^{Текст: Роман ЖИЖАРА}

Батька чотирьох дітей і дідуся шістьох онуків 55-річного Миколу Пастерука в рідному селі Баківці кличуть не інакше, як Коваль. Хоча працює в сушарці луцької меблевої фабрики. Знаний в окрузі добрий майстер, як треба, то підкову викує, хлів зіб’є та льох змурує. Проте справжня стихія Миколи – вогонь. Не дивно, що зостався один із небагатьох у краї самобутніх майстрів, які обізнані з магічними таємницями ковалів. Тих, які за потреби могли взяти голими руками розпечене залізо і не обпектися.

«Усе життя танцюю з вогнем. Не вистачало пожежним робити. Але туди не візьмуть. Чого? Бо все життя палю, а вони навпаки – гасять», – сміється чоловік.

Іще малим Миколка чарувався мерехтінням полум’я. Як підріс, відчув спрагу до вогню. В армії вивчили на оператора газової котельні. Відтоді не мислив праці без жару і попелу.

«Пішов у радгосп ковалем. Учителем був дядя Вася – знаний майстер Пащук. Що сам знав, того й мене навчав, – пригадує Микола. – Був таким собі магом вогню, міг із повітря полум’я роздмухати і розпеченою залізякою жонглювати».

У селі Миколина родина – в особливій пошані. Чи не єдині самотужки дослідили свій родовід від діда-прадіда.

«Не знаю звідки, але мій батько Володимир Харитонович розписав усю нашу родословну, – каже Микола. – Мій прадід Іван відслужив 25 років у царській армії, у селі пристав до баби. Відтоді йде наш рід. На честь прадіда назвали єдиного онука Іваном, бо інші шість нащадків – дівчата. Мій дядько – колишній директор луцького ЦУМа Богдан Манзелепа. Його син Олег нині зберігає родовід сім’ї».

Заодно Миколин батько першим на Волині склав карту-атлас села. «Колись замість Баківців були хутори. Коли прийшли «совєти», людей зігнали в село. Ото батько ходив-розпитував: де яка дорога була, де який хутір стояв, хто там жив і де похований», – розповідає чоловік. Нині унікальна карта-життєпис зберігається в сільраді.

«Пам’ятаю, як мама ще сварилася: «Ой, дурню старий, воно тобі треба?». А її баба каже: «Хай буде, най діти знають, звідки наш рід іде», – пригадує коваль.

У скрутні 90-і роки Микола шукав свій кусень хліба. Доля завела до Луцька: надибав вакансію коваля в історико-культурному заповіднику «Старий Луцьк». «Займався художньою ковкою – паркани, ліхтарі. Наприклад на вулиці Братковського – наші з колегами ковані ліхтарі. Інкрустували старовинну аптеку-музей у Старому місті», – розповів коваль.

Якось до замку Любарта приїхала знімальна група. Готувала кінофільм на телефестиваль про національні меншини. «Їм треба був коваль, який вправно кує підкови. Але обов’язково, щоб циган. Кажу їм: «Я не циган, що ви з мене хочете?» А вони: «То будеш». Отак у фартуху, з брилем, з молотом на камеру потрапив. Зіграв роль добре, фільм зайняв третє місце», – сміється Микола.

Про свої ковальські здібності і майстерність Микола каже надто скромно. «Не криюся, що майстер. Але доброго кінного плуга не зроблю – то треба добре вміти. Підкову можу виклепати, але коня не підкую. Це теж мистецтво, щоб не згадити коня. Як потрапиш у живе тіло, то коня тоді хіба веди на бойню», – каже чоловік.

Микола вважає себе послідовним: як 30 літ тому в кузні вогонь палив, так і нині його приборкує. Його робоче місце в сушарці меблевої фабрики – справжня лазня. Температура сягає 50 градусів. Мусить добу підтримувати кількасот градусів у печі. Каже, що вогонь дав йому особливе сприйняття світу.

«Щоб ви знали, у давні часи, як відсутній священик, його міг замінити хіба що коваль. А чому? Бо вогонь очищає, а дзвін від ковадла подібний до церковного. Так, так, саме коваль мав право сповідати, хрестити, вінчати, відспівувати померлих. Але нині такої заміни немає, бо батюшок не бракує», – каже чоловік.

Натомість у краї не вистачає ковалів, бо жодне училище їх не навчає: «Токарів учать, зварників теж, а ковалів – ні. Оце міг навчатися хіба що біля якогось старого майстра», – зітхає Микола.

У давнину, коли коваль брав собі учня, то батьки хлопця два роки платили наставникові за навчання. А третій рік уже коваль платив учневі, бо учень ставав підмайстром. «Мій вчитель-коваль Василь Абрамович Пащук усе бідкався, зойкав. «Що, – каже – я тебе за три місяці навчу. Хоча би ще три. Отоді толк буде». Недарма потім півжиття до нього приїздив. Що не знав – він роз’ясняв, научав», – пригадує чоловік.

Як зізнався Микола, перейняв від майстра потаємні знання. Як, скажімо, рукою торкнутися розпеченого заліза, температурою 800 градусів, і не обпектися. «Навіть брав голими руками залізо тисячної температури, а от 400-градусне не візьму. Бо коли 400 – то до пальців клеїться. Коли ж 800 – то сковзає», – роз’яснює Микола.

Це є секрет ковальський, який передається від майстра до учня. Стороннім людям – зась. «До речі, моя доця з восьми років уже торкалася гарячого заліза і не обпеклася. Я казав: головне, щоб не боялася. І пояснив, як доторкнутися. Три-чотири рази спробувала, як малою була. Тепер за голову хапається, як згадує», – каже чоловік.

Микола обіцяє, що таємні знання повідає хіба що наступникові. Але поки не визначився, кому саме.