^{Фото: Ірина КАБАНОВА}

^{Локація: джаз-клуб «Цитра»}

Він запізнився на 20 хвилин. Спочатку розповів, що забув замкнути двері й мусив повертатися. Проте наприкінці інтерв'ю зізнався, що надурив, бо «такі вони – пірати».

Олександр Стеренчук – дивний чоловік з довгим волоссям, режисер, пірат (потім зрозумієте), любитель біології та експериментатор. Відкрию таємницю: це мала бути зовсім не «Кавова розмова», а інтерв'ю для рубрики «Питання під градусом». Олександр зізнався, що не п'є, але був готовий підлаштуватися під мене та зіграти, ніби й справді трішки пригубив чогось міцненького. 

Під час цієї розмови я розпитала лучанина про те, як він потрапив у релігійну секту, став вегетаріанцем, почав знімати кліпи та чому ненавидить тих, хто не сидить в інстаграмі. Але про це – згодом. 

Увага! У тексті присутня ненормативна лексика. Діти, йдіть геть!

–  Класно тут, та? Музика така новорічна, святкова..

– (починає кривитися, – авт) Я ненавиджу Новий рік, ненавиджу Різдво. 

– Геть як Грінч! Такий зелений, він намагався вкрасти Різдво.

– Якраз я, як і всі гноми, золото збираю. А за що любити той Новий рік? Свято – це поняття відносне і дуже антропне. Антропоцентричне, я сказав би. 

– Ну, окей. А що ти зараз будеш пити: каву чи чай?

 – Не те, і не інше. П'ю лише трав'яний. Без кофеїну! Я ж коли нап'юся кофеїну, то дурію.

– Як дурієш?

– По-різному. Насправді, дивись, адекватність, як і все у житті, поняття відносне. Дуріти я почав з дитинства і вже десь з ранніх років я... підпалював хату (гиготить, – авт). Це така розвага  була.

– А як це взагалі тобі збрело в голову? Типу, список на день: поїсти, поприбирати й хату підпалити.

– Ну це ж я взагалі тоді малий був, почекай! Перший мій підпал стався у років п'ять чи шість. Дивись, яка штука, сварити дитину за те, що вона впісялася – це ж ненормально. Так само як і сварити дитину за те, що вона підпалила хату. Загасили ж! Потім скирта трохи просіла. Це все в баби на канікулах було, розумієш.

Потім мене вже брали на поле, коли садили картоплю. Працювати не заставляли, просто казали, щоб я стояв біля них. Щоб не палив хліви, хату. Свиней не випускав.

– І таке було? 

– Ну а вегетаріанець я чого! Я вже років двадцять є вегетаріанцем. Це було якось з дитинства. Звичайно, були люди, які мене надихали, але якась жалість до тварин у мені рано прокинулася. У мене не похитнулася рука, коли я направляв на людей, які ображали собак, рушницю. Але тварин було завжди шкода.

– Я, до слова, теж вегетаріанка. Колись писала тобі в інстаграмі й питала, де ж ти це м'ясо соєве у Луцьку знаходиш, а ти все не відповідав.

– А для якого видання це інтерв'ю взагалі (сміється, – авт)? Я просто цього всього не читаю. 

– Та ми теж (гигочу, – авт).

– Та це ж логічно. Я коли у Києві працював на «П'ятому каналі», то тоді перестав взагалі телевізор дивитися. Коли ти щось робиш, то і логічно, що ти того дивитися не будеш. Але! Свої режисерські роботи я дивлюся, бо це вже моє обличчя. Мушу переглядати їх. (тут ми з Олександром різко почали говорити про цукор, фудхейт і ще чимало речей, які я вирізала з тексту).

...так ти ж тут хазяйка! Веди!

– Так, до речі. Хотіла сказати, що ми сьогодні помінялися ролями. Ти ж теж колись брав інтерв'ю у людей (восени 2018 року Олександр Стеренчук почав знімати інтернет-шоу у форматі інтерв’ю, яке назвав «Роги й Копита», – авт). Ну і як тобі тепер тут сидіти й бути моїм кроликом?

– Кроликом! Швидше цим...

– Лосем?

– На лося поки не заслужив. Цим.. Моджахедом з бородою, а не кроликом. 

Та нормально! У мене часто беруть інтерв'ю, мене часто запрошують. Я навіть не знаю куди, але скрізь ходжу, мені цікаво. 

– А читаєш потім те, що ти говорив?

– Ні, звичайно!  

– А друзям показуєш? 

– Та, буває. Слухай, дивись, якщо ти щось зробив і не запостив в інтернеті, то рахуй – тебе немає. Крім веганів, сироїдів і іншої мр*зі, я ненавиджу людей, які не зареєстровані в соцмережах. Це просто, бля*ь, брєд!  

– Вони ніби відстають від всього. Не від трендів, а просто втрачають доступ до найсвіжішої інформації.

– Тренди – така сама х*йня, як і веганство. 

– А ти чого так веганство хейтиш? Не думав стати веганом?

– Ні, не думав. Це ж повний ідіотизм. У мене така позиція: якщо я потраплю на якийсь там нежилий острів і там буде людина, а я буду голодний, то я її з'їм. У мене з цим все нормально. Я повністю аморальний. Моя мораль – це повна відсутність моралі. 

Я не фанатик. Якщо є можливість, то я не їм, але якщо я дійсно помиратиму з голоду, то це вже інша справа. (тут була довга історія про вегетаріанство, пісню «Арії», канібалізм, антропологію. Знову ж таки, не дякуйте)

– Оце ти зараз це все розповідаєш, а я собі сиджу і думаю про те, як воно в тобі це все вживається? Ти і режисер, і активно ведеш соцмережі, і цікавишся біологією. Ти все і відразу!

– Я тобі секрет розкажу: я ще й неодружений. Поки що! (гиготить, – авт). 

– Вже якщо про це почав, то розповідай. Чого ще не одружився? Шукаєш ту єдину?

– Ну нашо воно мені. Не склалося. Розумієш, запорука щасливою наукової діяльності – це коли у тебе не складеться подружнє життя. 

Насправді воно так: я ж завжди не був таким. У кожного є своя еволюція і кожна людина проходить свій певний шлях. Скільки тобі років?

22? 23? Та ну, 20? Люди з 20-25 років практично не відрізняються. Тоді мені дадуть часом і 40, і 50, і 60. Іноді ще й місце в громадському транспорті уступають. Так шо все нормально.

На чому ми так закінчили? А! В один прекрасний момент, це був 2014 рік, якраз почалася війна в Україні. Моя матір дуже сильно захворіла, хоча сама була медиком. Плюс у цей момент мене кинула близька людина і ще мене хєр*ть з високооплачуваної роботи, яка пов'язана з золотом. Хєр*ть, бо я ходив неадекватний. 

Я був в пізд*ці повному. Так буде зрозуміліше. Період  з 2010 по 2011  був найважчим  у моєму житті: мене переклинило і...є така х*рня, як панічні атаки. Я просто рік прожив жахливо: у мене був постійний страх смерті. Антидепресантів я не пив, мені відразу морфін кололи. Довга історія чому, але воно так сталося. Його постійно не можна колоти, бо, сама розумієш, залежність. 

У мене взагалі не склалося з роботою в Києві: все пролетіло, обірвалося. Здавалося б, що не довб*йоб, але так склалося. Я повернувся сюди і якось, блін. Що я боюся цієї смерті? Все одно всі здохнуть. Ну, і з того часу... ще перед тим була релігійна секта. Мені сказали, що моя душа вічна, а через п'ять років я дізнався, що душі немає і це все наїб*лово повне. 

– Релігійна секта?

 – Індуїзм. 

– А як ти взагалі туди потрапив?

– Чекай, а як люди взагалі потраплять в секти? Вона не була поганою та секта. 

– А ти до того в когось вірив?

– Я не сказав би, що вірив. Я просто шукав. Поки зрозумів, що це все – штучне поняття. 

Я зайшов до них всередину, побачив, що там повний розбрат та жадібність. Той момент, коли мені було досить важко, то мені там ніхто і не допоміг. Мені допомогли мої друзі, які знали мене таким демоном, знаєш. Я зрозумів, що краще бути демоном і піратом, ніж благородним святошею, який може тобі в будь-який момент встромити ніж в спину. (далі – лекція про релігію «у двох словах»).

– Ти говорив про сенс життя. Ти його маєш?

– Ні, звичайно. Почекай, це коли ти носиш гантелю в кишені чи за спиною штангу. Викинь! Нащо його носити? Нашо той сенс носити?

Треба казати правду, я не знаю той сенс. Я роблю те, що мені подобається, бо так влаштована моя фізіологія: виділяється окситоцин, дофамін.

 – Ти шукаєш всьому якесь наукове підтвердження. 

– Ну а як жити? Зрозумій, що все, що ми маємо навколо нас, то є все недуховне. Все повністю наукове. 

Мені було легше жити й сподіватися. Ця надіє дає ейфорію, сльози на очах, бо мозок думає: «Нах*я тобі писати ті дисертації? Ходи й бий поклони й тобі вже, чорт забирай, Бог дасть». Тоді мозок замість того, щоб єбаш*ти, відпочиває. 

– В який момент тобі стало цікаво розбиратися у тому, як, наприклад, працює мозок і все таке?

– Ну, дивись, деякі базові речі я знав, бо у мене батьки були лікарями. От вже в п'ять чи шість років не мені розказували, звідки діти беруться, а я вже це показував ровесникам в книжках. У мене не було дитячої літератури – у мене була література 60-их років, знаєш. Така – з х*ровою графікою. Мені не встигли батьки це розказати, бо матір була дуже зайнятою, працювала у відділенні інтенсивної терапії. То я від них трохи набрався. Людину формує середовище. Якщо виростеш у сім'ї медиків, то будеш трохи знати. Якщо не дибіл повний, звісно. В якийсь момент воно, можливо, проб'є. 

– А в який момент тебе «пробило»?

– Оце після того відразу, як покинув секту. Не без допомоги сторонніх людей, яких я називаю своїми заочними вчителями: Пенфілда, Моріса, Невзорова і багатьох інших. Без них я, можливо, не реалізувався би. Має бути той, на кого ти рівняєшся. Ну і без Джека Горобця тоже. Без піратства нікуди.

– Ти часто у своїх соцмережах кажеш, що ти пірат. А що воно значить?

– Піратство – це спосіб життя, розумієш. Правило – відсутність правил, мораль – відсутність моралі. 

– Мені просто інколи здається, ніби ти просто хочеш, щоб тебе сприймали як аморального хейтера.

– Я точно не той, хто приходить додому і вишиває хрестиком. Нє! Якщо побачиш якісь мої ефіри прямі, то там може і матюк проскакувати.

– Поговорімо про важливу сферу у твоєму житті – режисерство.

– Мені незручно про себе розказувати, бо я не є людиною, яка схибнута на собі. Я можу назвати режисером Тарковського, Гая Річі, Луї Бунюеля. Я можу себе назвати режисером, але, бачиш, режисер режисеру різниця.

Так, у мене є вже готовий сценарій з акторами. Вже над другим працюю, багато чого знімаю. У мене нещодавно закінчилася зйомка, потім тобі покажу. Я не скажу, що моє режисерське життя – убоге. Ні, я навіть можу собі дозволити сказати, що ті, хто називають себе режисерами інколи підсміюють мене. Так раніше було. Зараз вони цього не роблять, бо все впирається в показниках. Хто такий професіонал? Це той, хто заробляє собі на життя. Буду відвертим: крім зйомки, я зараз нічим іншим не заробляю. 

Цей рік у мене був найуспішнішим. Звичайно, що це все крихти й дитячі ігри. Виходить одна сота з того, що я задумав. У мене є коронна фраза: «За той бюджет та час, за який ми знімаємо, це найкраща робота». Якщо хтось думає підсміятия наді мною...

– То ти їх знайдеш і вдариш.

– Та ні, навіщо це мені. Я знайду спосіб, як поставити їх на місце двома словами. Знаєш якими? «Покажи, що ти зняв». Все! Більше нічого не треба.

Розумієш, є багато таких, хто витрачає на зйомку багато грошей і під своєю роботою навіть не підписується. У мене ж є принцип: бери дуже багато, але підписуйся під кожною роботою. 

Я не можу називати це своєю роботою, бо робота – це повинність. Режисура – це моє ремесло. 

– Чи задоволений ти своїми роботами?

– Ні, звичайно. Розумієш, якщо б'єш свою планку постійно, то ти п'ять хвилин потішишся, а потім думаєш: «Оце я л*х! Що я знімаю? Треба ж нормально знімати!».

– Чи хотів би ти цим займатися все своє життя?

– Та я більше нічим зараз і не займаюся. Теоретично, я можу працювати, типу, експертом, який оцінює дорогоцінні метали, можу і журналістом працювати, грузити щось можу в «Сільпо». Варіанти є.  Але ти ж розумієш, що працювати там, де тобі не подобається, треба або за великі гроші, або до кінця життя горбатитися на когось і ненавидіти себе.

Я змінив багато професій – десь двадцять, здається. Я свого часу і столяром працював. Робив досить непогані меблі, свій бренд заснував. 

У мене були такі роботи, коли я знімав просто заради зйомки. Я знімаю практично з університету. Художньою зйомкою я займаюся вже два роки. Все почалося, що я зняв своїм столам рекламу: просто спалив стіл і все.

1

– Знову речі палиш?

– Вогонь постійно. На минулій зйомці теж себе трохи підпалив. Оператор наш взагалі трохи оглох. Але це таке! (*тут Олександр показав мені свої роботи та говорив про крайню – кліп для гурту ФлайzZzа).

– Чи є стрічка, яку ти мрієш зняти?

– Ну, «Ностальджия». Кіно номер один, яке я хочу зняти. Та що розказувати? Я так багато про це писав. Я не хотів знімати фільми. Я «горів» рекламами: коротенькі реклами. Я зациклився на інстаграмному форматі, коли маєш хвилину і все. Або маєш два слайди. Зараз ти бачиш, що у мене майже немає робіт, які коротші за 5-6 хвилин. 

Інстаграм – це така х*йня, яка псує фотографію. Ти бачила, які фото викладають зараз дівчата?  Це пизд*ць просто. Що ж там робити? Нажми одне з другим автофокус, затемни трохи фон і вже стане різкіше. 

Краса – це ще один міф. Це відносне поняття. Отака фішка.