Боксерка із Донеччини виховує волинських чемпіонів

^{Автор: Жанна БІЛОЦЬКА}

Ця тендітна пані (з кубком на фото разом з вихованцями) вчить боксувати у володимир-волинському спортивному клубі «Любарт». У невеличкому залі вона проводить тренування. Звично бачити жінку тренера з гімнастики, легкої атлетики чи волейболу. Але жінка-боксер у Володимирі-Волинському – рідкість. І як з’ясувалось згодом, вона одна така.

Юлія Семко, жителька Макіївки, приїхала на Волинь два роки тому. Покинути домівку її змусили бойові дії, які на той час розгорталися на сході країни. А точніше, страх за чотирирічного сина Давида, який щоразу здригався від чергових вибухів і починав плакати. На одному з турнірів волинські колеги запропонували переїхати у Західну Україну. Вона порадилася з чоловіком і вирішила прийняти пропозицію. Зараз Юлія готує юних володимирських боксерів до чемпіонату Європи.

***

Перед тим, як зрушити з місця, я мала у першу чергу подбати про житло. У цьому допоміг колега Юрій Куць, який надав у користування батьківський будинок у Турійському районі. Важко було звикати до спокою після вибухів та напруження, яке довелось пережити вдома. Але, коли дивилася на дитину, яка вже не здригалася й не плакала, серце заспокоювалось. Хоча сумувала за рідними, які залишились там, і за чоловіком. Та за деякий час він також переїхав до нас.

***

За родом своєї діяльності я часто буваю у різних куточках країни і бачу картину ззовні. Тож ніяка пропаганда на мене не діє. Волиняни прийняли дуже тепло. Я навіть не сподівалась на такий прийом. До нас приходили люди та несли продукти, цікавилися, чи потрібно щось із речей та предметів домашнього вжитку. Я щиро вдячна їм за таку підтримку.

***

Мене запросили у спортивну школу тренером. І зараз веду тренування у школі-інтернаті «Центр освіти та соціально-педагогічної підтримки» та «Любарті». Оскільки щодня добиратись до місця роботи було незручно, ми з чоловіком вирішили переїхати до Володимира і винайняти квартиру.

[caption] Юлія Семко з колегами[/caption]

У мене займається близько ста дітей, більшість із яких є вихованцями інтернату. За два роки роботи маємо сім призерів України. Зізнаюся, що це високий результат, враховуючи той факт, що деякі діти почали займатись незадовго до турнірів. До того ж такі високі показники досягаються після трьох років. Приємно вражає, що дівчата також захоплюються цим видом спорту і демонструють добрі результати.

***

Насправді я є майстром спорту не тільки з боксу, а й акробатики. Адже десять років займалась нею професійно. Проте мою увагу привернув бокс, у 17 років вирішила змінити напрямок. Базові знання у цьому виді спорту отримала від першого тренера Єгора Семенова, який не тільки навчав боксувати, а ще й працював шахтарем. Потім тренувалась у заслуженого тренера України Олександра Краська. Закінчивши інститут фізкультури і спорту, почала сама вчити інших.

***

Повірте, жодного разу не ходила «пандою». На руках і плечах мала синці, але так само їх можна отримати і в іншому виді спорту.

***

З близькими підтримую добрі стосунки. Там у мене залишився тато, який не наважується покинути рідну домівку. З одного боку, я його розумію, оскільки людині старшого віку важко зриватися з місця, де прожив усе своє життя і починати все спочатку. А з іншого – переживаю за нього. Бо війна триває й обстріли не припиняються. А ось мама наважилась переїхати до мене, бо втомилась від війни, проте серце її болить за батька. Тож намагається у міру можливості їздити до нього.

***

З друзями ми підтримуємо зв'язок і радимо їм також переїхати. Але вони бояться. На жаль, пропаганда далась взнаки, породивши у їхніх серцях страх та невпевненість. Вони ніколи не були у Західній Україні і тому переконані, що все, про що розповідає російське телебачення, – правда. Сподіваюся, колись матимуть можливість переконати у протилежному.

[caption] Юлія Семко з Віталієм Кличком[/caption]