Як працюється волинській жінці-водієві швидкої

^{Текст та фото: Валентина БОРЗОВЕЦЬ}

Уже більше року за кермом автомобіля сільської медичної допомоги – Алла Макарук з села Кортеліси Ратнівського району. Жінка не побоялась сісти за кермо. Вона любить техніку, любить їздити, і, як каже, у машині може жити: «Їхала б день і ніч».

Бачити жінку за кермом автомобіля – то вже й не новина у наш час. Але коли бачиш її за кермом службового автомобіля – дивуєшся вибору професії. Вона й не думала ніколи про цю роботу, але випадковість зіграла свою роль у житті.

За кермом власного автомобіля Алла Макарук не один рік. Односельчани вже звикли до цього, бачили її не лише на сільській дорозі, а й знали, що і у Ратне, Ковель та Луцьк їздить жінка, тож не сумнівалися у її вправності керування автотранспортом. А знаючи це, при зустрічі одна з працівниць амбулаторії спитала Аллу, чому не йде на роботу до них – водія не можуть знайти. І Алла, порадившись із чоловіком, звернулася до завідуючого амбулаторією загальної практики сімейної медицини Кортеліс Олександра Катеринюка. Потім поїхала у Ратне до головного лікаря Ратнівського районного центру первинної медико-санітарної допомоги Людмили Терещук. І ось торік 6 жовтня вона вперше сіла за кермо службового авто.

«У мене з дитинства якась така чоловіча жилка, – розповідає про себе Алла Макарук. – Люблю техніку, все те, що рухається. Навіть у школі, коли ми у старших класах навчалися у міжшкільному навчально-виробничому комбінаті у Ратному, то всі ровесниці освоювали швейну справу, а я єдина серед дівчат – водійську. До речі, з першого разу склала екзамени. Пам’ятаю, ще як вчилася, сіла за кермо татового автомобіля, а він відразу заглох. Тато виніс вердикт, що їздити я не буду. І я більше за кермо батькового автомобіля не сідала. Але вийшла заміж, придбали машину, і я сіла за кермо власного».

Пішла ще на курси в ДТСААФ. Має дві категорії: «В» І «С». З чоловіком їздить по черзі. То він за кермом, то дружина – так домовилися. Бо любить їздити.

[caption] Матеріал створено за підтримки СТО «Прибалт Сервіс»[/caption]

«Дуже люблю, – зізнається жінка. – Й чоловікові ремонтувати автомобіль завжди допомагала. Я мусила бути тоді біля нього, аж кипіла, щоб допомогти, побачити, що там сталося, підкрутити, подати. Напевно, ніколи не забуду, як тільки сіла за кермо, завела автомобіль. А тут світло загорілося, всі кнопки натискала, аби його вимкнути, а воно горить. Попозаглядала, як вимкнути. Чоловіків перепитувала, як це зробити. Ніхто не знав. А коли вперше по роботі поїхала в Ратне, зустріла водія сільської медичної допомоги з Велимчого. Він і повідомив про облаштування автомобіля: коли його заводиш – автоматично вмикається світло, а вимикається лише тоді, коли глушиш».

Пані Алла не вперше зіткнулася з чоловічою професією. У свій час вона працювала лаборантом очищення води у місцевій лазні, потім навіть оператором котельні. А ще разом із чоловіком у пошуках, де заробити копійчину, займалися м’ясною справою. Купували телят, поросят і возили на Білорусь. Алла допомагала чоловікові смалити і порати свині, разом з ним різала телят, лупила їх. Усе вміє. Навіть коли чоловік поїхав на заробітки, справлялись з усім цим сама. З собою брала у поміч малолітніх синів, які допомагали лише вивести телят із хліва. Самотужки різала телят і лупила, і сама розбирала їх.

«Сама! Хіба це важко?! Ось лише була проблема з кролями. У мене їх стільки розвелося, що, бачу, треба негайно бити. Ніяк рука не могла піднятися їх забити ні в мене, ні в чоловіка. Пішла до сусіда, а він сміється. Каже, порося порати вмієш, теля заріжеш, а кролеві не даси ради. А мені їх так шкода було, такі гарні. Але зараз уже – без проблем», – каже жінка.

До всього, трудяща жінка вміє вишивати і в’язати. «Але це не моє, – продовжує Алла. – Ось праску полагодити, щось прикрутити – із задоволенням роблю. Мені цікаво бути там, де рух. Чоловікові допомагаю в усьому. Він мені також. Ми удвох і на полі, і по господарству. І тоді, коли бізнесували, нікого не кликали на поміч – тільки удвох. Потім чоловік поламав ногу, і ми перестали займатись м’ясною справою.

Їздила у Польщу на полуницю, то ледве живою приїхала. Тільки й того, що захворіла. А роботи в селі ніякої, з господарства не дуже розживешся. Двох синів потрібно було вчити, а на тисячу гривень у місяць, які отримує чоловік по інвалідності, жити я не вмію. Тож, як і всі в селі, садимо картоплю, сіємо моркву на продаж, а ще капусту. Коли вродить, коли не вродить. То є ціна, то немає. Тож на роботу водія пішла із задоволенням».