«Це професія для тих, хто хоче собі щось довести», – актор з Луцька Максим Канюка

09 Вересня 2020

Текст: Юлія ДЗЬОБИК

Фото: Юлія КОЦЮБА

Настрій: Кав'ярня «Doppio»

Цього разу гостем нашої «кавової розмови» став уже добрий друг «Таблоїда Волині», герой рубрик «Хвилинка слави» та «Красень дня», актор театру та кіно Максим Канюка.

За час, що ми не бачилися, він встиг знятися ще в кількох проєктах, знайти жінку свого життя, спробувати себе в нових амплуа та впіймати багато важливих інсайтів. У кав’ярні на його рідному районі Луцька ми встигли поговорити про професію, українське кіно, трагічні та комічні ролі й те, без чого все не має сенсу, – любов.

Традиційне перше питання таких розмов: чай чи кава?

Кава. Американо. Люблю міцну каву вранці, йду собі і день планую так. Моя Саша страшенно любить каву. На апельсині каву, на грейпфруті каву. Кавоманка! То як любити чай з такою?

Давно не був у Луцьку?

Пів року не був, а зараз приїхав на кілька днів навідати маму. Ми з братом намагаємося бувати в неї час від часу, це такі ніжні моменти. Де тонко, там рветься, знаєте? Тому дуже хочеться зберегти оці зв’язки між нами. Мама працює в магазині навпроти Краєзнавчого музею, і це загалом такий дуже мій район. Я його обожнюю! Луцький слоник, оцей проспект… Якісь місця сили. Хоча все змінюється: у дворі на нашому полі для футболу зробили дитячий майданчик. Влаштував собі такий променад містом, зустрівся із друзями дитинства, влаштували вечір спогадів. Таке ще помітив: у Луцьку всі довкола без масок. У Києві буває, що по два рази додому вертаюся, бо забув маску і нікуди не можу без неї зайти.

Яким було твоє дитинство у Луцьку? В яку школу ходив?

Я ходив у 1-у школу. Спочатку пішов у 4-у гімназію, але якось не склалося, я погано там склав іспити у 5-й клас. Але я з дитинства знав, що мене чекає якесь цікаве майбутнє, що я чогось доб’юся. І мені вже багато вдалося, тому школа №1 не шкодує про такого випускника, наскільки я знаю. У цю школу ходив брат, тому зрештою доля завела мене туди. У шкільні роки я був цілком на своєму місці, вів концерти, КВН, все інше.

Ти ще зі школи був таким артистичним?

По натурі я дуже закомплексована людина. Не дарма кажуть, в артисти йдуть ті, які хочуть довести людям і самому собі, що ти красивий, на щось здатний. Це взагалі професія для тих, які хочуть собі щось довести. І отак я собі щодня доводжу досі. О, кажуть, що я талановитий. О, ще й привабливий, кажуть. Якісь такі штучки.

А в шкільну самодіяльність я так активно влився, бо мені сподобалася дівчинка з паралельного класу. Я дуже хотів добитися її уваги, а оскільки «козирнути» в матеріальному плані я не дуже міг, то вирішив, що стану для неї суперзіркою (сміється – авт.). Зрештою нічого не склалося, але я бережу ці спогади дуже ніжно. Через це захоплення страшенно любив прокидатися вранці і йти до школи!

Якось, коли ми готувалися до чергового КВН, нам дали театрального режисера Віталія Герасимлюка, який мав скерувати наші ідеї на правильний шлях. Саме він вперше серйозно сказав, що я фактурний, високий, маю гарний голос, що з мене може вийти актор. І я подумав, що математики не знаю, а отже акторство – мій шанс (сміється – авт.). Це такий важливий момент, коли в мене вперше повірили в ніжному віці. Коли це каже не хтось рідний, а хтось професійний збоку. Тоді я почав активно рухатися в цю сферу, про що ніколи не шкодував.

Про вступ в університет і перші кроки в кар’єрі ти нам вже розповідав. А коли в цьому всьому ти вперше сам відчув, що ти фактурний, гарний, що все вийде?

Безумовно, коли прийшов у Театр на Липках, і режисер дав мені ролями такий величезний кредит довіри! Ромео Шекспіра, Лукаш із «Лісової пісні», Незнамов із «Без вини винні» Островського. Чесно кажучи, зловив тоді «зірочку». Знаєш, коли всі люди по землі ходять, а я так трохи по водній гладі. Без сумніву, такий етап кожен має пройти, всі ми з інституту чуємо про цю зіркову хворобу, але сподіваюся, що все це для мене вже скінчилося. А ще в інстаграмі почали після вистав писати діти, якісь захоплені відгуки залишати… І така приємна теплота!

Я собі думав, що я такий високий фактурний і на цьому все, а виявилося, що треба постійно працювати над собою. Тут треба бути борцем, бо розслабишся занадто – і ти на задвірках.


Чим займаєшся зараз?

Восени має вийти новий сезон серіалу «Відважні» на ТРК Україна, в якому я граю. Поки ще мало можу розповідати, скажу лише, що мій герой – черговий – трохи змінить вектор. З’являтиметься на екрані частіше і буде більш включеним в історію. Буде дуже цікаво!

А можеш розказати, як актору пропонують роль?

Десь півтора року тому йду я додому і дзвонить мені кастинг-менеджер з Фільм. UA Іван Качановський, пропонує мені епізод у серіалі «Новенька». Я звик до епізодів – приїхав на день, відзнявся, все класно. Через кілька тижнів ще раз дзвінок – продюсери вирішили розширити лінію мого персонажа. Після цього стався такий приріст уваги, особливо серед шанувальників серіалу в інстаграмі, такого не було жодного разу в кар’єрі. Навіть після «Гнізда горлиці», з яким мене досі постійно асоціюють. Після цього запропонували роль у «Відважних». Тобто це така абсолютно випадкова штука: якби я тоді не відповів на дзвінок, знайшли б когось іншого. Треба бути в цьому місці, в цей час, щоб склалися зірки. Не існує якоїсь чіткою формули, щоб отак раз – і вистрілити. Кожен твій проєкт – це знайомства, контакти. Десь «засвітився», комусь тебе порадити. Якось так.

Ти кажеш, що звик грати епізоди. Немає такого в професії, що краще почекати 5 років і зіграти одну головну роль, ніж за цей час «засвітитися» у 30 епізодах?

Якщо в тебе є можливість сидіти чекати зіркового часу, то ти можеш це робити. Кожен актор сам обирає, як йому краще реалізуватися. Мені хочеться спробувати, побачити, розвиватися, набиратися досвіду. І плюс хочеться їсти хліб із маслом, а не лише з водою. І ти заплутуєшся в тенета: може почекати і «стрільнути», але разом з тим так можна й не дочекатися. Я не шкодую, що проблиснув обличчям у половині серіалів, бо це все досвід, знайомства. Не хочеться заплутуватися в якусь непевність, годувати обіцянками сім’ю і не рухатися далі.

Як жити актору в той час, коли не дуже з ролями?

Хтось скаже, що це погано, але можна «халтурити» на святах, працювати дитячим аніматором, крутитися якось. Я вважаю, що чоловік має заробляти гроші і почуватися впевнено, а не приходити додому і казати дружині: «Почекай-почекай ще трошки, я відчуваю, як наближається головна роль!». При тому, що в мене абсолютно дуже терпляча жінка, яка все розуміє, я все одно не можу сидіти на місці і на щось сподіватися. Я чекаю своїх ролей грамотно: знаю, що вони прийдуть, розвиваюся, але не стою в одній точці, а намагаюся залишатися на плаву. Коли машина стоїть у гаражі багато років, то потім не заведеться.

Коли з’явилася ідея знімати веселі відео, так звані вайни?

В університеті я був на курсі Богдана Бенюка, абсолютно потрясаючого коміка, який вміє грамотно перевести все на гумор. Він у цьому справді особливий. А я прийшов вчитися, таке дитя в 16 років, і дуже хотів бути подібним на нього, як діти хочуть бути схожими на батьків. І я все щось комікував, доки викладачі не почали казати, що я з себе корчу, я ж високий красивий герой, мені треба грати зовсім інше.

Так і вийшло, коли я потрапив в театр мені під оцю фактуру давали ті глибокі трагічні ролі, яких я абсолютно не очікував. Довелося знову звикати до цього образу. Але коли ти провів усі свої роки найбільшого становлення з таким відомим сміхотуном, то воно ж нікуди не дінеться! І от зараз це вилилося в ці смішні відео.

Ага, от ти зараз говориш серйозно, а я не можу зосередитися, бо згадую епізод про костюмершу!

(Сміємося обоє – авт.). Наіра Алєвтіновна! Але це все невигадане, все з життя. Коли тобі дзвонять пропонувати епізод, а потім костюмерки просять на зйомку одягнути багрові туфлі або крокодилячі штани. Це смішно, бо не придумане. Якщо починаєш розробляти якийсь сценарій, вигадувати, то не зайде.

Хочеться повернутися до трагічних ролей. Як вдається зануритися в атмосферу і, наприклад, не засміятися у важливий момент?

В мене є хороший друг із Волинського театру Дмитро Реп’юк, який зіграв і Ромео, і Гамлета. Ми були знайомі ще до університету, і я завжди в нього запитував, як же це так відбувається на сцені. І він сідав, і розказував мені якісь важливі професійні моменти, я це обожнював! Привіт йому величезний, сподіваюся, він прочитає це інтерв’ю.

Акторка – це така ж школа, яка вчить тебе прибудовувати ці речі в себе в голові і втілювати їх, ти кайфуєш від цього. Важливий дуже досвід, який ти пережив. І якщо один раз на сцені вийшло зробити щось добре, дуже важливо зафіксувати цей стан в собі, щоб наступного разу просто відтворити. Отак в одному інтерв’ю розповів увесь секрет акторської професії.

Правда, не люблю в цій професії «комфортних людей», які виросли як сир в маслі і прийшли грати те, чого ніколи не відчували, але це моя така позиція. З них виростають прекрасні артисти, але в кінострічці бачень у них нема спектру життєвих моментів.

Організм відгукується на спогади, ти можеш вчасно підставити ситуацію з життя на сцені. Але знаєш, які б ти ролі не грав, який би класний не був – ти не здобний пряник і не фікус, щоб всім подобатися. На мене виливаються тонни шоколадних фекалій! Ніхто не застрахований від помилок, ніхто нікому нічого не винен. Ми можемо сидіти з тобою і не подобатися одне одному і це норм. Бо люди не можуть сходитися з усіма, це тільки коронавірус з усіма сходиться (сміється – авт.).

Тоді дуже очевидне питання: як ти ставишся до критики?

Критика мене дуже сильно зачіпає, особливо якщо я проробив справді великий обсяг роботи для якоїсь ролі, вклався у неї, а отримав величезну порцію хету, часто не обґрунтованого. Це одразу мінус, я погано відходжу, воно осідає. Не хочу тебе обманювати і казати, що слухаю медитації-афірмації і все проходить. Не проходить. Те, що тебе не ламає, робить сильнішим. Значить не зламало, значить щось для себе переоцінив.

У мене маркер справжньої класної критики – тільки моя дружина. Бо я їй справді довіряю. Часом здається, що їй не подобається нічого з того, що я роблю. Все мінус-мінус. Але це не історія про те, щоб просто сказати: «О, який ти в мене класний!». Це віра в мене, це намагання зробити мене кращим, підтримати. Так і скорився цій Олександрі, і згадую про неї все інтерв’ю, бо це так природно.

Саме час поговорити про Олександру! Як ви познайомилися?

Саша за освітою актриса і театральний критик. Вона прийшла на спектакль, в якому я грав, а потім написала статтю і згадала усіх артистів, крім мене! Потім вона була на дитячих казках у ТЮГу, робила матеріал про цей театральний сегмент. Така зірка, потрясаюче красива… Я їй дав запрошення на виставу, а вона мені принесла шоколад.

А вперше ми познайомилися на тижні актуальної п’єси у Києві. Я її побачив – і пішов спати вже із думкою про неї. І от, коли на тих дитячих казках знову зустрів, то щось почало відбуватися. Взяв шоколад і втік. Замість того, щоб на каву зводити чи погуляти десь! Знаєш, спрацював такий дитячий захисний рефлекс, бо якось вона зачепила і не хотілося порушити це відчуття. А потім уже списалися, почали гуляти… Вона неймовірна людині і неймовірно вчасно сталася у моєму житті. Був такий складний етап, пов'язаний із втратою тата, з театру я пішов… Не знаю, як би все склалося без неї.

Вона теж творча, але навчила мене спокійніше ставитися до всього, врівноважуватися. Вона – мудра, виважена, вихована… Я можу це інтерв’ю перетворити лише на розповідь про неї!


Принагідно запрошуємо вас у нашу рубрику «Love story»! Що ще нового у твоєму житті?

Нещодавно я вперше озвучив аудіокнижку! Це Шекпір у перекладі одного дуже відомого українського не можу поки сказати кого (сміється – авт.). Доторкнувся до «Гамлета» через начитку одного невеликого персонажа. Це такий кайф, коли ти можеш передати характер, особливості через просто звук, голос. Мені режисер цієї начитки написав просто у фейсбук! І тут моя вам порада – ведіть класно свої соцмережі, це реально працює на вас.

Це був колосальний досвід, коли поруч з тобою мастодонти української озвучки, які з пів оберту розуміють, що їм треба буде зробити і роблять це з першої спроби до деталей. Хочеться повторити ще, звісно!


А ще під час карантину ми запустили театральний курс для тих, хто збирається вступати. Викладання – моя віддушина, от правда. Особливо, коли ти можеш поділитися не просто прочитаними правилами, а такими моментами, які сам пережив і відчув. Це бомба! А якщо в студентів починає виходити – така кайфаторія!

На карантині зупинилося все, мені написав хлопчик, з яким ми в ТЮГу працювали, і вирішили зробити таку школу. А в мене таке бажання уже 100 років як було! Ми працювали онлайн, а на вихідних зустрічалися. Навіть встигли кілька театральних проб в умовах ZOOM зробили. Діти кайфували, ми кайфували! Завдання на емоції, одиночні пікети… Бо актор – не тільки зовнішність, це ще й ті цінності й переконання, які тебе наповнюють. Як казав Вілл Смітт: «Я – те, у що я вірю».

Згадується перший день навчання в університеті, коли прийшов Богдан Михайлович і каже: «Все починається з любові». До того, що ти робиш, як ти робиш, з ким ти робиш. Ви – мука, додаємо любов і замішуємо тісто.

Чого, на твій погляд, бракує українському кіно?

Все ніби є: класні артисти, починають з’являтися класні кастинг-менеджери, дивовижні локації, матеріальна база. Чого бракує? Українського національного героя! Якщо я тобі кажу «американське кіно», що тобі прийде в голову? Герой, який повертає на терени Америки демократію. У Франції своя естетика, в інших своя. Що має робити український герой? Хто він? Учасник Майдану, козак, УПА? Знаки запитання. Бо він має бути універсальним і правильно поданим. А поки його нема це місце займають випадкові персонажі, які вистрілюють в простоту і запити людей. У нас виходять класні стрічки, які піднімають саме ті проблеми, які нам болять. Але кіно має бути різним, знаходити свого глядача. Комусь хочеться з перехопленим подихом дивитися за мімікою актора, а хтось хоче просто розслабитися за переглядом і погиготіти.

Як вдається розділяти акторство і життя? Чи не буває, що граєш роль і поза сценою?

Я про це можу точно сказати, що часто не хотілося, щоб вистава закінчувалася. Отак ніби цю реальність я б відклав, а в оцій існував би. У житті могли бути якісь проблеми, а тут я знаю, що буде далі, завжди знаю, що треба робити. Хай мене там 10 разів убивають на цій сцені, але не закінчуйся, будь ласка, цей класний час…

А ти віриш в містичні речі в професії? Про те, що погано, коли в кадрі вбивають, або в труну лягати…

Є у мене добрий знайомий Павло Костіцин, який уже стільки років веде «Містичні історії» та інші такі проєкти. І я питаю його, чи вірить він в екстрасенсів і все це після 20 років співпраці з ними. І він завжди каже так: «Це добре, що вас у вашому житті містика не торкалася». Тобто добре в неї не вірити, поки вона не стається з вами.

Бути свідомим і обережно до цього ставитися варто, але в плані професії я вільний від цих табу. Якщо класний режисер, класне кіно, можливо навіть авторське на якомусь фестивалі, то я можу голим у Стир чи Дніпро скочити. Ну, правда. Значно страшніше насправді не це, а показатися в дешевому неякісному продукті. У всьому треба знати власну ціну і вкладатися в те, у що віриш і що любиш.







***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].

1

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter