СЛОВОПОРТРЕТ: чемпіонка світу Вікторія Казакова про спорт, Луцьк і життя в Криму

Ця талановита й напрочуд яскрава дівчина народилася і виросла у Луцьку, однак про її спортивні досягнення вдома знають хіба рідні та друзі. Ось уже сім років 27-річна Вікторія Казакова живе у Криму, де стала займатися спортом і встигла стати чемпіонкою.

Хоч про свої успіхи спортсменка воліє говорити дуже скромно, пишуть Хроніки Любарта. Зі спорстменкою послікувалася волинська журналістка Ірина Качан.

* * *
До Севастополя я переїхала, втікаючи від невдалого кохання. Причина банальна, але тодішній переїзд круто змінив усе моє життя. Бо саме тут я почала всерйоз займатися спортом.


* * *
У Луцьку завжди була тісно пов’язана із музикою. У дитинстві часто виступала, навчалася в музичній школі, співала у церковному хорі. Ніколи не сиділа на місці, шукала себе, за щось бралася, щось кидала. І тільки коли доля привела мене у спорт, я усвідомила, що нарешті знайшла себе.

* * *
Хвалитися не люблю, можу хіба констатувати, що нині я є срібною призеркою України з пауерліфтингу. Так трапляється, що на трьох поспіль змаганнях здобуваю друге місце, сподіваюся, що золото попереду.

* * *
На місцевих кримських змаганнях неодноразово ставала рекордсменкою. А у панкратіоні я є чемпіонкою України, Європи і світу. Зауважу, чемпіон світу, але першорозрядник. У пауерліфтингу я – кандидат в майстри спорту.

* * *
Мене до спорту ніколи ніхто не силував. Це був мій свідомий вибір. І нині я заочно навчаюся уже на третьому курсі Черкаського національного університету, моя спеціальність – фізичне виховання. Нарешті я точно знаю, що це правильний вибір.


* * *
Одразу після школи вступила на політологію, наступного року кинула історичний факультет і вступила в інший виш на журналістику, але й там довго не затрималася. До слова, після десятого класу мала доволі серйозний намір стати студенткою училища культури і мистецтв, хотіла йти на академічний спів, але родичам вдалося мене відмовити.

* * *
Після школи я обрала політологію, бо в старших класах була членом волинського осередку «Молодіжного націоналістичного конгресу». Це був гарний період юності, бо я опинилася у патріотичному середовищі однодумців. Мені дуже подобалися вишколи, таборування, відвідини стареньких повстанців. А вже після Помаранчевої революції я дуже розчарувалася у багатьох наших місцевих вождях і збагнула, що не хочу мати нічого спільного з політикою.

* * *
Я ж і музичну школу так і не завершила, кинула її на останньому році. І вже коли жила в Криму, у 23-річному віці пішла тут в музичну школу. Мене взяли одразу на третій курс. І от минулоріч завершила навчання. Мені ще видали український диплом.


* * *
Умію співати і грати на фортепіано. Було дуже кумедно на академконцерті, де всі такі чемні, у платтячках, а я вся у татуюваннях, з нестандартною зачіскою. Власне, мені за такий зовнішній вигляд і оцінку занизили. Так і сказали: «Співаєш ти, звісно, гарно, але татуювання…». Я не засмутилася, оцінки ж не головне. От наступного року піду до них вчитися на фортепіано.

* * *
Де б я не була, усі на мене дивляться з інтересом: хтось із захопленням, хтось із осудом. Років з п’ятнадцяти у мене вже був доволі-таки неординарний вигляд. І я звикла, що люди на мене реагують і постійно звертають увагу. От коли перестануть викручувати собі голови, тоді мені буде незвично. Мені здаватиметься, що я непомітна, сіра й нецікава.

* * *
Я дуже не хочу стати сірою. Ми з тренером міркуємо над переїздом до Києва, там із цим буде простіше. Там багато яскравих людей, і на мене не будуть тицяти пальцем.

* * *
Хотілося би далі розвиватися у спорті, поки є така можливість, поки фізична форма і вік дозволяють. У мене ще багато планів та мрій. Хочу досягти усіх можливих спортивних висот, тоді вже можна й на пенсію.


* * *
Спортом почала займатися у 22 роки. Як і багатьох, мене потягнуло в тренажерний зал. Мене помітив тренер, запропонував тренуватися інтенсивніше, давав певні вправи із пауерліфтингу. І коли помітив, що мені вдається, запропонував виступати на змаганнях. Мені стало надзвичайно цікаво. Таким чином я опинилася у команді свого теперішнього тренера. Він якраз готував команду до чемпіонату України, що відбувався тоді у Луцьку.

* * *
Це було дуже символічно – уперше виступати в рідному місті.

* * *
Мама спершу трохи злякалася, але уже звикла. Та й коли познайомилася з тренером і збагнула, що все це серйозно, то заспокоїлася. Якось, коли я приїхала додому, трапилася дуже комічна ситуація – прямісінько біля свого під’їзду я побилася із п’яненькими друзями дитинства. І тоді вирішила: наступного разу, коли ми зустрінемося, то я стрибатиму на них зверху. Після того я почала займатися ще й єдиноборствами. Але тодішній тренер не дозволяв приділяти цьому надто багато зусиль.


* * *
Коли влітку 2014-го я вступала в університет, мене помітив ще один тренер, який знову запропонував займатися. Не скажу, що люблю бити людей, але мені це було дуже цікаво. Таким чином в моєму житті з’явився такий давній вид спорту, як панкратіон.

* * *
Увесь минулий рік я відпрацювала на панкратіон. Їздила в Румунію на чемпіонат Європи, в Угорщину на чемпіонат світу. Думаю, що в якомусь сенсі я – щасливчик, бо так мало тренуюся і маю такі результати.

* * *
Цього року у зв’язку зі складною політичною ситуацією я посварилася зі своїм тренером з панкратіону. Досить довго намагалася толерантно до цього ставитися, не піднімати дражливу тему. Та одного дня він просто став «русскім». І коли дійшло до слів на кшталт «Почему ты тут ешь этот русский хлеб?», я просто пішла із тренування. Тому коли переїду до Києва, то відновлю тренування з панкратіону. А наразі займаюся тільки пауерліфтингом.


* * *
Зараз я не працюю, тренуюся і насолоджуюся початком літа. Добре, що є коханий, який мене підтримує.

* * *
Колись кілька років працювала барменом. Остання моя робота – тренером у залі. Оскільки активно готувалася до змагань, то була змушена відмовитися від роботи. А тепер знайти працю ще важче, тепер же тут «расіюшка», а я ж, по суті, нелегал, громадянин іншої країни. І таким, як я, дуже складно знайти роботу. А ту, яку пропонують, зі спортивним графіком я не можу зіставити, так само і з сесіями, а навчання для мене важливе, я відмінниця, староста групи.


* * *
Факт: тим, хто зберіг українське громадянство, зараз трішки скрутно. Усіх, хто працював офіційно, змусили змінити паспорт. І на офіційну роботу тебе не мають права взяти, ти не можеш особливо звернутися в лікарню, там у них страхування. Я тут живу поки нелегалом. Чекаю літа, поки ми поїдемо до Києва.

* * *
Звісно, за сім років я вже звикла до цього міста. Севастополь дуже гарний, але люди якісь не надто привітні. І я досі не можу збагнути чому. Не розумію упереджених людей, які керуються стереотипами. Кілька років тому я вже думала звідси переїздити, бо люди навколо – як вовки. Тут же так гарно, розкішна природа, сонечко, море.

* * *
Коли я буваю в Україні, то навіть там, попри війну, атмосфера набагато приємніша. Люди спокійніші й добріші якісь. Тому Севастополь починає мене дратувати.

* * *
Минулого літа до мене на ринку вчепився агресивний чоловік зі словами: «Чєво ти Шевчєнка тут накалола, шо, літєратуру любіш?». А я направду дуже люблю Тараса Григоровича.


* * *
Коли у мене немає настрою, я витягую «Кобзаря» і читаю. Він, до речі, лежить у мене біля ліжка. А потім видивився витатуюваний тризуб і біг за мною ще довго. Але я не реагувала. До мене і правоохоронці підходили, цікавилися, чи я, бува, не із «Правого сектору».

* * *
На такі настрої тут дуже впливає телебачення, яке промиває людям мізки. Усі українські канали відключили ще в лютому минулого року. Російське телебачення годує глядача такими нісенітницями, що нема сили його дивитися. Більшість місцевих дуже агресивно налаштовані проти України. Вони розуміють, що краще жити їм не стало, зарплату не платять, ціни підскочили. Але люди дивляться телевізор і думають, що в Україні ще гірше живуть.


* * *
Дехто каже, що краще зі смітника їстиме, аніж гляне у бік України. Люди потерпають від тотальної дезінформації і брехні, не розуміючи цього й не бажаючи зрозуміти. У них розчарування шалене. І воно переросло у злість.

* * *
Я особисто не тримаю зла на цих людей, але жити поряд із такими не хочу. Я не впускаю у себе зло, прагну розвивати себе, не йти на повідку в стереотипів і, звісно ж, тішити себе саму і свою країну власними спортивними досягненнями.


* * *
Так, у професійному спорті потрібні зв’язки. Прикро, але факт: у нашій країні можна бути дворазовим чемпіоном Європи і світу, але першорозрядником. Наші бюрократичні розклади просто нестерпні.

* * *
І так у багатьох видах спорту: успіхів досягає той, кому вдається зав’язати хороші знайомства. Завжди мають місце певні маніпуляції. Такий собі шоу-бізнес. Та я вірю, що поміж всього цього можна досягати спортивних вершин. І надалі йтиму своїм шляхом.