Волинська письменниця про інформаційну блокаду, фентезі та Педана

^{Текст: Ельвіра ЯЦУТА
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: «Coffee@Coffee»}

Її знають у світі письменників-фантастів, твори порівнюють із сагою про Гаррі Поттера, перший рукопис було відзначено премією «Коронації слова – 2013». Однак її текстів нема навіть у книгарнях рідного міста. Письменниця Ореста Осійчук, або, згідно з літературним псевдо, Оршуля Фариняк, родом з Львівської облаасті, та все своє свідоме життя прожила у смт. Стара Вижівка, що на Волині, освіту здобула у ВНУ імені Лесі Українки. «Таблоїд Волині» вирішив поспілкуватися з авторкою і познайомити громаду з людиною, яка зараз активно творить на наших теренах.

Порада від «Таблоїда Волині»: читати кавову розмову під музику гурту "Secret Garden" та композитора Ludoviko Einaudi (саме ці виконавці надихали письменницю на створення роману про пригоди хлопчика Айхо).



- Минуло 3 роки після перемоги у «Коронації слова»? Ти вже остаточно перекваліфікувалася з юриста в письменницю?

- Зараз я скоріше перекваліфікувалась в маму (сміється). Паралельно пишу третю частину «Айхо»*. Не приховуватиму, що постійно запитують про вихід продовження роману. З дитиною це поєднати складно. Але сподіваюсь, що до Форуму видавців рукопис буде завершено і книгу встигнуть опублікувати.

* «Айхо» - перший роман Оршулі Фариняк у жанрі фентезі. Саме за цей роман письменниця отримала першу премію «Коронації слова». В основі книги історія 14-річного хлопчика Айхо. Він усе своє дитинство прожив з дідусем у Хрестовому лісі, але одного дня змушений був тікати до невідомої Шанталії. Дорогою на хлопчика чекають величезна кількість перешкод: тут і таємна війна Храмів і Ордену геліонатів, магія древнього пророцтва, двірцеві перевороти та звитяга Воїнів Шаку… Нині видано дві частини роману - «Айхо, або Подорож до початку» та «Айхо, або Полювання на шпигуна». Обидві частини було опубліковано у видавничо-поліграфічному домі «Твердиня» (Луцьк) - (прим. ред.)




- Я чула, що планується чотири частини саги про пригоди «Айхо»…

- Думаю, що вже усі сім. Я пишу не дуже швидко, але ідей вистачає на 7 історій.

- Тебе критики і так називають "українською Джоан Роулінг". Нема страху, що публікація саме семи частин знову стане приводом до аналогій?

- Я абсолютно не порівнюю себе з Джоан Роулінг, хоча це класне порівняння. Зізнаюсь чесно, що і книг про Поттера не читала. Але дивилась фільми. Думаю, така аналогія з'являється, тому що там дія відбувається у школі магії, а у мене в другій книзі – в Університеті природознавства. Але це зовсім інша історія.

- Якщо не Роулінг, з ким із письменників-фантастів хотіла б зрівнятися?

- Якщо геть нескромною бути, то, звичайно, з Толкіним. Він мій кумир у літературі. Читала його тексти в період, коли перша частина «Айхо» була написана. Тож романи сприймала не як читач, а як людина, яка має претензію називати себе автором.





- Письменниця-початківець, працівник Старовижівського районного суду, відкинула юридичний кодекс і взялася писати казки..

- Я народилась у сім’ї медиків, і, традиційно, повинна бути лікарем. Та ще з малечку мріяла бути письменницею. Тільки я думала, що вони всі мертві. Тим більш я була настільки жалісливою, що, певно, мені б боліло все те ж, що і моїм пацієнтам. Потім вирішила стати юристом. Але певний час пропрацювавши, зрозуміла, що юрист в обласному центрі – це «рішалово». Це теж не моє. Одного ранку почала писати.




- Писати можна навчитися?

- Якщо говорити про курси на кшталт «Як бути письменником, як почати писати» чи подібні книги, то я ставлюсь до них скептично. Починала писати, бо йшло від душі. Потім намагалась дивитися інтерв’ю з успішними письменниками, відвідувала курси літературної освіти. Але цьому навчитися неможливо. Потрібно мати внутрішнє чуття. Мені подобається бути аматором. Коли ти аматор, ти керуєшся своїми відчуттями, ти щирий сам з собою. Після книжок/курсів ти пишеш з думкою «воно має бути отак». І це нікому не подобається. Але зараз, працюючи над третьою книгою, я розумію, що потрібно вчитися і дуже багато.




- Що ти розумієш під «вчитися бути письменником»?

- Потрібно щоденно писати і читати. Я людина класики. Більше того, я дитина бібліотеки, бібліотеки районної. Там зазвичай томи класики. У нас, у Старій Вижівці, дуже хороша бібліотека. Ти відчуваєш шалений кайф ходити між стелажами, під старою обкладинкою, у затертій книжці знаходиш щось нове для себе. Я не сучасна людина абсолютно, я людина провінційна і не люблю великих міст. Ось у лісовому будиночку, де жив мій герой, мені було б дуже затишно.



- Як тебе сприйняло/не сприйняло сучасне літературне українське коло?

- Після першої книжки був певний ажіотаж, я сама горіла бажанням прорвати цю інформаційну блокаду. Стежила за рейтингами, конкурсами. Чимало визнаних нині професіоналів у цій сфері говорили про потенціал і що «все класно», але… "все має бути не так". "Треба все переписати". А читачі відгукуються добре, а кому не подобається – мовчать.





- Як знайти своє місце авторові-початківцеві на українському видавничому ринку?

- Молодому авторові нині дуже складно. Він повинен сам пробивати собі стежину. До мене часто підходять із запитанням, чому книжка вже рік як видана, а про неї ніхто не знає. Тому що її нема в книгарнях. Я одна об’їхала Волинську область з презентаціями, частково робила заходи в Луцьку. Але велику роль грає наявність роману у книгарнях. Там людина може «зачепитися» за неї поглядом. Нині присутня шалена атака на ринку дитячої літератури від Видавництва Старого лева, чернівецького «Чорні вівці», «Фонтану казок». Ми знаємо про ці книги, тому що вони скрізь про них розповідають. Але коли про тебе не говорять – тебе ніби і немає.

- Ти не боїшся розчаруватися у професії письменника?

- Поки у мене залишається мрія, не опускаю руки. Я хочу дізнатися, чого я варта. Для цього потрібно, щоб книгу прочитало значно більше людей.



- Рецензію на «Айхо» написав Олександр Педан. Чому обрала саме його в ролі рецензента?

- Коли я писала першу книгу, Педан, Притула і Фреймут вели програму «Підйом» на Новому каналі. В одному з випусків Олександр зізнався, що він шалений фанат фентезі. От тільки шкода, що нема якісного українського фентезі. Пройшов певний час, і я подумала «чом би і ні». Написала Facebook і надіслала книгу. Олександр відповів практично одразу. Прочитав не лише вже надруковану першу частину, але й другу, яка на той час була ще в чорновому варіанті. На моє прохання написати рецензію, підготував аж три варіанти. Фрагмент однієї їз них було розміщено в книзі.

Олександр Педан: «Айхо дорослішає, а разом з ним дорослішає його історія… Діти поринуть у справжні пригоди та знайдуть відповіді на безліч запитань; дорослі згадають почуття, які забувати не хочеться і не варто. Розв’язати «клубок» детективного фентезі буде цікаво всім без винятку. І коли тобі здається, що ти вже знаєш розв’язку, – автор перемагає! А тобі приємно, тому що все тільки починається. Нарешті з’явилась українська книга, яка може скласти конкуренцію «Гаррі Поттеру» чи «Хоббіту».




- Ти позиціонуєш себе дитячою письменницею, маєш маленьку дитину. Як привчатимеш її до читання?

Не робитиму цього. Сама в дитинстві не любила читати. На відміну від мого брата. Він читав дуже багато і мене намагався саме «привчити». А для мене книжка без малюнків взагалі не книжка. Поки не трапився мені до рук 300-сторінковий цикл «Марсіанин» Едгара Берроуза. Тоді я відчула кайф від читання. Шкільна програма – це тортури. Ми не могли зрозуміти зарубіжну. А в українській літеартурі забагато скиглення. «Марсіанин» став переломним моментом. З тих пір читаю те, що подобається. Я не пам’ятаю, щоб батьки навчали мене чомусь поганому чи хорошому. Вони були для мене прикладом, і я сподіваюсь бути прикладом для своєї доньки.