Василь Слапчук – поет, письменник, літературний критик. Перша збірка поезій «Як довго ця війна тривала» вийшла друком у 1991 році. У 2004 році за книги «Сучок на костурі подорожнього» та «Навпроти течії трави» першим серед волинських письменників отримав Національну премію імені Тараса Шевченка. Серед прозових творів – книги «Сліпий дощ», «Дикі квіти», «Осінь за щокою», «Клітка для неба», «Жінка зі снігу», «Книга забуття».

Василь Дмитрович – людина, з якою завжди цікаво спілкуватися. І не лише про літературу. Його життєва позиція, самодостатність і інтелект не залишають байдужими.

* * *
Мене формували люди – односельчани, місце. Я жив без батька, з мамою. Мене мав право виховувати будь-хто, будь-яка людина. Колоритні люди були довкола, це також мене формувало. Ті люди для мене найважливіші.

* * *
Школу любив, йшов, як на розвагу, відпочивав там. В старших класах міг піти з половини уроку і приходив на половину наступного.

* * *
Люди інколи чекають від мене готових відповідей, а в мене їх немає. Це нецікаво. Якби мені був потрібен імідж, якби якийсь видавець заробляв на мені гроші, - можливо я б носив окуляри певної форми і говорив речі, які від мене хочуть почути. А я говорю, що хочу сам. Це і є свобода.

* * *
Колись я пив каву і відчув вранці, що встаю і хочу кави. То я її кинув пити. Щоб не залежати.

* * *
Я люблю книжки. Хоча це, мабуть, теж привʾязаність. І без книжок треба вміти обходитися. Це така моя слабкість, це спосіб мого куріння. Моя така погана звичка.

* * *
Загребельний казав, що у письменника потреба найперша – виговоритися. А в мене нема такої потреби. На жаль. Бо це полегшує.

* * *
Часом, коли ми сина Дмитрика сваримо, думаю: незручно, а що ж сам малим виробляв! Я був збитошником.

* * *
Не пробував, мабуть, хіба драматургію писати. Прозу писати інкше, ніж вірші. Треба щось придумувати, має бути задум, ідея. Це вже більше схоже до роботи. А вірші – це інакше. Це від відчуття порожнечі.

* * *
Чим досконаліший письменник, тим менше в нього шанувальників. Так казав Гоголь, пишучи про Пушкіна. Чим досконаліше творіння, тим менше його розуміють люди. Бо воно позбавлене стереотипів.

* * *
Коли кажуть: «Будь собою», то це не завжди є правильно. Ліпше, коли людина стримується. Не можеш бути добрим і ти вдав його з себе – то перший крок, щоб змінити себе.

* * *
На війні кожен думає, що виживе. Я також думав. А коли вже став вірити, що мене можуть вбити – страх став геть іншим. І все одно його треба було долати. Я боявся тільки тоді, коли було справді страшно. А були такі, що боялися постійно. Пізніше, коли ми прийшли, я був єдиним, хто говорив про страх. Бо це чесно.

* * *
Багато хто не вважає, що мусить іти на війну. Це слабке місце ситуації сьогоднішньої ситуації. Бо в держави нема ідеології. А людей треба на щось ловити. Патріотизм – це щось стихійне. Держава не може покладатися на стихію. Це так само, як військо лишити на волонтерів.

* * *
Щось має бути єдине – якась цінність, навколо якої гуртуватися. Не проблема ж вмерти, піти, віддати життя. Але питання: за що? У держави своя мета, свої цілі, а в суспільства мають бути свої. От вела Америка війну проти В’єтнаму, у неї були свої цілі, а суспільство виражало, що воно проти. Коли в нас була афганська війна, всі тихо сиділи. Добре, що зараз можна сказати свою думку вголос.

* * *
Завжди будуть чоловіки, які за будь-яких умов підуть на війну. Але щоб їх було більше, мусить бути клімат довіри до влади і один до одного. Я знаю багато добровольців, які ще на схід не доїхали, а вже розчарувалися, бо зіткнулися з системою. А ще гірше, коли ти віддаєшся в руки людині, яка в результаті опиняється зрадником. Тоді який смисл?

* * *
Схід завжди був ворожим. І за 20 років ми нічого не зробили, і я не знаю, як ми це витягнемо, щоб він став Україною.

* * *
Все, що головне в житті – не від мене залежить. Я можу керувати хіба тим, яким боком до близьких своїх я повернутий. Щоб міг бути добрим, а не лихим.

* * *
Я вірю в Бога, я православний. Зі східної філософії мені найцікавіший дзен-буддизм, але я його ніколи не розглядав, як релігію, а просто як щось для внутрішнього вжитку, для мислення. І все-таки є речі, які мене дратують. Був період, це було, як дар Божий, коли мене нічого не дратувало.

* * *
Щодня треба вдосконалюватися. Нема такого: вчора я вдосконалився, сьогодні я вже вільний. Вчитися можна завжди, і в будь-кого. Треба тільки мати потребу. Вміння вчитися – це дуже багато.

* * *
Якби я знав, як українцям позбутися комплексу меншовартості – ми, напевно, вже б війну в Росії виграли.

* * *
Колись російський актор Петренко родом з України сказав, що я не можу щось поганого зробити, бо будуть думати, що українці всі такі. Як так само намагаюся. Коли за моєю поведінкою оцінюють націю – я думаю, так і потрібно, намагатися жити так, щоб не ганьбити націю. Це дієво.

* * *
Важливо бути повноцінним. Я ніколи не відчував себе ущербним. Звістка, що не зможу ходити, не стала для мене трагедією.

* * *
Література для мене – русло, шлях до розвитку, вдосконалення. Це те, що скеровує, заставляє думати. Але я маю й інші зобов’язання – перед рідними, перед Дмитриком, Наталею Василівною. Тому література не може бути головним. Якщо література вище людини, вона стає непотрібною. Не можна її перетворити на кумира. Це шлях, але не істина.

* * *
Я не сиджу склавши руки. Плани, звичайно, є. Про те, що вже вийшло, ту саму «Книгу забуття» – ніби вже нецікаво говорити, а про те, що в роботі – ще немає про що говорити.

* * *
В Україні клімат нелітературний. Є ряд імен. А поза тим літератури взагалі нема. Є цікаві автори, але вони на периферії. Навіть в україномовній частині України, частина, яка за розміром переважає Чехію, читачів мало, вони не такі активні. У нас не вистачає читачів на всіх письменників.

* * *
Нам нічого не заважає. Ми справді можемо жити з нашими ресурсами, і добре жити: тільки щось би в головах поміняти, щоб не дурили один одного, не крали, і все було би добре.

Підготувала: Наталія ТАНДРИК