У першу неділю жовтня відзначають професійне свято вчителя – представників професії-покликання, що є частиною любові до дітей.

Видання «Район. Луцьк» розказав історію про унікального вчителя, який не має змоги бачити учнів, проте більшу частину свого життя присвятив улюбленій справі.

Учитель-лучанин Степан Мойса, не зважаючи на повну відсутність зору, навчає дітей історії вже протягом 34 років. Він, львів’янин за походженням, вважає Луцьк своєю другою домівкою, адже тут провів більшу частину життя.

Проблеми із зором у чоловіка почалися ще з дитинства, коли виявили катаракту. Одне око прооперували, проте не дуже вдало, тож операцію на іншому робити не стали. Так катаракта почала розповсюджуватися і до 20 років Степан Мойса бачив лише одним оком на 30%. На жаль, з часом зір зник остаточно.

«До 20 років я ще міг грати у футбол і читати книги. Та все ж, не мав можливості навчатися в загальноосвітній школі. З 8 років вчився у спеціалізованих школах-інтернатах спочатку для слабозрячих людей у Стрийському районі. Коли виявили ще одну хворобу – глаукому – зір почав падати ще більше. Тож у п’ятий клас я уже пішов до львівської школи для незрячих», – розповідає Степан Мойса.

Чоловік запевняє, що в школі навчатися було дуже добре, адже окрім того, що там функціонували різні гуртки та секції, учні мали змогу подорожувати не лише Україною, а й за її межами. «Коли я потрапив до Луцька, то розказував місцевим про Світязь, адже вони ще не знали про Шацькі озера, а я вже там побував», – пригадує вчитель.

Педагог говорить, що ніколи не почував себе обділеним, а збоку сім’ї мав велику підтримку і співчуття. Проте надмірна опіка батьків, які завжди оберігали хлопця від клопотів та зайвої роботи, формувала певну відірваність від родини. Після закінчення школи в 1976 році Степан Мойса пробував вступати до Луцького державного педагогічного інституту, проте з першого разу йому це не вдалося. Тож рік довелося працювати на підприємстві для незрячих. Згадуючи роботу, вчитель говорить, що то було явно не для нього. Рутинна одноманітна праця втомлювала чоловіка, а він хотів розвиватися далі. Тому дуже зрадів, що наступного року таки зумів вступити до інституту на історичний факультет.

Спочатку наука давалася нелегко, та мама запевнила хлопця, щоб навчання не покидав. Зараз вчитель дякує за такі настанови, адже впевнений, що вдома від нього, незрячого, користі було б небагато.

«Мати дуже пишалася, що я пішов вчитися, адже з моїх однолітків-односельчан ніхто не зміг вступити до інституту. І хоч в 20 років я повністю втратив зір, не покинув навчання, адже мав дуже хороших друзів та однокурсників, які мені всіляко допомагали. Тож чотири роки я жодного разу не брав до рук тростини. Одногрупники навіть ділилися по місяцю, щоб мені читати, аби підготуватися до заняття.   Ми й досі з ними приятелюємо. Дотепер моїм найближчим другом є Леонід Кондратик, який працює зараз деканом інституту соціальних наук. Допомагали багато і однокурсниця Алла Панасюк і моя староста Анна Хлібовська. Цей список можна продовжувати дуже довго», – з посмішкою на обличчі розповідає педагог.

Проте на роботу після закінчення інституту влаштуватися було досить важко, адже за радянських часів незрячих намагалися ізолювати від суспільства. Зрештою, після довгих пошуків Степан Мойса почав працювати у луцькій школі №3, яку не покидає вже протягом 34 років.
Вчительська справа, говорить педагог, йому до душі. Діти поважають і люблять свого вчителя. А допомагає в освітній діяльності асистент, робота якої погоджена з міським управлінням освіти. Зараз таку роль виконує пані Оксана. Жінка присутня на уроках, а також асистує при перевірці письмових робіт.

[caption][img data=def]05_10_2015_1742381079/1_img_5856.jpg[/img] Степану Мойсі допомагає в освітній діяльності асистент Оксана[/caption]


«Оксана мені читає роботи, спершу навіть не називаючи імен та прізвищ, а я слухаю і оцінюю. Учнів я собі в пам’яті закарбовую. Якщо ми домовилися, де вони сидітимуть, то вони вже своїх місць не покидають. Бо сам їм кажу, що вам буде приємно, коли я повертатимусь в одну сторону, а ви сидітимете в іншій? Тож спершу запам’ятовую учнів за тими місцями, де вони сидять, а потім вже впізнаю за голосом та інтонацією. Але то є дуже важка праця. Інколи думаєш, як би ті очі увімкнути хоч на один урок. Ну, і ще для того, щоб на футбол подивитися, бо я його колись дуже любив», - розповідає про своє вчителювання Степан Мойса.

У вільний від роботи час вчитель полюбляє читати книги і радіє з того, що улюблене заняття доступне для людей із вадами зору. Любить Степан Мойса і гру в шахи. Та головне, на думку педагога, це хоч раз у тиждень вибиратися на природу, аби побути в тиші та спокої і відпочити від рутинних справ.

Зараз, з багатолітнім стажем за спиною, вчитель зізнається, що праця педагога нелегка. Та якщо ти ідеш на роботу не як на каторгу, то значить тобі у школі добре.

Текст: Оксана ВЛАСЮК