У Ковельському протезно-ортопедичному цеху до кожного пацієнта – особливий підхід. Коли журналістський десант газети Оксана ГОЛОВІЙ, «Сім’я і Дім» мандрував до Ковеля, аби на власні очі побачити, як у місцевому протезно-ортопедичному цеху, що розташований у приміщенні залізничної лікарні, виготовляють протези, навіть уявлення не мали про те, що там побачимо. Уява малювала якийсь такий собі заводський конвеєр, на якому «штампують» штучні руки й ноги.
У Ковельському протезно-ортопедичному цеху, що є філією Львівського протезного заводу, до кожного пацієнта – індивідуальний підхід та особливе ставлення. Працюють ковельські фахівці з протезування на німецькому обладнанні фірми «OTTO BOCK», виготовляють кінцівки для дітей і дорослих абсолютно безплатно з матеріалів цієї ж фірми.
Протезування в Україні – безплатне. Тільки не всі про це знають.
– Ми працюємо з усіма інвалідами України. Згідно із постановою 321 від 5 квітня 2012 року, кожен інвалід України має право на безплатний протез, – пояснила начальник цеху Людмила Козак. – Якщо це парний протез, тобто на обидві кінцівки, його робимо раз на рік, якщо одна кінцівка – раз на три роки. Але виріб перебуває повністю на нашому обслуговуванні. Бо ж усяке буває: чи десь людина ступила не так, чи з велосипеда впала і протез зламався, або ж просто схудла чи поправилася – ми його міняємо. І все це робимо також безплатно. Окрім того, кожен інвалід України має право не тільки на протез для ходьби, а й окремий для водних процедур. І ми ці протези робимо також безплатно. Єдине, що треба від пацієнта, – скерування із соцзабезу. Ми вносимо цей протез у реєстр і держава проплачує його вартість».
Усі спеціалісти-техніки, які працюють у цеху, два роки навчалися у німецьких фахівців, склали іспити, мають німецькі сертифікати. А нині й навчають молодших колег.
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1227.jpg[/img]
До ковельських протезистів звертаються не тільки дорослі. Тут виготовляють протези й для діток із вродженими вадами, після ампутацій кінцівок.
– Були такі випадки, коли відмовилися брати пацієнтів німці, відмовився Харків, Київ. А наші техніки із золотими руками бралися за надскладні випадки, і їм усе вдавалося, – хвалить колег Людмила.
«За гроші, що йдуть у закордонні клініки, можна придбати воїнові квартиру».
Ніде правди діти, у зв’язку із ситуацією на сході країни питання протезування, хай як це сумно, більш ніж актуальне. Адже чимало хлопців повертаються з війни скаліченими…
– Мушу сказати, що нині поряд зі справжніми волонтерами, які допомагають хлопцям-учасникам АТО, є чимало псевдоволонтерів. Я їх називаю кровососами й не боюся цього, – каже Людмила Козак, не криючи емоцій. – Бо яка їхня мета? Їм кортить нажитися за рахунок скалічених хлопців. От уявіть. Той хлопчина лежить після складної операції, ще не встиг відійти від наркозу, а над ним уже стоять «круки» і пропонують свою «допомогу». Згорьовані родичі дають згоду – і вже хлопчину везуть за кордон. Ніби й нічого тут такого. Але є не велике «але». Після ампутації має минути хоча би два місяці, щоби загоїлася рана, зарубцювалися шви, прийшла в норму культя. А її ж треба готувати до протезування – мотати, доглядати. Лікар про це має сказати пацієнтові. Тому що, скажімо, якщо ногу ампутовано вище коліна, вона припіднімається. Відтак іде контрактура, м’яз стягується. І потім, коли людині встановлюють протез, спиратися на нього дуже боляче, не кажучи вже про те, як на ньому ходити.
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1229.jpg[/img]
Ще один важливий нюанс, наголошує пані Людмила, полягає ось у чому. Коли людина починає ходити на протезі, формується культя. Кінцівка меншає, відтак пацієнт може «провалитися» у протез. І його треба «підганяти».
– Якщо це наші протези, то не проблема, – пояснює фахівець. – А якщо це протез закордонний? Походить людина два місяці на ньому і – провалиться. Хто повезе того солдата вдруге у дорогу клініку? Ніхто!
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1263.jpg[/img]
Звісно, можна робити закордонний протез, не заперечує Людмила Козак. Але після того, як зробиш його тут і навчишся на ньому ходити, коли сформується культя. Тим паче, що протези, які виробляють у Ковельському цеху, нічим не відрізняються від закордонних. Хіба тим, що вони – безплатні.
– А за гроші, що йдуть у закордонні клініки, можна ж придбати тому воїнові квартиру! – розмірковує небайдужа до чужої біди жінка. – Бійців АТО ми беремо позачергово, а протези для них виготовляємо із найякісніших матеріалів. Річ у тім, що для виготовлення протезів державою відведено граничну ціну в межах 130 тисяч гривень. А на протези для учасників АТО такої граничної ціни нема, вона може бути і до 300 тисяч. Бо самі посудіть: одна справа робити протез для 70-літнього дідуся, а зовсім інша – для молодого дужого чоловіка, який хоче бігати і жити повноцінним життям.
Звісно, протез ніколи не замінить людині своїх кінцівок. Але у працівників Ковельського протезно-ортопедичного цеху є чимало пацієнтів, які і на лижах катаються, і на велосипедах їздять, валять ліс, таксують, ба навіть танцюють! Вони створюють сім’ї, роблять кар’єру, одне слово, почуваються повноцінними членами суспільства.
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1267.jpg[/img]
– Напевно, працюючи з такими специфічними клієнтами, треба мати тверде серце й залізні нерви? – цікавлюся.
– Треба мати велике самовладання й бути дуже терпеливими, – чую у відповідь від пані Людмили. – Нерідко мусимо бути і «вільними вухами», і «групою підтримки» для них, а те, що стаємо з ними справжніми друзями, – то сто відсотків. Наша Іра Максімова, приймальниця замовлень, не раз тут плаче. Бо в кожного, хто до нас звертається, своя біда. А шкода усіх… Наш технік-протезист Василь Остапчук – людина із золотими руками й золотим серцем. І я ані краплі не перебільшую. Скількох тільки людей він до життя повернув! Пліч-о-пліч із ним працюють Валерій Тхоржевський, Олександр Романчук, Олександр Купрійчук.
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1267.jpg[/img]
Направду, маючи таку роботу, потрібно бути трішки психологом, уміти вислухати і підтримати, знайти потрібні слова. А поспілкувавшись із працівниками цеху, ми дійшли висновку: ці люди – точно на своєму місці. Про кожного пацієнта ладні розповідати годинами, знають, чим живуть підопічні, як складаються їхні долі.
– Якось, я тоді щойно прийшла сюди на роботу, розминаюся вранці із симпатичною панянкою в акуратних туфельках на підборах, – пригадує пані Людмила. – Вона привіталася, я кивнула й побігла у своїх справах. Коли ж згодом заходжу до нашого Василя Сидоровича, а в нього та панянка сидить… без обох ніг нижче колін! Приїхала на заміну протезу. А я зразу й не помітила, що вона йде не на своїх двох. А наш золотий майстер пройшовся поліклінікою, знайшов медсестричку з найгарнішими ногами й за таким «зразком» виліпив тій дівчині такі ж протези. Ну чи не скульптор, не ювелір? Вона потім ще й жартувала: «Та ці ноги гарніші, ніж мої були!» Є у нас пацієнтка, яка ходить на наших протезах з 9 місяців. А ще одна ось уже другу дитинку народила, щаслива у шлюбі. Був хлопець, якого дуже сильно побили й покалічили якісь покидьки. Лікарі не гарантували, що він колись підніметься. Хлопчина навіть не говорив, коли батьки його до нас привезли. Мати ридає, а я, хоч на душі кішки шкребуть, кажу: «А він у вас ще бігати буде! Правда, будеш?» Він тоді тільки головою кивнув. А згодом приїхав до нас і каже: «Я вам вірші написав». Оце й був ще один момент істини для нас. У такі миті розумієш, що не дарма ряст топчеш…
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1298.jpg[/img]
- Є у нас пацієнт – молодий священик з Івано-Франківщини, то у нього обидві нижні кінцівки протезовані. Одну ногу йому сім разів оперували, намагалися врятувати. Стати на неї він так і не зміг. Наші лікарі йому порекомендували все-таки ампутацію. А він і каже: «Ви мені на одну ногу протез зробіть, а за другу візьмемося вже після Великодня». Приїжджає він після свят і каже: «А знаєте, як я службу правив? Однією ногою з вашим протезом стояв, а «здоровою» – коліном на табуретці». Одне слово, зробили йому протез і на другу ногу. Спочатку з паличками ходив, тепер уже й без, веде активний спосіб життя, навіть танцювати навчився! А коли вони з матушкою до нас приїжджали і «Многая літа» співали, люди потім казали, що було таке враження, ніби тут ангельський хор.
– Якось привезла мати хлопчину, потрібне було протезування ноги. Випадок був складний. Я порадила їй повезти його спочатку до Львова, щоби полежав у стаціонарі. Мати почала плакати, казати, що він туди не поїде, що він повіситься, що в них грошей нема навіть на дорогу. Мусила я на неї нагримати, тоді виставила її з кабінету й кажу до хлопчини: «Тобі треба поїхати до Львова, аби перший твій протез був таким, як треба. Ми будемо їхати й тебе туди завеземо, не треба грошей на дорогу шукати. А додому вже сам поїдеш. От побачиш». Він, звісно, не повірив. Але все ж відвезли ми його до Львова. А через півроку він приїжджає до мене… сам на мотоциклі! За кілька років приїхав на заміну протеза до нас і хвалиться: «А я вже хату добудовую!»
Оксана ГОЛОВІЙ, «Сім’я і Дім»
У Ковельському протезно-ортопедичному цеху, що є філією Львівського протезного заводу, до кожного пацієнта – індивідуальний підхід та особливе ставлення. Працюють ковельські фахівці з протезування на німецькому обладнанні фірми «OTTO BOCK», виготовляють кінцівки для дітей і дорослих абсолютно безплатно з матеріалів цієї ж фірми.
Протезування в Україні – безплатне. Тільки не всі про це знають.
– Ми працюємо з усіма інвалідами України. Згідно із постановою 321 від 5 квітня 2012 року, кожен інвалід України має право на безплатний протез, – пояснила начальник цеху Людмила Козак. – Якщо це парний протез, тобто на обидві кінцівки, його робимо раз на рік, якщо одна кінцівка – раз на три роки. Але виріб перебуває повністю на нашому обслуговуванні. Бо ж усяке буває: чи десь людина ступила не так, чи з велосипеда впала і протез зламався, або ж просто схудла чи поправилася – ми його міняємо. І все це робимо також безплатно. Окрім того, кожен інвалід України має право не тільки на протез для ходьби, а й окремий для водних процедур. І ми ці протези робимо також безплатно. Єдине, що треба від пацієнта, – скерування із соцзабезу. Ми вносимо цей протез у реєстр і держава проплачує його вартість».
Усі спеціалісти-техніки, які працюють у цеху, два роки навчалися у німецьких фахівців, склали іспити, мають німецькі сертифікати. А нині й навчають молодших колег.
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1227.jpg[/img]
До ковельських протезистів звертаються не тільки дорослі. Тут виготовляють протези й для діток із вродженими вадами, після ампутацій кінцівок.
– Були такі випадки, коли відмовилися брати пацієнтів німці, відмовився Харків, Київ. А наші техніки із золотими руками бралися за надскладні випадки, і їм усе вдавалося, – хвалить колег Людмила.
«За гроші, що йдуть у закордонні клініки, можна придбати воїнові квартиру».
Ніде правди діти, у зв’язку із ситуацією на сході країни питання протезування, хай як це сумно, більш ніж актуальне. Адже чимало хлопців повертаються з війни скаліченими…
– Мушу сказати, що нині поряд зі справжніми волонтерами, які допомагають хлопцям-учасникам АТО, є чимало псевдоволонтерів. Я їх називаю кровососами й не боюся цього, – каже Людмила Козак, не криючи емоцій. – Бо яка їхня мета? Їм кортить нажитися за рахунок скалічених хлопців. От уявіть. Той хлопчина лежить після складної операції, ще не встиг відійти від наркозу, а над ним уже стоять «круки» і пропонують свою «допомогу». Згорьовані родичі дають згоду – і вже хлопчину везуть за кордон. Ніби й нічого тут такого. Але є не велике «але». Після ампутації має минути хоча би два місяці, щоби загоїлася рана, зарубцювалися шви, прийшла в норму культя. А її ж треба готувати до протезування – мотати, доглядати. Лікар про це має сказати пацієнтові. Тому що, скажімо, якщо ногу ампутовано вище коліна, вона припіднімається. Відтак іде контрактура, м’яз стягується. І потім, коли людині встановлюють протез, спиратися на нього дуже боляче, не кажучи вже про те, як на ньому ходити.
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1229.jpg[/img]
Ще один важливий нюанс, наголошує пані Людмила, полягає ось у чому. Коли людина починає ходити на протезі, формується культя. Кінцівка меншає, відтак пацієнт може «провалитися» у протез. І його треба «підганяти».
– Якщо це наші протези, то не проблема, – пояснює фахівець. – А якщо це протез закордонний? Походить людина два місяці на ньому і – провалиться. Хто повезе того солдата вдруге у дорогу клініку? Ніхто!
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1263.jpg[/img]
Звісно, можна робити закордонний протез, не заперечує Людмила Козак. Але після того, як зробиш його тут і навчишся на ньому ходити, коли сформується культя. Тим паче, що протези, які виробляють у Ковельському цеху, нічим не відрізняються від закордонних. Хіба тим, що вони – безплатні.
– А за гроші, що йдуть у закордонні клініки, можна ж придбати тому воїнові квартиру! – розмірковує небайдужа до чужої біди жінка. – Бійців АТО ми беремо позачергово, а протези для них виготовляємо із найякісніших матеріалів. Річ у тім, що для виготовлення протезів державою відведено граничну ціну в межах 130 тисяч гривень. А на протези для учасників АТО такої граничної ціни нема, вона може бути і до 300 тисяч. Бо самі посудіть: одна справа робити протез для 70-літнього дідуся, а зовсім інша – для молодого дужого чоловіка, який хоче бігати і жити повноцінним життям.
Звісно, протез ніколи не замінить людині своїх кінцівок. Але у працівників Ковельського протезно-ортопедичного цеху є чимало пацієнтів, які і на лижах катаються, і на велосипедах їздять, валять ліс, таксують, ба навіть танцюють! Вони створюють сім’ї, роблять кар’єру, одне слово, почуваються повноцінними членами суспільства.
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1267.jpg[/img]
– Напевно, працюючи з такими специфічними клієнтами, треба мати тверде серце й залізні нерви? – цікавлюся.
– Треба мати велике самовладання й бути дуже терпеливими, – чую у відповідь від пані Людмили. – Нерідко мусимо бути і «вільними вухами», і «групою підтримки» для них, а те, що стаємо з ними справжніми друзями, – то сто відсотків. Наша Іра Максімова, приймальниця замовлень, не раз тут плаче. Бо в кожного, хто до нас звертається, своя біда. А шкода усіх… Наш технік-протезист Василь Остапчук – людина із золотими руками й золотим серцем. І я ані краплі не перебільшую. Скількох тільки людей він до життя повернув! Пліч-о-пліч із ним працюють Валерій Тхоржевський, Олександр Романчук, Олександр Купрійчук.
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1267.jpg[/img]
Направду, маючи таку роботу, потрібно бути трішки психологом, уміти вислухати і підтримати, знайти потрібні слова. А поспілкувавшись із працівниками цеху, ми дійшли висновку: ці люди – точно на своєму місці. Про кожного пацієнта ладні розповідати годинами, знають, чим живуть підопічні, як складаються їхні долі.
– Якось, я тоді щойно прийшла сюди на роботу, розминаюся вранці із симпатичною панянкою в акуратних туфельках на підборах, – пригадує пані Людмила. – Вона привіталася, я кивнула й побігла у своїх справах. Коли ж згодом заходжу до нашого Василя Сидоровича, а в нього та панянка сидить… без обох ніг нижче колін! Приїхала на заміну протезу. А я зразу й не помітила, що вона йде не на своїх двох. А наш золотий майстер пройшовся поліклінікою, знайшов медсестричку з найгарнішими ногами й за таким «зразком» виліпив тій дівчині такі ж протези. Ну чи не скульптор, не ювелір? Вона потім ще й жартувала: «Та ці ноги гарніші, ніж мої були!» Є у нас пацієнтка, яка ходить на наших протезах з 9 місяців. А ще одна ось уже другу дитинку народила, щаслива у шлюбі. Був хлопець, якого дуже сильно побили й покалічили якісь покидьки. Лікарі не гарантували, що він колись підніметься. Хлопчина навіть не говорив, коли батьки його до нас привезли. Мати ридає, а я, хоч на душі кішки шкребуть, кажу: «А він у вас ще бігати буде! Правда, будеш?» Він тоді тільки головою кивнув. А згодом приїхав до нас і каже: «Я вам вірші написав». Оце й був ще один момент істини для нас. У такі миті розумієш, що не дарма ряст топчеш…
[img data=def]09_10_2015_1950810517/_mg_1298.jpg[/img]
- Є у нас пацієнт – молодий священик з Івано-Франківщини, то у нього обидві нижні кінцівки протезовані. Одну ногу йому сім разів оперували, намагалися врятувати. Стати на неї він так і не зміг. Наші лікарі йому порекомендували все-таки ампутацію. А він і каже: «Ви мені на одну ногу протез зробіть, а за другу візьмемося вже після Великодня». Приїжджає він після свят і каже: «А знаєте, як я службу правив? Однією ногою з вашим протезом стояв, а «здоровою» – коліном на табуретці». Одне слово, зробили йому протез і на другу ногу. Спочатку з паличками ходив, тепер уже й без, веде активний спосіб життя, навіть танцювати навчився! А коли вони з матушкою до нас приїжджали і «Многая літа» співали, люди потім казали, що було таке враження, ніби тут ангельський хор.
– Якось привезла мати хлопчину, потрібне було протезування ноги. Випадок був складний. Я порадила їй повезти його спочатку до Львова, щоби полежав у стаціонарі. Мати почала плакати, казати, що він туди не поїде, що він повіситься, що в них грошей нема навіть на дорогу. Мусила я на неї нагримати, тоді виставила її з кабінету й кажу до хлопчини: «Тобі треба поїхати до Львова, аби перший твій протез був таким, як треба. Ми будемо їхати й тебе туди завеземо, не треба грошей на дорогу шукати. А додому вже сам поїдеш. От побачиш». Він, звісно, не повірив. Але все ж відвезли ми його до Львова. А через півроку він приїжджає до мене… сам на мотоциклі! За кілька років приїхав на заміну протеза до нас і хвалиться: «А я вже хату добудовую!»
Оксана ГОЛОВІЙ, «Сім’я і Дім»