Кавова розмова із волонтером і журналістом Мирославом Ватащуком

^{Текст: Людмила ЯВОРСЬКА
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ
Настрій: «Львівська майстерня шоколаду»}

«У вас свято – раз на рік, а у нас – щоразу, коли ви приїжджаєте!», – такими словами волинських волонтерів привітав боєць 14-ї бригади Ігор Приступа, який, до речі, перед тим, як взяти до рук зброю так само займався волонтерською роботою.

Міжнародний день волонтера, який у світі відзначають 5 грудня – свято не нове, та для України за останні півтора року набуло нового значення. Завдяки злагодженій і титанічній роботі волонтерів країні вдалося не просто збагатити увагою кількох знедолених, а – захистити кордони, втримати фронт й утримувати на забезпеченні українську армію.

На кавову розмову з нагоди свята ми покликали одного із найколоритніших волинських волонтерів – журналістка інформаційної агенції «ZIK» Мирослава Ватащука.



– Зараз українців умовно можна поділити на дві категорії: тих, хто робить вигляд, що в країні нічого не відбувається і продовжує жити звичним життям, і тих, хто всі сили віддає на вирішення ситуації на Сході. Ви для себе обрали останній варіант, з чим це пов’язано?

– Коли я сьогодні виходив із дому, на вулиці було +4, а в квартирі – десь +20. У хлопців в бліндажах – ті самі +4. Ми з вами спимо в теплих ліжках, а не кожен з бійців навіть має спальник чи каремат, часто сплять на сирій землі. У нас є гаряча вода, а вони мають літр холодної води на тиждень, щоб помитися.

Ми повинні розуміти, що у нас тут спокійно лише завдяки тому, що на Сході – буфером стоять наші хлопці, і гинуть за це. Там загинули мої друзі. Тому не займатися волонтерством я не можу.

– Є різні способи допомагати. Ви як журналіст могли б писати хороші статті, піднімати питання недостатнього забезпечення, намагатися достукатися до керівництва… Тим не менше ви вибрали шлях – скриня в руки і сам шукаю це забезпечення.

– Якби я не був журналістом, мій ККД – коефіцієнт корисної дії – як волонтера був би дуже близьким до нуля. Я виконую функцію комунікатора між військовими, владою, бізнесом, громадськими угрупуваннями. Звертаюся до людей, які мене знають, використовую свої зв’язки.

Приміром, 9 травня минулого року серед перших «трьохсотих» був наш поранений комбат Логуш. Питання стояло про термінове фінансування. Була прес-конференція в прокуратурі, гвардієць на вході запитав у мене, чи не знаю, до кого звернутися. Я зателефонував до Ірини Констанкевич, реакція була миттєвою. Поки дружина доїхала до дніпропетровського госпіталю, кошти були вже неї на картці.



– Волонтер Ватащук взяв собі за звичку приходити на сесії обласної і міської ради зі скринькою. Ви ж розумієте, що якби скриньку тримав хтось інший, а не журналіст, якого добре знають місцеві політики, збирати вдавалося б значно менші суми?

– Нахабність – друге щастя.

– А хто із депутатів щедріший – обласні чи луцькі?

– Давайте подивимося. У мене є всі звіти: 2400, 3 600, 2 300, 1 700, 4 664… В минулій каденції було 50 на 50, а зараз за звітами виходить, що обласні депутати більше кидають.



– А яку найбільшу суму в скриньку кидали за один раз?

– За весь період навіть не пам’ятаю. Наприклад, на джазовому концерті в п’ятницю найбільша сума була 800 гривень.

– У вас стільки паперів на кожну допомогу. Багато часу йде на таку бюрократію?

– Багато. Через те, що я був членом консультативної ради при прокуратурі області, обговорюючи питання волонтерства, передав прокуророві інформацію про замовлення на системи радіозв’язку від наших розвідників. Вони зголосилися закупити частину обладнання, сумарно зібрали близько 130 тисяч гривень. Тому виникла потреба, щоб я офіційно зареєструвався у Державному реєстрі волонтерів. До речі, був тоді першим з Луцька зареєстрованим волонтером.

Був ще курйозний випадок, коли мені довелося в прокуратуру – вперше і востаннє – занести конверт з грошима. Прокурори зібрали кошти для закупівлі гарнітури і не вистачало тисячі гривень, от я їх і доніс, складали акт прийому-передачі, все як належить.

А загалом паперової роботи – немало. Для того, щоб стояти зі скринькою, необхідний спеціальний дозвіл від міської ради, потім складається акт розкриття скриньок. Кожна копійка отримана на картку чи готівкою – у мене є описана в документах. Я розумію, що як волонтер повинен буду прозвітуватися не лише перед податковою, але й перед державою.



– Спостерігаючи за волинськими волонтерами, часто дивуєшся, на якому позитиві вони проводять свої акції. То продають побачення, то бриють бороди за гроші… Де берете енергію для позитиву? Щодня працювати в такій темі, посивіти можна.

– А це що? (Мирослав вказує на коротко стрижені скроні, – Авт.). Скроні сиві вже давно.

Але кричати «Зрада!», «Все пропало!» – це не вихід. Нікому від такого легше не буде. Не потрібно вносити зайвого негативу в суспільство. І без того люди зараз байдужіють, стомлюються від війни. До того ж, фінансова ситуація в державі – на літеру «х», і це не слово «хороша». Люди самі вже ледь виживають, але держава все ще не забезпечує армію на всі сто, тому хтось мусить виконувати цю роботу.

– Багато засуджень зараз викликають гучні вечірки, різні святкування. Одні кажуть: як можна жити звичним життям, коли в країні війна, інші навпаки – що хлопці захищають наш спокій і ми мусимо жити повноцінним життям. Яка ваша позиція?

– Складне питання. Є хороша польська приказка: «Шо замоцно – то нєздрово».

Ніхто не може заборонити людям жити звичним життям, поки немає додаткових обмежень на законній основі. Але є кілька моментів. Коли в день трауру нічні клуби пускають феєрверки і крутять дискотеки… Зрештою, треба розуміти, що петарди і феєрверки для хлопців, які повернулися з фронту, можуть викликати дуже болісну реакцію, а подекуди – навіть небезпечну.



– Поняття «волонтера» – не нове, та зараз в Україні має специфічне значення. Хто для вас є волонтером?

– Це людина, яка власним ресурсом на безоплатній основі виконує суспільно корисну працю. Людина, яка допомагає літнім чи одиноким – теж волонтер. З початком військової операції на Сході це поняття актуалізувалося, але волонтери працюють давно і в різних напрямках.

– Коли скінчиться війна на Сході, не думали про те, щоб продовжити волонтерство і спрямувати сили на вирішення інших, не менш гострих проблем?

– Вірю, що війна скоро закінчиться і я, по-перше, зможу адекватно зайнятися тим, чим мав би займатися – тобто журналістикою, а, по-друге, я розумію, що такі речі дійсно «засмоктують». Відповідно, не виключаю такої ймовірності, що продовжу збирати кошти на інші потреби.

Наприклад, у нас в Луцьку працює організація «Стоп-рак». Це – напрямок, який держава забезпечує фінансуванням ще гірше, ніж армію. Тому думаю, що Марія Адамчук, керівник організації, яка сама пройшла через це пекло і допомагає тепер іншим, не буде проти співпраці.

Це як приклад. Хоча напрямків – безліч. Той самий фонд «Волинь-2014».

До того ж, закінчиться війна, у нас залишаться поранені, люди, які потребуватимуть реабілітації.



– Нещодавно трапився курйоз, коли Президент обговорився і з його слів вийшло, що якби не було волонтерів, держава однаково справилася б закінчити війну. Погоджуєтеся з цією тезою?

– Є в інтернеті чудовий мем на тему, що таке україно-російська війна. Мовляв, це війна російської влади проти українського народу попри бажання російського народу, і це війна українського народу проти російської влади попри бажання української влади.



– Що можуть зробити лучани, волиняни, аби полегшити життя волонтерам?

– Як там мене цитують у соцмережах? Навіть одна гривня, пожертвувана на потреби волонтерів – вияв більшого патріотизму, ніж п’яні «ла-ла-ла» під вікнами чи автівка із тризубом, припаркована на газоні.

Тому хто може – переказуйте гроші волонтерам, яким довіряєте. Не варто давати гроші просто на вулиці чи в громадському транспорті – волонтери там коштів не збирають.

Якщо нікого із волонтерів не знаєте, на жаль, зараз в усіх є знайомі сім’ї, які потребують допомоги – родичі, сусіди, однокласники. Допомагайте їм.

Якщо немає фінансових можливостей, неоціненною є й фізична допомога. Зараз треба перебирати і фасувати передачі, сухі пайки, плести маскувальні сітки – роботи багато. Головне – не лишатися байдужими.

Та й зрештою, допомога армії – це лише один напрямок, а людей, яким потрібна підтримка – набагато більше. І про них також треба пам’ятати.