрій присутності, в якій мене не засудять, не розкритикують, не даватимуть «цінних» порад і не навішуватимуть ярликів, я проговорила свій сум з приводу цієї конкретної ситуації, бо тільки так зможу повністю вимести його за поріг своєї душі.

- Якось я зателефонувала їй і сказала, що почуваюся краще, бо запустила внутрішню роботу над собою і почала говорити зі своєю душею. Вона вибухнула гнівом і прокричала в слухавку: побачила б я, де була б ти, твоя внутрішня робота й душа, якби не антидепресанти! Я не знала, що тоді відповісти, як себе захистити, а тепер знаю. Знаю, де б я була зараз, якби поклалася на антидепресанти, ігноруючи роботу над собою і розмови з душею, – жила б у лікарні.

Ніколи раніше я не усвідомлювала, що та історія, яку розказуєш собі про себе, може завести тебе в психлікарню.

Ніколи раніше я не усвідомлювала, що та історія, яку інші починають розказувати тобі про тебе після того, як ти попала в психлікарню, може залишити тебе там назавжди.

Духовна смерть настає тоді, коли їхня історія про тебе з часом переростає в твою історію про себе. І коло замикається.

Схоже, в силу своєї професії Келлі Броган знала цю істину, тому не повірила в їхню історію про себе. Причина її депресії виявилася в гормональному дисбалансі і була хворобою Хашимото. Нічого психіатричного. Але все це залишило в ній такий глибокий слід, що вона почала, за її словами, буквально «розучувати» все, що знала до того часу про душевні розлади й способи їх «лікування». Її особисті розкопки привели в місце, де вона повністю відмовилася від психотропних ліків у роботі зі своїми пацієнтками, почала активно критикувати формування «нації прозака» американськими фармацевтичними компаніями й стала прибічницею того, що називають «холістичний» підхід до здоров’я.

І в цю історію я повірила. Вона стала тим ґрунтом під моїми ногами, по якому я врешті змогла все вільніше й упевненіше ступати, аби продовжити свої подальші розкопки.

Найголовніше, мій сором почав танути. Бо я відкрила для себе цілий новий світ – світ жінок, які ділилися своїми історіями ЗЦІЛЕННЯ, а не жертовно купалися в своїх симптомах, називаючи їх своєю ідентичністю. Я була вражена їхньою мужністю – звільнитися від «психіатричних» ярликів після 15-20-25 років на психотропних ліках без жодних зрушень у своїх симптомах депресії, біполярного розладу, тривожних розладів, панічних атак чи ПТСР! Це ж якими сильними треба бути, щоб не здатися!

Холістичний підхід до здоров’я базується на твердженні, що людина – це система «тіло-розум-душа». І, якщо хочеш зцілити одну з цих ланок, зцілюй всі їх комплексно. Гарна новина полягає в тому, що коли одну з цих ланок починаєш зцілювати – інші починають «підтягуватися», процес запускається. Крім того, часто (якщо не завжди) біль душі переходить у біль тіла й навпаки. Грубий приклад: коли ми переживаємо, тривожимося, у нас може виникнути розлад шлунку; вірно й протилежне – коли у нас вічно «розладжений» шлунок, ми можемо почати тривожитися й переживати. Крім того, існує безліч фізичних хвороб, які маскуються під психіатричні розлади: це розлади щитовидки, коливання рівня цукру в крові й так далі. Часто, отримуючи психіатричний діагноз, треба відразу ж перевірити стан свого фізичного тіла й налагодити його роботу. Душа й думки швидко підтягнуться.

Я також прийняла рішення підійти до своїх симптомів системно. Зробила комплексний аналіз щитовидки (за шістьома основними показниками), зробила аналіз крові, перевірила рівень цукру в крові. У цьому сенсі я була повністю здоровою. Сказати, що мене це дуже засмутило – нічого не сказати. Я так мріяла мати хвору щитовидку замість хворої душі! Все ж якось не так соромно, еге ж?

Останнім лікарем, до якого я звернулася, стала гомеопат. Скажу так, це був уже крик повного розпачу в своїй надії, що щось ззовні все таки здатне втихомирити мій внутрішній біль. І я не засуджую себе. Щоб знати, в якому напрямку копати далі, – треба спершу дізнатися, в якому напрямку більше копати не потрібно.

- А я Тебе ще на порозі в її офіс попередила – не слухай її! – втрутилася Вона. Її обличчя було як ніколи сумним. Адже в офісі гомеопата на мою шию накинули ще один ярлик. І цей мені особливо запік. Я навіть по поверненню додому ледь не вигнала Її зі свого життя.

- Так. Я відразу зрозуміла, що таких збігів обставин не буває. В тій ситуації було якесь послання для мене. На жаль, спершу я його невірно проінтерпретувала.

А сталося так, що офіс гомеопата виявився тим самим офісом, куди три з половиною роки тому, коли депресія вже наступала мені на п’яти, я вперше звернулася до «інших», щоб з нею поговорити. Точніше, тоді я з нею не говорила, а хотіла просто заткнути. Позбутися. Різко. Безболісно. Й без жодних зусиль. Це були розстановки по Хеллінгеру. Не хочу казати, що вони мені нашкодили – просто те місце для мене стало точкою відліку, після якої все почало ставати гірше, і депресія увійшла в моє життя по-справжньому.

Гомеопат запізнювалася, і ще до зустрічі з нею, я сказала собі: коло замкнулося, це або початок кінця мого болю, або тупо ходіння по колу. І краще я б відразу встала й пішла, але я дочекалася. Після довгих розпитувань про стан мого фізичного здоров’я, а згодом і душевного, лікар прорекла:

- Це вас так довела ваша тяга до письменництва. Ви не думали змінити професію? А, загалом, ви – творчі люди – всі… не такі. Ось я, приміром, народилася в сім’ї акторки й співака. Господи, які це емоційні люди! Мене, слава Богу, пронесло, я – стабільна. А ось мій брат самовбився.

Твою ж дивізію!

- Вибач, – різко обірвала свої роздуми я.

- Ти маєш повне право на свою злість. Як же тоді розізлилася Я! Краще тобі також не знати. Пам’ятаєш того хлопчину, якого Я надіслала тобі через сім хвилин після того, як ти вийшла з її офісу? Хотіла бодай якось тебе втішити й дати підказку.

- Пам’ятаю. Він ішов мені на зустріч, весь світився від радості, а в руках у нього була книга «Шлях митця» Джулії Камерон, яку я якраз на днях купила. І мені дуже шкода, що тоді я вкотре не так прочитала Твій знак, подумавши, що він, як і я тепер, – безнадійний псих-творець у своєму маніакальному епізоді…

Вона огорнула мене Cвоїми руками. Люблю Її м’які, наче хмаринки, й міцні, наче скеля, обійми.

Коли я повернулася додому, я зателефонувала мамі й прокричала в слухавку, що проклинаю той день, коли народилася. Проклинаю той день, коли почала почуватися «творчою». Проклинаю Бога, який вклав у моє серце любов до мистецтва.

«Я хочу бути здоровою, а не творчою!» – стало останнім, що я встигла вимовити, поки остаточно не захлинулася в океані сліз. Вибач, мамочко.

- І Ти вибач. Мені так шкода, що моя звичка запитувати інших, хто я і про що, довела мене до такої глибоченної прірви.

- Але гарна новина полягає в тому, що саме після цього моменту, коли ти остаточно злилася зі своїм дном, ти почала рух вгору!

- Яка Ти все таки невиправна оптимістка!

- Ні, Я просто завжди виконую Свої обіцянки. Я дала тобі рівно стільки болю, скільки ти могла витримати.

P.S. Щопонеділка я ділитимуся історією свого сорому під хежтегом #БезсоромнаЯ, і для зручності дублюватиму в своєму блозі (iravasylenko.wordpress.com). Всього буде дев’ять частин. Протягом дев’яти тижнів я розповідатиму про те, що надихнуло мене на зцілення і чому небезпечно вірити всьому, що кажуть психіатри. Депресія – це подорож до себе, а не від себе. І тепер, коли ця історія більше не належить мені, я присвячую її всім жінкам, які зараз переживають Темну ніч душі. Якщо ваша дружина, сестра, подруга, мама чи донька знаходяться в депресії – діліться цією історією. Я хочу, щоб вона надихнула кожну з нас бути чесною з собою і вірною собі, незважаючи ні на що і ні на кого.  Бо ти потрібна мені. Я потрібна їй. І всі ми потрібні одна одній!