^{Текст: Роман ЖИЖАРА}

Після річного лікування в Угорщині додому повернулася волонтерка медичної служби ДУК волинянка Тетяна Белінскі. За кордоном героїні-медику пересадили печінку, уражену отруйними газами під час евакуації поранених «кіборгів» з Донецького аеропорту.

Для волинянки АТО – це вже друга війна. Десятиліття тому лучанка ледь не загинула під час збройного повстання в далекій Лівії, де працювала лікарем.

Що сталося у січні 2015-го – лікарка досі не може зрозуміти. Як у страшному сні, пам’ятає запеклі бої, скалічених хлопців і пелену газів. Після того – темінь. Знепритомніла, відмовили нирки й печінка. Підозра  на отруєння невідомими газами. Захворювання розпочалося гостро: проявилося специфічною симптоматикою гострого живота. Потім обстежили на УЗД – виявили воду в правій стороні грудної клітки і животі. У кожній лікарні просила консультацію токсиколога, але їй відмовляли.

«Виходить так: щоб офіційно щось казати, я мушу мати якесь підтвердження. Але отримати не мала змоги. Звичайно, це було отруєння газами. Якими саме? Не скажу, я людина не військова», – каже Тетяна.

Ледь живу лікарку терміново вивезли до Артемівська. За ніч стан погіршився. Військова машина повезла в Дніпропетровськ. Звідти назустріч виїхав реанімобіль.

«Стан стабілізували. На свій страх і ризик дніпровські медики почали давати препарат, який розріджує кров. Вважайте, вдруге мені врятували життя. Вперше – у Пісках, коли вивезли з аеропорту», – пригадує медик.

Відправили на Київ. Спочатку в лікарню №5, потім – військовий госпіталь. Там уже стан пацієнта дозволяв зробити повне обстеження. Аж раптом обірвався тромб. Знову реанімація, термінове втручання, порятунок. Це вже третій раз урятували. Діагноз – тромбоз судин печінки і центральної магістралі. Загальна хвороба волинянки потребувала тільки оперативного втручання. Єдине лікування – повна пересадка печінки.

«На жаль, у нашому законодавстві немає закону про повну трупну пересадку, – констатує Тетяна. – Тому змушені були їхати за кордон. Куди саме – шукали волонтери. Завдяки їм я залишилася жива, тільки завдяки їм».

У квітні лікаря-волонтера перевезли до угорського міста Дебрецен. Спочатку півтора місяця передопераційної підготовки, обстеження. Затим доправили в інституті трансплантології в Будапешті. Пересадку печінки робив тамтешній професор зі світовим ім’ям – Мати Золтан. Після цього було ще три операції.

«Вона чотири операції перенесла за один місяць, – зітхає Тетянина мама Ганна Лаврентіївна. – Було ускладнення після першої операції. Потім ногу поламала. А далі – запалення слизової оболонки кишечника».

[caption][img data=def]10_06_2016_1298047433/lk.jpg[/img] Тетяна Білінскі з мамою та сином[/caption]

Пацієнтка важила 39 кілограмів. Нині, після 13 місяців лікування, вдалося повернути десяток кілограмів.

За фахом Тетяна Белінскі – лікар анестезіолог-реаніматолог. «Вона змалку мріяла про медицину. Пам’ятаю, постійно лікувала ляльок. Повірте, Таня – лікар від Бога, народилася ним», – каже мама Ганна Лаврентіївна.

Шлях до мрії був тернистим. Після школи Тетяна пішла на вечірнє відділення медучилища. Трохи повчилася й покинула. «Мені казала: якщо закінчу училище, то треба відпрацювати – а там затягне. Тоді до інституту не вступлю», – пригадує матір.

Юна дівчина шукала себе. Щоб не зостатися без освіти, вступила до Луцького політехнічного інституту на машинобудівний факультет. Та за три місяці пішла звідти. «Перебралася в морг, – сміється Тетяна. – Не могла навчатися в інституті, бо відчула: це не моє».

Влаштувалася простою санітаркою в патолого-анатомічне відділення. Працювала наодинці. Лікар-патологоанатом приходив з міської лікарні. До того часу мала зробити розтин і чекати. Коли дали цільове направлення, вступила до Львівського медінституту. Уже з дипломом працювала в Ківерцівській районній лікарні, затим перейшла у корпус №2 обласної лікарні в Боголюбах.

А далі була Лівія. «Працювала за наймом у міжнародній лікарні, отримала колосальний досвід. Другий рік роботи пішов – як раптом війна розпочалася. Почали стріляти і громити в лівійському місті Бенгазі. Лікарів одразу забрали в госпіталь і охороняла революційна армія», – пригадує Тетяна.

З-під куль громадянської війни евакуював турецький військовий корабель. Чотири дні стояв у рейді, не виходив у море. Бо на кораблі були протиповітряні установки, які захищали місто Бенгазі від ворожих авіаційних нальотів. Далі через Стамбул Тетяну та інших українських лікарів переправили в Київ. 

«Це була моя перша війна. Коли було, точно не пригадаю – чи то 2010-й чи 2011 рік», – каже медик. Жінці важко пригадати, бо після операційних наркозів почала все забувати. «Воно мусить таке бути, потім пройде. Через скільки, не скажу. То індивідуальне, як який організм», – відказує жінка.

Коли повернулася в Україну, зосталася в Києві працювати в Інституті пульмонології та фтизіатрії імені Яновського. Аж поки не розпочався другий Майдан. «Під час Революції гідності була добровольцем. Ми, майданівські лікарі, створили госпіталь на Прорізній – у приміщенні Національної телерадіокомпанії. Як усе скінчилося, спілкувалися між собою після Майдану. Отак і вирішили разом їхати на АТО, – каже Тетяна. – Рішення особливого не було. Практично вся основа волонтерського медичного загону «Гіппократ» – це майданівці».

Ніхто не знав, куди поїхала лікар Белінскі. Навіть мама і син. «Їй сказала, що їду на конференцію – частенько відряджали. Мама мене навіть на зупинку провела».

Ганна Лаврентіївна дізналася про лихо з донькою, коли її вже реанімували у київському військовому госпіталі. «Додому подзвонила племінниця, в Києві живе. Хоча не повинна була того робити. Бо це мої особисті проблеми. Навіщо маму шокувати – їй 70 років», – каже Тетяна.

[caption][img data=def]10_06_2016_1298047433/ais1w.jpg[/img] Мама Тетяни Ганна Лаврентіївна[/caption]

Син Владислав дуже злякався – тоді на заробітках був. Як бабуся наступного дня після дзвінка примчала в Київ до Тетяни, він чи не щогодини телефонував, усе перепитував про стан мами.

Тепер на Тетяну чекає тривалий відновний період. Скільки – невідомо. Поки щомісяця протягом року потрібно їздити до Києва на консультації та обстеження в Національний інститут хірургії та трансплантології імені О. Шалімова. Медик-волонтер сподівається, що лікування буде безплатним. Грошей у родини немає. Тетянин батько Володимир Іванович помер 7 років тому. Мама Ганна Лаврентіївна – пенсіонер. Син Владислав – 25-річний талановитий майстер по дереву. Поки перебивається заробітками.

«Нині обживаємося в квартирі, де нікого не було 13 місяців, – каже Ганна Лаврентіївна. – Як торік у квітні поїхали в Угорщину, так тільки зараз повернулися». А досвідчений лікар анестезіолог-реаніматолог Тетяна поволі повертається до повноцінного життя. «Взагалі я не знаю, що робиться в нашій медицині за рік часу. Потроху буду надолужувати втрачене, – каже лікар. – Та насамперед мрію познайомитися з моїми рятівниками-волонтерами. Особисто подякувати тим, хто рятував мені життя».

[caption][img data=def]10_06_2016_1298047433/mmmm.jpg[/img] Син Владислав[/caption]

До порятунку добровольця-героїні долучилися сотні жертводавців. Гроші для лікування волинянки збирали на благодійних концертах, ярмарках, мистецьких дійствах.

«На жаль, до Донецька зовсім не знала луцьких волонтерів. Лише декого з афганців. А волонтерський рух на Волині досить сильний. Переконалася на собі. Люди мене врятували, про що ще говорити», – каже Тетяна.

Особлива подяка з уст лікаря – луцьким волонтерам Любаві Дроган і Олені Цикіній. Практично завдяки їм відбулася рятівна трансплантація. Загалом, як каже матір Ганна Лаврентіївна, їм допомагала вся Україна та зарубіжжя.

«При нагоді зазначу: наша медицина в порівнянні із закордонною не гірша. Можу об’єктивно оцінити роботу хірургів та інших спеціалістів, тому що сама лікар, – каже Тетяна Белінскі. – На жаль, у нас немає умов і відповідного законодавства. Зокрема стосовно трансплантації. Можлива пересадка тільки від донорів-найближчих родичів. Причому дуже суворий критерій. Якби змінили законодавство, врятували би багато людей. За статистикою Ольги Богомолець, щодня вмирає 9 людей, яких можна було врятувати саме через трансплантацію. Гальмує відсутність законодавства. За кордоном інакше, там майже кожна друга людина абсолютно свідомо стає донором після своєї смерті».

До слова, в досвіді та професійності наших лікарів переконалися в родині вже не один раз. Є племінниця Ольга, інвалід І групи з діабетом. 10 років тому відмовили нирки. Її могла врятувати лише пересадка нирки. Її мама ризикнула – була готова на все для порятунку доньки. Віддала свою нирку. А в інституті Шалімова київські лікарі на експериментальному рівні пересадили частинку підшлункової залози, щоб уникнути подальшого розвитку цукрового діабету.

«Операція вдала. Живе моя племінниця вже 10 років і все чудово. Явище діабету остаточно не зникло, але це їй дуже допомогло. Вона зараз практично на маленьких профілактичних дозах інсуліну. Про що це свідчить? Про високий рівень наших лікарів», – каже лікар Тетяна.