«Таблоїд Волині» у традиційній рубриці «BLOG на нічку» продовжує публікувати думки лучан щодо проблем, які їх найбільше хвилюють.

Сьогодні – роздуми про російську мову, культуру та свідомість на Волині і не тільки із Фейсбук-допису талановитої письменниці та журналістки Жанни Куяви.

Якщо бажаєте побачити і свій блог на сторінках нашого інтернет-видання – надсилайте тексти на електронку [email protected].

***
Пост дещо неприємний для рідних місць Волині, але він про правду, яку не хотіла б приховувати.

1.Музичний супровід усіляких сільських свят, весіль, хрестин, ювілеїв перенасичений російськими виконавцями, причому тими, що потрапили до відомого "Чорного списку Міністерства культури Укрїни". Забагато тут чується Лєпса, Михайлова, Шуфутінського, Газманова та багато-багато інших, м'яко кажучи, пропутінських виконавців.

 "Ліпше вже співайте російськомовного Винника", - не раз гнівалася я. (До того ж, на диво, саме він виявився єдиним україномовним суддею у новому сезоні Х-фактору на СТБ, уявіть собі). Дивні діла твої, Україно. Попри всілякі квоти й три роки війни.

Тим часом "Мурка" як була хітом на рідному Поліссі, так і залишається. Коли ж одного разу на одному святі зазвучало "Как упоительны в России вечера" - мені здалося, що я сплю й у тому сні вмираю.

2.Сучасні антени й кабельне телебачення продовжують робити свою справу: канали ОРТ, РТР, Планєта й таке інше - найчастіший домашній... ні не гість, а розрадник і забава у хатах. Серіали, концерти, щоденні шоу, де ну то й що, що поливають Україну найбруднішим у світі брудом, цікаво ж, як вони це роблять! (ну, й щоб ліпше знати ворога, звісно ж) - це все переглядається, слухається і голосно (без грама сорому, тут хочеться додати) звучить по деяких домівках.

3. "Їду на льоботу в Моськву, я їду на льоботу в Моськву" - повторює трирічний хлопчик, сидячи на колінах у молодого тата.
- Що він таке каже? - перепитую.
- Те, що я кажу, коли їду з дому, - спокійно, усміхаючись відповідає тато.
- Але ж дитині три роки, навіщо їй таке вносити у вуха? - емоцій своїх я не приховую, звісно ж.
- Тому що Москва нас кормить, - замість тата цілком упевнено відповідає мама. А побачивши мої ошелешену міну, додає: А як строїтися?! Як молодим сім'ям строїтися?! Де б ми взяли такі гроші, якби не Москва?!
- Але ж ти ще жодного дня не попрацювала, щоб щось заробити, - кажу їй, знаючи, що після навчання вона вийшла заміж і ось уже зводить двоповерховий будинок у селі.

Решту розмови не переказуватиму. Мене закидали наріканням на нинішні низькі зарплати, безробіття тощо. Моє зізнання про те, що ось уже 18 років як працюю, а двоповерховим будинком для моєї сім'ї й не пахне, викликало в них радше насміх, аніж розуміння. І, певно, вони на це мають право.

Але, чи мають вони право вчити манюню, українську (уточню), дитину, що їхньою сімейною годувальницею є Москва, - за нинішніх обставин - це вже питання.

Для мене відповідь очевидна: так не повинно бути. По кожному з цих пунктів.

І ще. Те, що не стало "Вконтакте" й "Однокласников" - добре в тому сенсі, що багато їхніх користувачів перейшло до Фейсбуку. А тут можна прочитати щось на кшталт цього посту й або закидати мене яйцями, як, певно, й буде, або, почувши в сусіда "Как упоительны в России вечера", прийти й сказати, що слухати таке - себе не поважати. Отаке.