Директорка дитячої художньої школи з Волині отримала премію Кабміну. ФОТО
Серед нагороджених дипломом та нагрудним знаком – директорка дитячої художньої школи ім. Миколи Рокицького Катерина Юрчук.
22 Грудня 2023
Розмовляла Анастасія ТІТОВА
Фото – Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: кав’ярня «Coffee@Coffee»
Справжнє мистецтво графіті – то тобі не «Я люблю Свєту» балончиком на паркані. Це окрема субкультура з власними традиціями та правилами. Це осередок цікавих та неординарних людей, художників за покликом душі.
Лучанин Дмитро Микитенко, більш відомий у творчих колах під псевдонімом AZO, – саме з таких. Дмитро є одним із засновників і організаторів неформального арт-фесту «Black circle», що уже встиг стати міжнародним. А також сам неодноразово брав участь у різноманітних фестивалях та виставках.
У листопаді цього року хлопець став переможцем міжнародного конкурсу «UK/RAINE» для митців із Великобританії та України. Приз за перемогу – 10 тисяч фунтів стерлінгів. Гроші Дмитро ще не отримав, того як збирається їх потратити не розповів. Але про мистецтво, натхнення і дитячі мрії ми за чашечкою капучіно порозмовляли.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9327.jpg[/img]
– Отож, чай чи кава?
– Коли як. Коли потрібно всю ніч працювати – кава. Зранку більше полюбляю чай.
– Частенько працюєш ночами?
– Постійно, практично.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9357.jpg[/img]
– Ага, то твоя творча муза не спить ні вдень, ні вночі. Як почав займатися стріт-артом?
– Це була мода, хіп-хоп культура, всяке таке… Ну і мене завжди цікавило графіті, у тих проявах, в яких воно було на початку 2000-х, коли тільки почало тут освоюватися. Придивлявся, спостерігав, познайомився ближче з хлопцями, що цим займалися. З часом, почав пробувати малювати сам, десь зі старших шкільних класів.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9288.jpg[/img]
– Через це захоплення пішов навчатися на дизайнерський факультет?
– Тут все набагато простіше. Мене батьки після закінчення школи запитали: «Де хочеш вчитися?». Мені особливо не було різниці, аби тільки не мати діла з фізикою і математикою. Мама дізналася про дизайнерський, сказала, що там, типу, малюють… Заплатили гроші і я пішов вчитися. Коли вперше побачив розклад – офігів. Бо все суцільний живопис, а я пензлик в руках не тримав з дитячого садочка! І з фізикою мене надурили! Вона таки була. Але викладачі були хороші, згодом у всьому розібрався, так що задніх не пас.
– Тобто те, що ти художник, це ніякий не свідомий вибір, а радше щасливий випадок?
– Спершу так і було. Потім мене це дійсно зацікавило і принципово хотілося освоїти вибрану, нехай і випадково, професію. Щоб не було соромно перед батьками і щоб самому собі довести, що я це можу. Старався, докладав зусиль… Недарма, як виявилося.
– У період навчання стріт-артом продовжував займатися?
– Звичайно. Але тоді слова такого «стріт-арт» не було. Я і зараз, його не дуже люблю… Воно якесь штучне. Але, як сказав один старий художник, «в очах людей це виглядає правдиво», то ж змушені миритися…
[img data=def]09_12_2015_1050646702/_mg_9298.jpg[/img]
– Окей, не буду більше так казати :) Ти говорив, що цікавишся графіті ще з 2000-х…Воно тоді як повноцінна культура вже існувало? На якому рівні був розвиток цього мистецтва?
– Наше місто на мапі України по таких штуках – воно на провідних місцях, насправді. Не тільки зараз, так було від початку. Паралельно це мистецтво розвивалося активно в Києві, але Луцьк завдяки «класикам» нашої справи був і є дуже «просунутим».
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9291.jpg[/img]
– А кого ти таким «класиком» можеш назвати?
– До прикладу, Сіk One. Він один з перших почав серйозно і потужно займатися графіті. Вже тоді він розбирався, які ліпше брати інструменти, яка фарба краща… Ми ще цього насправді не знали. Нам було нормально купувати якусь фігню на базарі і те було добре :)
– Чого це мистецтво не популяризується? Чого про це мало хто знає?
– Це як субкультурний аспект… Він є трохи замкнутим. Знаєш, зараз мене часто запитують про графіті, але мене, насправді, більше цікавлять галереї, живопис… Графіті – це одне з моїх медіа, я використовую це в своїй художній практиці та це не основне.
– Напевно, це після твоєї перемоги в міжнародному конкурсі «UK/RAINE» для митців із Великобританії та України. Адже ти переміг саме в категорії вуличного мистецтва. Як туди потрапив, чому вирішив взяти участь?
– Як на мене, такі нагороди – це максимально суб’єктивно. Попав як… Скажу за багатьох молодих українських художників, особливого вибору нема. Якщо з’являється якийсь конкурс, то всі туди подаються. Не завжди проходиш, не завжди щось там виграєш, але спробувати завжди варто.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9361.jpg[/img]
– Сподівався на перемогу?
– На такі штуки сподіватися немає сенсу. Я був дуже здивований, що пройшов відбір. Про це мені потелефонував і сказав мій друг, бо я подав заявку та й, як то кажуть, забув. Навіть не знав, коли це оголошували… Оформили документи, зібралися і поїхали.
– По чому оцінювали? Які критерії були основними?
– Як завжди: новизна, креативність, моральність і мораль… Насправді, безглуздо робити якісь ставки, на щось розраховувати – ніколи не знаєш, що і як кому сподобається. Чого й кажу, що це дуже суб’єктивно.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9301.jpg[/img]
– Розкажи про роботи, що були представлені в галереї Саачі…
– В Лондоні була представлена серія робіт, розпочата ще 2013 року. Має назву «Горизонт». Надихнула на створення подорож до Португалії. Ми поїхали на крайню західну точку, до маяка. Був дуже густий туман і ми стояли на клаптику землі, за яким далі була безодня. Тоді я відчув, наскільки матеріальним може бути горизонт. Це було незабутньо! Тому я постійно дублюю цей горизонт у своїх роботах – він для мене символ крайньодопустимої близькості до чогось невідомого.
– Знаю також, що перед цим ти брав участь у польських міжнародних конкурсах і виставках. Як взагалі потрапити в це середовище?
– Колись була така мережа для художників, типу Instagram, для зацікавленого кола людей. Кожен мав свій профіль і викладав фото своїх робіт. Це був гарний фундамент для нових знайомств. Так з’явилося багато друзів із закордону. Один з них і запропонував взяти участь у фестивалі. Спілкуємося з цим другом досі.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9350.jpg[/img]
– А з одногрупниками спілкуєшся? Що про студентські роки можеш сказати…
– В нас була класна дружня група, була цікавість проводити разом час. Зараз спілкуюся з двома, трьома… У кожного своє життя.
– На зустрічі однокласників ходиш?
– Пару разів пробував, але довелося сильно напитисяJ Не люблю спілкування заради спілкування… Коли всі розповідають про свої сім’ї, дітей і більше нема про що говорити. Різні інтереси.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9327.jpg[/img]
– А у тебе планів щодо сім’ї ще нема?
– Стосунки є, планів подальших поки нема. Час покаже. Бог любить пожартувати з наших планів.
– Чи думав в дитинстві, що станеш художником?
– Так, думав. У мене був вибір – або прикордонник, або художник.
– Ого! Звідки такий контраст?
– Прикордонником хотів стати, бо у них є собаки. Я дуже хотів німецьку вівчарку. Але з прикордонником не склалося. Зате є собака :)
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9354.jpg[/img]
– Перемогло творче покликання?
– Хто в дитинстві думає про покликання? Це завдяки моїй бабусі. Вона працювала вихователем в дитячому садочку, вела всілякі гуртки і дуже кльово малювала. Я змалку мав щастя це бачити і цим захопився. Якби не вона, все могло скластися інакше.
– Що надихає тебе на творчість?
– Близькість з природою. Оточення. Часто це подорожі – хочеться подорожувати ще більше. Хоча, натхнення – це дуже умовне поняття. Якщо систематично працювати над собою, розвиватися, чекати поки «зійде» натхнення не прийдеться.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9295.jpg[/img]
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9345.jpg[/img]
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9346.jpg[/img]
Фото – Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: кав’ярня «Coffee@Coffee»
Справжнє мистецтво графіті – то тобі не «Я люблю Свєту» балончиком на паркані. Це окрема субкультура з власними традиціями та правилами. Це осередок цікавих та неординарних людей, художників за покликом душі.
Лучанин Дмитро Микитенко, більш відомий у творчих колах під псевдонімом AZO, – саме з таких. Дмитро є одним із засновників і організаторів неформального арт-фесту «Black circle», що уже встиг стати міжнародним. А також сам неодноразово брав участь у різноманітних фестивалях та виставках.
У листопаді цього року хлопець став переможцем міжнародного конкурсу «UK/RAINE» для митців із Великобританії та України. Приз за перемогу – 10 тисяч фунтів стерлінгів. Гроші Дмитро ще не отримав, того як збирається їх потратити не розповів. Але про мистецтво, натхнення і дитячі мрії ми за чашечкою капучіно порозмовляли.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9327.jpg[/img]
– Отож, чай чи кава?
– Коли як. Коли потрібно всю ніч працювати – кава. Зранку більше полюбляю чай.
– Частенько працюєш ночами?
– Постійно, практично.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9357.jpg[/img]
– Ага, то твоя творча муза не спить ні вдень, ні вночі. Як почав займатися стріт-артом?
– Це була мода, хіп-хоп культура, всяке таке… Ну і мене завжди цікавило графіті, у тих проявах, в яких воно було на початку 2000-х, коли тільки почало тут освоюватися. Придивлявся, спостерігав, познайомився ближче з хлопцями, що цим займалися. З часом, почав пробувати малювати сам, десь зі старших шкільних класів.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9288.jpg[/img]
– Через це захоплення пішов навчатися на дизайнерський факультет?
– Тут все набагато простіше. Мене батьки після закінчення школи запитали: «Де хочеш вчитися?». Мені особливо не було різниці, аби тільки не мати діла з фізикою і математикою. Мама дізналася про дизайнерський, сказала, що там, типу, малюють… Заплатили гроші і я пішов вчитися. Коли вперше побачив розклад – офігів. Бо все суцільний живопис, а я пензлик в руках не тримав з дитячого садочка! І з фізикою мене надурили! Вона таки була. Але викладачі були хороші, згодом у всьому розібрався, так що задніх не пас.
– Тобто те, що ти художник, це ніякий не свідомий вибір, а радше щасливий випадок?
– Спершу так і було. Потім мене це дійсно зацікавило і принципово хотілося освоїти вибрану, нехай і випадково, професію. Щоб не було соромно перед батьками і щоб самому собі довести, що я це можу. Старався, докладав зусиль… Недарма, як виявилося.
– У період навчання стріт-артом продовжував займатися?
– Звичайно. Але тоді слова такого «стріт-арт» не було. Я і зараз, його не дуже люблю… Воно якесь штучне. Але, як сказав один старий художник, «в очах людей це виглядає правдиво», то ж змушені миритися…
[img data=def]09_12_2015_1050646702/_mg_9298.jpg[/img]
– Окей, не буду більше так казати :) Ти говорив, що цікавишся графіті ще з 2000-х…Воно тоді як повноцінна культура вже існувало? На якому рівні був розвиток цього мистецтва?
– Наше місто на мапі України по таких штуках – воно на провідних місцях, насправді. Не тільки зараз, так було від початку. Паралельно це мистецтво розвивалося активно в Києві, але Луцьк завдяки «класикам» нашої справи був і є дуже «просунутим».
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9291.jpg[/img]
– А кого ти таким «класиком» можеш назвати?
– До прикладу, Сіk One. Він один з перших почав серйозно і потужно займатися графіті. Вже тоді він розбирався, які ліпше брати інструменти, яка фарба краща… Ми ще цього насправді не знали. Нам було нормально купувати якусь фігню на базарі і те було добре :)
– Чого це мистецтво не популяризується? Чого про це мало хто знає?
– Це як субкультурний аспект… Він є трохи замкнутим. Знаєш, зараз мене часто запитують про графіті, але мене, насправді, більше цікавлять галереї, живопис… Графіті – це одне з моїх медіа, я використовую це в своїй художній практиці та це не основне.
– Напевно, це після твоєї перемоги в міжнародному конкурсі «UK/RAINE» для митців із Великобританії та України. Адже ти переміг саме в категорії вуличного мистецтва. Як туди потрапив, чому вирішив взяти участь?
– Як на мене, такі нагороди – це максимально суб’єктивно. Попав як… Скажу за багатьох молодих українських художників, особливого вибору нема. Якщо з’являється якийсь конкурс, то всі туди подаються. Не завжди проходиш, не завжди щось там виграєш, але спробувати завжди варто.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9361.jpg[/img]
– Сподівався на перемогу?
– На такі штуки сподіватися немає сенсу. Я був дуже здивований, що пройшов відбір. Про це мені потелефонував і сказав мій друг, бо я подав заявку та й, як то кажуть, забув. Навіть не знав, коли це оголошували… Оформили документи, зібралися і поїхали.
– По чому оцінювали? Які критерії були основними?
– Як завжди: новизна, креативність, моральність і мораль… Насправді, безглуздо робити якісь ставки, на щось розраховувати – ніколи не знаєш, що і як кому сподобається. Чого й кажу, що це дуже суб’єктивно.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9301.jpg[/img]
– Розкажи про роботи, що були представлені в галереї Саачі…
– В Лондоні була представлена серія робіт, розпочата ще 2013 року. Має назву «Горизонт». Надихнула на створення подорож до Португалії. Ми поїхали на крайню західну точку, до маяка. Був дуже густий туман і ми стояли на клаптику землі, за яким далі була безодня. Тоді я відчув, наскільки матеріальним може бути горизонт. Це було незабутньо! Тому я постійно дублюю цей горизонт у своїх роботах – він для мене символ крайньодопустимої близькості до чогось невідомого.
– Знаю також, що перед цим ти брав участь у польських міжнародних конкурсах і виставках. Як взагалі потрапити в це середовище?
– Колись була така мережа для художників, типу Instagram, для зацікавленого кола людей. Кожен мав свій профіль і викладав фото своїх робіт. Це був гарний фундамент для нових знайомств. Так з’явилося багато друзів із закордону. Один з них і запропонував взяти участь у фестивалі. Спілкуємося з цим другом досі.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9350.jpg[/img]
– А з одногрупниками спілкуєшся? Що про студентські роки можеш сказати…
– В нас була класна дружня група, була цікавість проводити разом час. Зараз спілкуюся з двома, трьома… У кожного своє життя.
– На зустрічі однокласників ходиш?
– Пару разів пробував, але довелося сильно напитисяJ Не люблю спілкування заради спілкування… Коли всі розповідають про свої сім’ї, дітей і більше нема про що говорити. Різні інтереси.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9327.jpg[/img]
– А у тебе планів щодо сім’ї ще нема?
– Стосунки є, планів подальших поки нема. Час покаже. Бог любить пожартувати з наших планів.
– Чи думав в дитинстві, що станеш художником?
– Так, думав. У мене був вибір – або прикордонник, або художник.
– Ого! Звідки такий контраст?
– Прикордонником хотів стати, бо у них є собаки. Я дуже хотів німецьку вівчарку. Але з прикордонником не склалося. Зате є собака :)
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9354.jpg[/img]
– Перемогло творче покликання?
– Хто в дитинстві думає про покликання? Це завдяки моїй бабусі. Вона працювала вихователем в дитячому садочку, вела всілякі гуртки і дуже кльово малювала. Я змалку мав щастя це бачити і цим захопився. Якби не вона, все могло скластися інакше.
– Що надихає тебе на творчість?
– Близькість з природою. Оточення. Часто це подорожі – хочеться подорожувати ще більше. Хоча, натхнення – це дуже умовне поняття. Якщо систематично працювати над собою, розвиватися, чекати поки «зійде» натхнення не прийдеться.
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9295.jpg[/img]
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9345.jpg[/img]
[img data=wat]09_12_2015_1050646702/_mg_9346.jpg[/img]