В історії Луцька родина Ролінгерів займає непомітне, але особливе місце. У міжвоєнний час польсько-австрійський лучанин, інженер Рудольф Ролінгер піднімав дзвони на дзвіницю Свято-Троїцького собору, виготовляв механізми для міських храмів. Його дружина чудом уникнула катівень Гестапо і НКВД. А внук відроджував католицький костел Петра і Павла. Хто вони – луцькі Ролінгери?

Рудольф Ролінгер – механік з власним «сервісним центром»

…Зі старої фотографії дивляться до десятка робітників у цеху. Усі в робах, засмальцьовані. «А ось і мій дід, Рудольф Ролінгер, - показує на одного з робітників Георгій Олександрович. - Бачте: власник майстерні, а працював завжди з усіма, на рівних».

[img size=660x528]/sites/default/files/styles/w660/public/inline/01_02_2015_1177699364/10947242_657378957705909_8899254567100701237_n.jpg?itok=Fnej_dbg[/img]

Майстерні Ролінгера у міжвоєнному Луцьку знав всякий: то був справжній сервісний центр для лучан і мешканців навколишніх сіл. Парові млини, молотарки, сінокосилки й безліч іншого механізованого реманенту потребували постійного ремонту і обслуговування. Рудольф був носієм затребуваної на той час технічної освіти, мав диплом інженера. А то, без перебільшення – елітна тоді професія.

Ролінгер  полонізований австрієць. У Варшаві вивчився на механіка. Як потрапив у Луцьк, достеменно невідомо, але на час Першої світової війни уже був одружений на Софії Шибінській. Вони разом втікали від воєнного лихоліття на Полтавщину. По тому повернулися на Волинь.

Спочатку віросповідання, потім - національність

«Дід був поляком, бабця – православна», - каже Георгій Олександрович. Справді, колись віросповідання «дорівнювало» національності, а то й було важливішим за неї. І нічого – всі уживалися. Поляки, євреї, українці, чехи, вірмени, караїми, німці – колись органічна частина Луцька, те що робило його по суті європейським… Всім вистачало місця і розуму не розсваритися.

Яскравий прилад – сім’я Рудольфа і Софії Ролінгерів. Він – полонізований австрієць, католик. Вона – православна українка, активна учасниця братства при Свято-Троїцькому соборі. І при тому – повне взаєморозуміння і любов.

[img size=660x520]/sites/default/files/styles/w660/public/inline/01_02_2015_1177699364/4.jpg?itok=AY5RC8LN[/img]

Рудольф Ролінгер доклався до розбудови головного православного храму Луцька: разом зі своїми робітниками піднімав на дзвіницю Свято-Троїцького собору дзвони. Якщо врахувати, що найбільший з них важить більше ніж 2,5 тони, стає зрозуміло, що без грамотного інженерного підхожу така справа успіхом би не увінчалася. Краєзнавець Вальдемар П’ясецький пише: «До вже відомого і популярного у місті механіка Ролінгера у 1924 році (бо в грудні 1923 року ще збиралися кошти) звернулося керівництво Свято-Троїцького собору із пропозицією організувати підняття дзвонів, повернутих з Росії. Сам процес підняття не був з простих, але обійшлося без трагедії».

Схоже, після цієї складної роботи Рудольф Ролінгер отримав репутацію «церковного інженера», адже і згодом допомагав храмам.  Так у 1930 роках сконструював механізм, який досі піднімає й опускає головну ікону у Свято-Троїцькому соборі Луцька. «Бабця розповідала, що стрічки, на яких висіла ікона, дід привіз із Варшави», - пригадує сьогодні внук інженера.

Краєзнавець Вальдемар П’ясецький «розкопав» відомості про ще один цікавий винахід Ролінгера – тепер уже для кафедрального костелу Святих Апостолів Петра і Павла. «Під звуки органної мелодії цей механізм відкривав і закривав браму перед образом Летичівської Богоматері. Нині у костелі збереглася лише розібрана брама. Цей ручний механізм, що в такт музики відсовував браму, Ролінгер створив приблизно у середині 30-их років ХХ століття» - пише історик.
 
Софія Ролінгер – «нетрудовий елемент» старої луцької інтелігенції

Помер Рудольф у другій половині 1930-х. Управлятися майстернею стала дружина Софія.

[img size=507x1033]/sites/default/files/styles/w660/public/inline/01_02_2015_1177699364/11.jpg?itok=Lu7JTqzY[/img]



Усе перевернув прихід «совєтів» - справжній шок для більшості лучан. «Дід з бабцею за Польщі були заможною сім’єю. А прийшли совєти і, по суті, відібрали у бабці майно. Хоч, звісно, заплатили якусь компенсацію: на початку свого панування більшовики мусили загравати з місцевим населенням. Але це нічого не змінило: я пам’ятаю, що все, що було пов’язане з радянської владою, у бабці не викликало нічого окрім огиди і злості».

[img size=660x960]/sites/default/files/styles/w660/public/inline/01_02_2015_1177699364/5.jpg?itok=8h-tw_F5[/img]

Ще до приходу совєтів Софія Ролінгер мала нагоду зустрітися з «радянською дійсністю». У 1938 році вона з малою донькою Данутою поїхала до родичів у столицю радянської України – місто Київ. «Жінки-киянки, як на екскурсію,  приходили подивитися …на одяг малої доньки. Їх шокувало, що на ній – дитячий одяг! Саме дитячий, а не перероблений з дорослого, у якому ходили усі радянські діти на той час».

[img size=660x855]/sites/default/files/styles/w660/public/inline/01_02_2015_1177699364/6.jpg?itok=x8wUtSAn[/img]

Коли ж «радянська дійсність» прийшла і у Луцьк, для Софії Ролінгер люди російської національності розділилися на «росіян» і «совєтів». Хоч перших і раніше не бракувало у Луцьку, в тому числі серед прихожан Свято-Троїцького собору. Але то були свої.  А «совєт» чи «совєтка» - це ті, хто прийшов у Луцьк разом з радянською владою.

«Зі слів бабці, байки про неотесаних «совєток», які одягали нічну сорочку задом наперед і йшли «до кІна», були цілковитою правдою. Якось вона прийшла до знайомої совєтки, яка поселилася у сусідній квартирі, й побачила, що у неї в нічному горщику борщ вариться. Та просто купила його в магазині, думала, що це каструля…», - пригадує Георгій Ролінгер.

Софія Ролінгер зуміла уникнути претензій радянської влади. Не дивлячись на те, що за тогочасною класифікацією належала до «нетрудових елементів», адже не хотіла мати з владою ніяких стосунків. Три місяці роботи буфетницею в одній з їдалень міста – весь її офіційний трудовий стаж.

Совєти ж мусили рахуватися: Софія вона вважалася співзасновником кооперативного підприємства, організованого на обладнанні її чоловіка.
«Фрау Ролінгер» без «фольксдойче»

Ще одне випробовування жінка пережила під час Другої світової. Софія, носячи австрійське прізвище чоловіка, мала усі шанси отримати привілейований статус «фольксдойче» - представника німецької етнічності. Німці надавали власникам цього статусу більше прав, аніж решті мешканців окупованих територій. Такі люди отримували пайки, мали право на роботу в адміністративних органах німецької влади.

Георгій Олександрович пригадує: «Якось бабця розмовляла на вулиці зі знайомою єврейкою. А що й сама була чорнява, то викликала підозру у нацистського поліціянта. Підійшов, питає: чому нема нашивки з «зіркою Давида»? «Я не єврейка» - каже бабця. «Пішли в гестапо, розберемося». Привели – та показує документи. Гестапівець піднявся з-за столу: «Фрау Ролінгер, бітте, прошу сідати!» Тоді й запропонували отримати «фольксдойче». Але бабця відмовилася. І вчинила дуже мудро: совєти потім усіх з «фольксдойче» звинувачували у співпраці з окупантами і депортовували».

[img size=660x926]/sites/default/files/styles/w660/public/inline/01_02_2015_1177699364/7.jpg?itok=7Qgi0FdC[/img]

На той час у Софія виховувала єдину доньку Дануту – маму Георгія. Під час війни мала захворіла на дифтерію. А ліки від цієї страшної хвороби нацисти видавали тільки своїм. На квартирі у Софії, в будинку поряд з майстернями на теперішній вулиці Глушець,  жив німецький фельдшер – він і дістав ліки для 12-річної Данути.
 
Георгій Ролінгер: луцький поляк

На свою першу сповідь і причастя Геогрій Ролінгер потрапив тільки у 14-річному віці. У 1969 році його батьки повезли у Польщу – таємно не тільки від влади, а й від знайомих і колег. Мама Данута Рудольфівна одружилася на чоловікові з родини волинських євреїв, Олександрові Креймерові.
«До 1991 року католики не мали де молитися у Луцьку. Хрестили-то мене в католицькій капличці, де зараз Будинок скорботи біля Меморіалу. Але й там храм діяв тільки до кінця 50-х», - каже Георгій Олександрович.

Поляки радянського Луцька відвикли триматися разом – краще було «не висовуватися». Хоч приватні контакти, звісно, зберігалися: Софія Ролінгер до останніх років свого життя ходила в гості до старих знайомих, грала в лото і вела тихі розмови про сумне життя-буття. Часто – польською мовою.
Усе стало мінятися, коли відновився костел. Саме завдяки луцьким полякам велична споруда повернула собі статус храму. Георгій Ролінгер пригадує, що власноруч, напередодні Великодня 1991 року, виносив фігури неандертальців, які служили у музеї атеїзму наочним підтвердженням теорії еволюції.

Спочатку меси відправляли у малому храмі, що у лівій частині собору. Чудернацька картина на тлі «епохи змін»: в одній частині будівлі діткам розповідають про абсурдність існування Бога, а за стіною моляться…  З часом католики домоглися закриття музею – і їм уступили увесь храм.
Привезли з кінотеатру старі крісла з відкидними сидіннями. А над вівтарем ще довгий час лишався макет зоряного неба. «Було навіть красиво – відсувалася завіса, і ксьондз правив Божу службу на фоні того космосу» -  посміхається Георгій Олександрович. І пригадує, як пізніше владика зауважував: проект зоряного неба робила людина, яка з шаною ставилася до споруди: вівтар був повністю збережений.

Барви рубежів і «польський» Шевченко

З часом у Луцьку стали виникати польські товариства. Одне з таких – товариство «Барви рубежів»  очолює Георгій Ролінгер. Товариство створене у 2012 році – для популяризації порубіжного – польсько-українського – мистецтва. Георгій Ролінгер, як і його дружина Галина – багаторічні працівники Волинської філармонії. То ж недивно, що вони взялися розвивати саме мистецький напрямок.

[img size=660x440]/sites/default/files/styles/w660/public/inline/01_02_2015_1177699364/egrehjtuk.jpg?itok=ANaHSuXU[/img]

«Офіційно ми називаємося «товариством польського мистецтва», але неправильно казати, що ми пропагуємо польську культуру. Наш інтерес - мистецтво регіону, яке народилося в результаті взаємопроникнення культур – польської, української, єврейської та інших», каже Георгій Ролінгер.
Він додає: «На практиці виходить так, що більше виступаємо у Польщі, показуючи те мистецтво, яке досі живе на Волині. От нещодавно були там і  співали колядок, то ксьондз костелу, де ми виступали, просив співати тільки українських – польські йому й так відомі. А ще возимо до Польщі Шевченка, даємо концерт: половина творів Шевченка – на польській мові, половина – на українській. Всі завжди в захопленні».

*   *   *

На запитання «ви поляк чи українець?» - Георгій Ролінгер відповідає не відразу. «Так, звісно я  поляк… Але моя Польща – тут, у Луцьку. Я тут народився, тут поховані мої предки. Тут – моя Батьківщина. І нема нічого протиприроднього у тому. Це частина нашої історії. І історії моєї родини. Цього не розділиш…».

[img size=660x440]/sites/default/files/styles/w660/public/inline/01_02_2015_1177699364/10422064_657378901039248_293405489073634632_n.jpg?itok=inYGEsIh[/img]

Це ж питання адресуємо іншому поколінню. Зять Георгія Олександровича – відомий лучанин, голова «Фонду місцевого розвитку» Петро Верзун. Разом з дружиною – донькою Георгія Ролінгера Іриною – вони виховують 5-річну доньку Терезу. «А ким буде Тереза – українкою чи полячкою?» - ставимо провокативне питання Петрові.

«Ми виховуємо доньку так, аби вона відчувала себе насамперед лучанкою, волинянкою і  християнкою. Само собою – європейкою. І мені здається, якщо вона себе буде відчувати саме так – то полька вона чи українка, право вирішувати їй…».

Юрій РИЧУК («Сімʾя і дім»)