Олександра Борук: «Треба жити на повну, але завжди в рамках своєї совісті»

^{Текст: Ольга МАГАС}

^{Фото: Лідія КОЖЕВНІКОВА, з особистого архіву}

^{Настрій: Ring Cafe (РЦ «Промінь»)}

Усі, хто хоча б раз зустрічався з цією жінкою, стовідсотково запам’ятають її на все життя! Можливо, справа у її харизмі та впевненості в собі, можливо – у сонячній посмішці, яскраво рудому волоссі та грайливих веснянках, а, можливо, у тому, що вона – одна з кращих професіоналів своєї справи. Саме директорка по маркетингу холдингу «Хлібні інвестиції» Олександра Борук зі своєю креативною командою переконала чи не всю Західну Україну, що «Хліб від «Теремно» їдять недаремно!», показала 50 відтінків цього продукту і довела, що кекс має бути безпечний!

А по закінченню робочого дня ця жінка перетворюється на дуже турботливу маму-подругу, люблячу дружину і талановиту… поетесу!

Трошки про роботу, і багато про батьків, свободу, материнство, татуювання, моду, ЛГБТ і навіть крадені яблука – у свіжій «Кавовій розмові» з Олександрою Борук:

– Традиційно, головне запитання – кава чи чай?

– Кава однозначно, я чай взагалі майже не п’ю. Протягом останнього року я вранці встаю п’ю воду і снідаю, а каву випиваю вже на роботі, тобто десь через години півтори після того, як прокинулась. Але кави п’ю надзвичайно багато – десь 4-5 чашок в день. До обіду – еспрессо, після обіду переходжу на еспрессо з молоком. Без цукру, без нічого мені от так смачно.

– Тебе по праву можна назвати однією із найуспішніших жінок-керівниць області. Не секрет, що з появою вашої команди маркетологів у «Теремно Хліб» з’явилася креативна реклама «50 відтінків Теремно», світлини брутальних мужчин на фірмових автівках. Це дуже класні, проте ризиковані ходи. Ти взагалі не боїшся ризикувати?

– Постійно боїшся, насправді. Я злукавлю, якщо скажу, що все знаю і як би ми не зробили, все вдасться. Ні. Щоразу ти сидиш і думаєш, розкачуєшся і тебе постійно розкачують думкою «А воно точно буде працювати?». А ти не знаєш, тому що робиш класні речі, але завжди сумніваєшся. Проте якщо ти вже приймаєш рішення, то мусиш дочекатися результатів.

Коли ми вперше відправили авто з бородатим чоловіком у райони, то зійшлися люди подивитися, що це привезли, що це за машина. А водії прийшли до мене сваритися і казали, що ми не будемо на таких авто їздити. Я знаю практично кожного водія на «Теремно» хоча б візуально, тож ми тримали зворотній звя’зок і потім зрозуміли, що все класно. Коли вже за рік до нас приїдили різні гості з інших підприємств, студенти і ми їх запитували: «А що ви пам’ятаєте про «Теремно?», то всі завжди називали авто і «50 відтінків Теремно». Ти придумуєш якісь речі, зважуєш наскільки воно буде ризиковим, при цьому треба завжди зберігати якусь розумну межу, і робиш свою справу.

– Чи легко підтримує керівництво ваші креативні ідеї?

–Абсолютно. Мені дуже пощастило, бо керівництво завжди підтримувало практично будь-які пропозиції, якщо вони нормальні, толкові і якщо вони принесуть очікуваний результат. Ти ж свої ідеї захищаєш. У маркетингу, як і в будь-якій професії, воно працює приблизно так: ти приходиш з проектом і мусиш його захистити. За гарні очі чи тому, що я так бачу, так мені наснилось, воно не працює. І показуєш, а керівництво найчастіше підтримує.

– Як ти потрапила на «Теремно»?

– Я б навіть сказала випадково, тому що на той час вже працювала національним трейд-маркетологом на «Руні». Це дуже класна компанія, справді, дуже люблю її. Але так склалося, що вирішила спробувати свої сили і вислала єдине резюме на керівника відділу в «Теремно» і вже через два дні мені сказали виходити на роботу. Виходить, більше трьох років я уже працюю в холдингу «Хлібні інвестиції».

Я принципово не хотіла б працювати в тіньовому бізнес чи ще десь, бо ось це відчуття того, що ти робиш щось класне і працюєш в якійсь хорошій галузі, воно дуже тобі не те що полегшує життя, а надає натхнення. Для мене це було б одне з найгіршого – вставати і йти на неулюблену роботу. До речі, один раз таке було в моєму житті, я працювала там два місяці і звільнилася, сказала: «Не можу!». Тоді вдарила криза, роботи не було і я працювала в холодних продажах. Це на сьогодні найгірший мій досвід в плані роботи.

– А взагалі якою була твоя перша робота?

– Мені було 18 років і я пришла у компанію, яка займалася дистрибуцією морозива і заморожених напівфабрикатів. Я була там офіс-менеджером, маркетологом, трошки логістом. Дуже маленька фірма, я там комп’ютер мало не вперше бачила нормально. І з того часу вже 12 років працюю маркетологом.

– Який твій улюблений Теремнівський смаколик?

– Я завжди, коли гостей зустрічаю, то кажу, що у нас найнебезпечніша робота після пожежників, тому що це жахливо – воно все пахне, воно все дуже смачне. Я, як прийшла на «Теремно», то відразу трохи кілограм набрала, а потім якось схаменулася. Мені казали: «Ти звикнеш!». Неправда! (сміється, – авт.). Ти працюєш і щоразу воно тобі пахне, і пахне, і пахне…

Найбільше я люблю заварний хліб, оцей чорний, під оселедець, аджику! Я сала в принципі не їм, але часом от на цей хлібчик перекручене можу з’їсти. Якщо ж говорити про солодке, то найулюбленіший, мабуть, зефір. Я просто до «Теремно» зефір взагалі не любила. І коли ми почали його робити, то була проти на основі своїх смакових вподобань. Але майстри розробили такі цікаві рецептури, що я сказала: «Та це ж не зефір, це «пташине молоко»!». От він мені подобається. Якщо я щось солодке дозволяю собі, то купую цей зефір.

–Як колектив сприйняв звістку про твій переїзд?

–В моїй дуже класній команді було два молоді маркетологи – хлопчик і дівчинка. Хлопчика забрали в армію. Він служив у Василькові, і ми навіть їздили до нього таким жіночим спецназом в гості. А дівчинка лишилася. Я дуже довго шукала собі замісника, бо зрозуміла в якийсь момент, що дуже багато часу приділяю «Теремно», а у мене крім нього є ще чотири заводи і п’ятий на той час відкривався. Тобто був дуже великий обсяг роботи. Зрештою ми знайшли кандидатуру в Києві і тепер він живе в Луцьку.

Мій маркетолог-хлопець,дізнавшись цю звістку, тримався, хоча був насправді засмучений, а дівчинка плакала. У нас була чудова атмосфера, дуже дружній колектив. Поки я працювала на «Теремно», ми справлялися по Черемошу, ходили на Говерлу, в печери лазили. Було стільки всього! Це дуже хороше правило: ти багато і хардово працюєш, але класно відпочиваєш.

– Коли ти переїхала у Київ?

– Ось 15 лютого був рік, як я проживаю у столиці.

– Не важко було адаптовуватись після Луцька?

– Я дуже люблю Київ. Мені багато хто каже, мовляв, як же ж так, ви переїхали у Київ, а після Луцька то важко. Можливо, в мене й був адаптаційний період, але я його не помітила. У мене завжди робота була так чи інакше пов’язана зі столицею: то навчання, то центральний офіс там. І я, чесно кажучи, завжди хотіла жити в Києві, от справді. Але це було складно в тому плані, що просто так поїхати підкорювати столицю – страшно, адже у мене діти, чоловік. Це такий собі вихід із зони комфорту. Однак коли ти їдеш зі своїм керівником практично на ту ж роботу, яку тобі треба просто масштабувати, то це дуже крутий кейс. Практично я просто змінила місто. Робота лишилася та ж сама тільки в більшому об’ємі.

– А сім’я як? Ви просто зірвалися і переїхали чи поступово це все відбувалося?

– Я якраз була у відпустці, коли ця пропозиція надійшла. І, по суті, ми за вечір це вирішили. Я взяла собі ще кілька днів, щоб усе обдумати і переїхала для початку сама. Півроку я жила на два міста: з понеділка по п’ятницю в Києві, в п’ятницю ввечері сідала на потяг до Луцька, в неділю ж виїжджала назад до столиці. У понеділок потяг приїздив у Київ в шостій ранку і вже на 8.30 я була на роботі. От в такому режимі я жила півроку (сміється, – авт.).

Ми відразу прийняли рішення про переїзд, але діти ще навчалися. Поки я жила у Києві, знайшла їм школу, чоловік знайшов роботу і в серпні всі вже остаточно змінили місце проживання.

–Ви з чоловіком – дуже класна і колоритна пара. Розкажи, як познайомилися?

–Ми уже більше десяти років разом. Познайомилися в Інтернеті. По суті, я просто йому написала. Тоді ще була класна програма «аська». У нас ніби були спільні знайомі, загальна компанія, але ми не спілкувалися, таке собі лишень заочне знайомство мали. Ми з’їхались, будучи знайомими всього-навсього три місяці всього. На той момент моїй доньці було три роки. І якось він прийшов додому, а вона сказала: «О, тато прийшов!». От з того часу ми й разом.

Тепер у нас вже дві доньки – тринадцяти і восьми років.

– Чоловік підтримує тебе у робочих моментах?

– Безумовно. У нас дуже дружня і класна родина. Ми можемо обговорювати все, і це стосується не лише дорослих, а й дітей. Тобто, якщо в дитини поганий настрій, вона має право прийти й сказати «Мамо, я хочу поплакати...». І я її обнімаю, ми їмо морозиво і дивимось якийсь сумний фільм.

Для Юри важливо, принаймні я так сподіваюся та й, судячи з його вчинків, так воно і є, щоб я розвивалася. Він знає, що сама кар’єра багато для мене значить, тож він це завжди підтримує. Коли я йому сказала, що є можливість переїхати, а він не любить Київ так, як я, то він розумів, що для мене це величезний крок, і підтримав мене.

– Судячи з численних світлин у соцмережах, ви дуже багато часу проводите сімейно…

– У нас є правило вихідного дня. Тобто в будні дні я зникаю на роботі, окрім того у мене три тренування в тиждень обов’язкових, а на вихідні я завжди з сім’єю. У Києві так чи інакше в мене менше знайомств, ніж в Луцьку, і з того часу, як ми переїхали, так якось воно само собою вийшло, що всі вихідні ми проводимо разом. Діти часом ниють, але зараз почали звикати, їм же ж треба Київ пізнавати. Тому ми дуже багато гуляємо, десь їмо. Кожного тижня стараємося відкривати для себе новий заклад, де смачно поїсти, і зрештою стараємося багато часу проводити в русі.

У нас вдома є такий термін «котячий день», коли всі твої кроки за день – це до кухні за новою порцією кави і назад у ліжко. Але здебільшого я настільки боюсь щось десь не встигнути побачити, відчути і зробити, що такими днями стараюсь не зловживати. Раз в рік ми їздимо десь до тепла і раз в рік ми їздимо на лижі.

– Які з закладів поки що улюблені?

– Дуже любимо заклади Борисова – це «Білий налив» і «Любчик» на Воздвиженській, такий собі одеський колорит. І ще класний заклад «Канапа» на Андріївському узвозі, там подають дуже смачний брют їхнього гастролабу.

– Діти звертаються до тебе на «ти» чи на «ви»?

– На «ти». Мені здається, «викання» віддаляє батьків від дітей.

– Ти готова сприйняти дорослішання своїх дітей?

– Ніколи, мабуть, не буду на сто відсотків готова, але завжди пробую пригадати себе у їхньому віці. Наприклад, вона хоче пробити язик і тобі хочеться відповісти «Попу собі пробий!», але ти стримуєшся, тому що поки ви близькі, в тебе є більше шансів допомогти своїй дитині. Якщо ти будеш її пресувати, то вона закриється в якийсь момент і поділиться своїм болем з подругами, а не з тобою. А це біда, насправді. Мені важко думати, що колись вона буде цілуватися з кимось, у неї буде хлопець, але я стараюся ставитися з розумінням, не кепкувати, дуже обережно цю тему обговорювати.

Я вже казала, що у нас повна відкритість в родині, діти можуть сказати будь що. Вони знають, що не буде кепкування, не буде дурних питань, вони можуть бути абсолютно відвертими. Хоча перші розмови були для мене дуже складними, коли дитина маленька щось запитує, а ти думаєш: «Як же це культурно сказати, щоб не нанести дитині якусь травму?». Вони так чи інакше з Інтернету дізнаються про все...

– До речі, а як твої батьки сприйняли рішення переїхати у столицю?

– У мене з батьком дуже класні стосунки і він завжди підтримував мене у всіх починаннях. За все життя він жодного разу мені не промовив «А я ж тобі казав!». Я знаю, що він точно хотів це зробити мінімум два рази, але завжди стримувався. Коли я йому подзвонила і сказала: «Мене тут кличуть у Київ», він відповів: «Ти ще думаєш?! Звісно, їдь!».

Просто у нас в родині насправді навіть вищої освіти ні в кого не було. І для батьків було настільки важливо, щоб хтось вибився в люди. Моя мама – чудова швачка. Батько довго мав свій бізнес, і вони вдвох все життя дуже тяжко працюють. Дуууже тяжко. І їм все життя хотілось, аби хтось був з «білих комірців», грубо кажучи. Тому батьки підтримували мене в навчанні, адже я, наприклад, пішла в 30 років здобувати ще один диплом магістра. Він, по суті, не був мені потрібен, але батько знову ж таки сказав: «Звісно, не проти, іди вчися».

– Пригадай якісь яскраві спогади з дитинства.

– Я жила в старому місті Луцька до 11 років. Моє дитинство практично пройшло в стінах замку і руїнах, які були там і яких зараз вже майже немає. Поряд із колишньою піцерією «Маска» було незакінчене будівництво і ми малими облазили абсолютно всі куточки цього закинутого простору. Це насправді було дуже круто. Ми часто бували в підземеллі, ходили біля будинку з химерами і в замок нас пускали безкоштовно. Ми там фактично жили. Дитинство було інакше. Ми як пішли вранці, так тільки вночі нас позаганяли. А ще ми крали яблука в сусідському саду і навіть одному з хлопців вистрілили сіллю.

– З друзями дитинства підтримуєш зв’язок?

– Мені дуже пощастило в цьому плані. Ми потоваришували з однією дівчиною в шостому чи сьомому класі й так досі дружимо. Трошки шляхи наші розійшлись, коли вона поїхала навчатись у Київ і лишилась там жити, а зараз, виходить, ми знову разом і це дуже круто. Це така дружба, що можна півроку не бачитись і навіть не зідзвонюватись, а, зустрівшись, розуміти, що ви досі найкращі друзі.

І з другою подругою ми познайомились на «Руні» й ось уже шість років товаришуємо. Навіть не зважаючи на те, що вона в Луцьку, а я в Києві, ми завжди знаходимо час побачитись. Вона – одна з найближчих та найрідніших людей.

– Розкажи про три моменти в житті, коли ти відчула себе щасливою-щасливою, аж до мурашок на шкірі…

– Однозначно, це – народження обох дітей. Я не з тих мам, які закінчують життя на народженні дітей, для мене вони – важлива частина мого життя, але частина. Оцей період вагітності, період появи дитини на світ, вигодовування – це мабуть одне з найкращого, що зі мною траплялося. Ти даєш життя, воно в тобі ворушиться… Так, ти не спиш, буває настільки складно часом, що жах просто, але це дуже круто! Тому що це щастя – настільки обмежена пропозиція в часі (сміється, – авт.). Я, наприклад, уже навряд чи наважуся народжувати, але часто переглядаю фото, згадую – це класно!

І третій момент, якщо ми не говоримо про інтимне, про кохання, бо це завжди захоплююче, то це була поїздка верхи, коли я вперше рушила галопом. Це було років шість-сім тому. І ця зараза потім скинула мене на манежі (сміється, – авт.). Але я все-одно після цього знову сіла у сідло...

І ще я дуже хотіла навчитися їздити на автомобілі. І коли вперше поїхала сама, то це було таке щастя! Я дуже собою пишалася! Нема ж тут нічого такого, мільйони людей по всьому світу їздять на авто, а мені було так радісно від того, що я нарешті це опанувала, я їду і всі цілі та неушкоджені (сміється, –авт.).

– А зараз їздиш за кермом?

– Уже рік. Хоча й живу за три кілометри від офісу. Уже їздила в Польщу і Білорусь. Ми з хлопцями чергувалися, я не була одна за кермом. А вперше вже цього року самостійно їздила з Києва у Луцьк і з Луцька в Київ.

– Не можу не відмітити, що ти завжди дуже гарно і ефектно виглядаєш. У чому ти вбачаєш красу жінки і як її підтримувати?

– Тут немає якихось секретів, це – тяжка праця. Від того, що тобі дають батьки й генетика, ти нікуди не дінешся. Коли мені мої худесенькі знайомі кажуть, що треба просто менше їсти і все буде добре, а я знаю, що вона їсть відро і все одно лишається тоненькою, то це нечесно. Я кажу відверто – це нечесно! У мене три тренування в тиждень і я хоча б не поправляюсь. От так. А я – страшний гедоніст, я люблю їсти. Я люблю добрий сир, я люблю добре вино. Менше люблю солодке, але я – страшний м’ясоїд, без м’яса і дня не можу прожити. І мені це смачно.

Насправді у відсутності тендітних форм можна знайти переваги. Коли ти худа, то не вилазиш з джинсів. Я знаю по собі, я ж була підлітком, а от вже після народження дітей ніколи не була худенькою. Київ у цьому плані дуже крутий, я відкрила для себе багато українських дизайнерів. Левова частка мого гардеробу – це Андре Тан, ДольчеДонна і NADEZHDINA. У них класні тканини, гарні речі. Вони заморочуються над лекалами, над формами. У звичайному магазині тобі можуть сказати, що в нас немає такого великого розміру. Така реальна історія була зі мною, коли я прийшла купити джинси, а мені відмовили, аргументуючи, що таких великих розмірів нема. А де одягатися жінкам, які важать 200 кг, от де, як?

Я тішуся, що в якийсь момент вирішила і постриглась коротко. Я все життя хотіла цього, але мені казали, що буде негарно. Тому в мене все життя був бардак на голові. З того ж часу, як я постриглася, у мене все налагодилося і з зачіскою, і зі всім. До речі, я досі їжджу до перукаря в Луцьк, бо це – найкращий перукар в моєму житті, майстер який стриже мене 20 хвилин і виходить ідеально.

Я люблю макіяж, мені це подобається. Поки була в другому декреті, й мені не було чим зайнятися, навчилася робити макіяжі і навіть робила весільні сама.

– Чому саме рудий колір?

– Вперше я перефарбувалась в рудий у 18 років і з того часу так ходжу. Щоправда, півроку в декреті була брюнеткою, закрила гештальд і перефарбувалась у рудий назад. Насправді влітку моє волосся завжди вигорало до рудого кольору, але то був такий світленький відтінок. Я не змінюю колір вже багато-багато років і навіть не бачу себе в іншому.

– Розкажи про своє крутезне татуювання.

– Це робота кількох майстрів. Вперше я робила його в Луцьку, але мені не дуже сподобалось виконання, тож переробляла у Святослава Отченаша – був такий класний майстер, але він виїхав закордон і, власне, по цій причині не закінчив роботу. Чоловік знайшов тату-майстра у Києві і подарував мені сеанс на День народження. Кілька років тому в грудні ми поїхали у столицю, зробили ще одну частину. Це зайняло два сеанси по чотири години. І нещодавно буквально кілька місяців тому я врешті доробила перше татуювання і набила ще одне.

– Боляче було?

– Страшенно! Один сеанс триває від 4 до 5 годин, бо в мене татуювання на всю спину, і це дійсно боляче. Але такий біль, що можна терпіти, в принципі.

– Що означає цей візерунок?

– Там є багато елементів: і годинник, і механізм, і коріння. Швидше, це дуже символічно в плані життя, наскільки воно різне, наскільки воно складне і створене з багатьох елементів. І якщо у тебе все ок з корінням, грубо кажучи, всередині, то воно росте і ти гарно виглядаєш. Це і про зовнішність, і про життя, і про кохання. Так воно мені відчувалося, тому закрутили такий символ. Насамперед, це гарна робота візуально, що дуже важливо. У мене завжди запитували: «Ти розумієш, що це на все життя?». Так, але це ж не випадково, це не ієрогліф і не квіточка. Якщо ти робиш три сеанси по п’ять годин, то розумієш, що це на все життя. Це довго, дорого, боляче.

– Твоє тату набите на спині і його не видно в повсякденному житті стороннім людям. Тож ти погоджуєшся, що татуювання – це швидше внутрішній стан, а не банальна «показуха». Ніби історія лишає певний відбиток на тілі…

– Звісно! Ти щось робиш, і ти це закарбовуєш. У нас зараз багато кажуть, що це круто, а коли я була в декреті, то носила червоні дреди, мені подобалось. Ще дівчина з Києва приїздила заплітати, бо в Луцьку на той час спеціалістів не було. І на мене дуже дивно дивилися. Можна було почути: «Хто їй довірив дітей?!» та інші подібні речі. Я гуляла з коляскою і люди так реагували.

Зараз, звісно, вже ніхто на це не звертає увагу, особливо у великому місті. Людина з татуюванням – це, швидше, норма, а не виклик. Зараз вже легше. Але все одно, думаю, пройде багато років, перед тим як люди почнуть нормально реагувати на особистостей з тату на обличчі, пірсингом, різними модифікаціями тіла. У Європі це вже норма.

– Як батьки татуювання сприйняли?

– Абсолютно нормально. Мої батьки в цьому плані дуже мудрі люди. Вони пережили моє зелене волосся у 13-річному віці, пірсинг, різні екстремальні речі. Я, наприклад, добре пам’ятаю, що коли спеціально зробила собі рвані джинси, то саме мама допомагала мені булавочки вставляти, щоб це мало хоча б який нормальний вигляд. І я, в принципі, тих самих правил дотримуюся у вихованні своїх дітей.

– Тобто ти не будеш сварити, якщо вони прийдуть у 13 років з яскравим волоссям?

– Я вже сама фарбувала і в зелений, і в червоний. Краще я це зроблю нормально і якісною фарбою, ніж вона сама бозна як. Вона ж все одно хотітиме це зробити. Я оплатила пірсинг доньці, вона язик собі пробила. Більшість підлітків проходять через бажання модифікувати своє тіло. Вони хочуть все в собі змінити, перефарбувати, перестригти. Бо такий період.

– Як ти взагалі ставишся до критики?

– Якщо тебе критикують, то все правильно робиш. Якщо ж про тебе взагалі не говорять, не критикують і ти не помиляєшся, значить ти нічого не робиш. Якщо я бачу, що від того, що я роблю є результат, то це і є моя мотивація. Колись мені потрібно було, щоб мене хвалили, я від цього дуже залежала, але з часом воно пройшло. Ти просто робиш свою роботу і бачиш, що це класно. А критика – це як у фільмі: «Як вам чобітки? – Дуже вульгарні, я б такі не взяла! – Значить треба брати!». Я дуже вірю в цю штуку.

– До кого звертаєшся за порадою?

– Для цього у мене дуже вузьке коло людей. Це завжди чоловік. Це мої батьки, швидше навіть батько, і найближчі подруги. Але якщо вже я приймаю рішення, то не відступлю від нього і мушу довести до кінця. У мене дуже-уже вузьке коло тих, з ким я раджусь.

– Ти розповідала, що часто ходиш у кінотеатри. Що з останнього переглянутого справило найглибше враження?

– Ми з дітьми майже завжди ходимо на те, що хочуть вони, а це – мультики. У мене трошки інший смак, я дуже люблю артхаус, фільми по типу «Бійцівського клубу». Їх з дітьми не дуже подивишся.. Я не люблю комедії, рідко їх дивлюсь, тому ми з чоловіком дивимось одні фільми, а з дітьми я ходжу на сімейні.

З останнього, що справило враження – чудовий фільм «Розповідь служниці». Це футуристичний серіал буквально на два сезони, а я дуже люблю серіали, тільки короткі. Він такий абсолютно фантастичний, але дуже-дуже цікавий. А от з дітьми ходили на «Як приручити дракона 3» і це один з найкращих мультиків всіх часів.

– Ти емоційна людина?

– Надзвичайно. Хоча розплакатись не можу, однозначно. У жінок і так погана репутація в цьому плані. І давати ще один привід не можна. Працюючи з чоловіками, ти мусиш грати в їхню гру, дивимось правді в очі. Гра чоловіча, здебільшого, і ти мусиш так само себе поводити, якщо хочеш, щоб тебе нормально сприймали. Тому якщо мені зле, я приходжу додому або йду в спортзал, якось так зганяю стрес. Але я емоційна, я голосно сміюся, люблю обіймати близьких людей, бо для мене це важливо. У дітей така ж звичка, вони люблять обніматися, торкатися. Я колись писала в фб один з таких моментів, коли Майя, молодша моя, лежить, гладить мою руку і каже: «Мама, ти така приємна, тебе так добре чіпати». І от ці моменти мені дуже важливі.

– Уяви, що в тебе є можливість обрати трьох відомих персон і запросити їх на каву. Хто це буде?

– Маргарет Тетчер, це точно. Потім Маркес, я дуже люблю його твори. І третя персона – Франко. Чомусь я так от бачу. Є люди, які цікаві, як картинка, грубо кажучи, а є люди, які цікаві своїм мисленням, вчинками. Я, наприклад, страшенно люблю дивитися різні інтерв’ю, мені цікаво, як люди мислять, як вони спілкуються, чому вони зробили так, чи інакше, чому вони щасливі чи нещасливі.

– Чому, на твою думку, люди нещасливі?

– Тому що роблять те, чого не хочуть робити.

– Зараз популяризовується багато різноманітних рухів на підтримку чи за заборону певних речей. Про них говорять у соцмережах, розвивають дискусії і навіть створюють спільноти. Ти не боїшся висловлювати свою думку відверто?

– Не боюся, але я, мабуть, надто лінива, щоб бути радикальною. Мені болять багато які речі, особливо те, що стосується дітей. Я погано переживаю новини, де кажуть, що щось там погане сталось з дітьми, погано доглядають за ними чи знущаються з них. У іншому ж я терпима абсолютно до всього. Мене не лякають різні нестандартні пари, наприклад. Я навпаки дуже «за». Люди повинні робити так, як їм добре. Якщо вони дорослі, повнолітні і не шкодять при цьому нікому, хай в них все буде класно. Щодо відмов від певних речей, то я, до прикладу, м’ясоїд і чисто теоретично мені шкода теляток, коней, але, мабуть, не настільки, щоб я відмовилася від цього. Хоча я не виключаю, що колись відмовлюсь від хутра чи ще від чогось.

– Траплялися моменти в житті, коли тобі було страшно?

– Безумовно. Один раз, коли мало не потрапила в аварію. І у мене завжди перманентний страх, що стосується моїх дітей, це якось навіть нав’язливо і просто жахливо, адже ти боїшся, що вони захворіють, що вона не бере слухавку, бо щось сталося.

– Поділись мріями на наступні п’ять років.

– Подорожі! Я дуже хочу побачити Норвегію, Скандинавію, мені це дуже цікаво. Ще хочу або на кулі повітряній пролетіти, або зробити вчинок, пов’язаний із висотою. І ще хочу здійснити якесь шаленство…

– Давай пригадаємо Варвару Черезову…

(Варвара Черезова – літературний псевдонім Олександри Борук, – авт.).

– О так, це дуже велика частина мого життя!

– Ти досі пишеш?

– Дуже мало, на жаль. Якось хвилями. Я дуже по-доброму заздрю людям, які вміють писати, і коли їм добре, і коли їм зле. Я пишу тільки коли мені дуже погано. Над цим треба працювати, тобто треба системно писати, для того щоб воно творилось. Але колись це була величезна частина мого життя! Я їздила на фестивалі, у мене багато де був безкоштовний вхід, бо я читала на літературній сцені, спілкувалась з різними людьми, їздила на поетичні зустрічі у Київ, Тернопіль, брала участь у кількох перформенсах, конкурсах.

– Як з’явилася Варвара Черезова?

– Все дуже просто. Варвара – бо я народилася у День святої Варвари. А Черезова – це прізвище моєї прапрабабу сі. Я дуже погано знаю своє родинне дерево, але вона була з якогось князівського роду.

– Можеш процитувати один з віршів?

– Дженні живе за рогом, біля пивниці.
Дженні за фахом – кухар. І часом жриця.
В неї великі груди, м’які сідниці.
Дженні вночі не спиться.
Дженні не носить шпиці в білявих косах.
Раз! І вона вже просто простоволоса.
Два! І стоїть принадна. Хмільна і боса.
Дженні не має помади, не пудрить носа.
Дженні…
Пише листи марудно. Каліграфічно.
Мамі здебільшого. Бреше багаторічно.
Дженні співає, оголюється публічно.
Дженні така потішна, така лірична.
Дженні… Моє маленьке дівчисько Дженні.
Сукня в горошок. Травичка в обох кишенях.
Дженні…
Суцільний цукор. Банти зелені.

– Хто твої улюблені письменники?

– Я дуже багато читаю. Шалено обожнюю «Сто років самотності». Також люблю українських авторів – Андруховча, Жадана, Прохасько. Навіть важко виокремити когось. Завжди читаю дві книги: одну – для душі, а другу – для роботи.

– Традиційно, побажання читачам.

– Цінуйте свій час, тому що життя дуже коротке, ніколи не знаєш, коли і що може статися. Тому треба жити на повну, але завжди в рамках своєї совісті. Я б не сказала, що одним днем, але потрібно встигнути все зробити, що хочеш. Старатися бути щасливими. Пити добре вино, читати класні книжки, бути з хорошими близькими людьми. Для мене це і є найбільше щастя.

_{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}