«Мені не вистачало рідної мови»: юна волинянка два місяці мандрувала Азією

01 Серпня 2020

Текст і фото: Аліна ГОРИСЮК

Як часто ви зустрічаєте людей, які готові кинути буквально усе, і вирушити за мрією? Найімовірніше – дуже рідко. Тому сьогодні «Таблоїд Волині» розповість вам про дівчину, яка ризикнула, аби здійснити бажане.

Знайомтесь, це – Вікторія. Їй лише 18 років. Чотири місяці тому вона повернулася із захоплюючої подорожі Азією. До слова, подорожувала вона лише зі своїм другом Романом і двадцятикілограмовим рюкзаком за плечима. За два місяці мандрів вона встигла ознайомитися з культурою та побутом Азії, потрапити до поліцейського відділку, суттєво травмуватися та переосмислити певні речі. Чому наважилась, що шокувало, чого боялася та що запам’яталося – читайте у нашому інтерв’ю.

– Традиційне перше питання: чай чи кава?

– Люблю пробувати напої, готувати їх самій, для когось, пити каву з друзями та чай на самоті. Але в моєму арсеналі існує думка: «Обожнюю момент кави, гарно збитого молока і те, що після неї лишається».

– Одразу хочу запитати, чи ця поїздка була для тебе спонтанністю чи обдуманим і виваженим рішенням? Чи була ти впевнена у тому, що робиш?

– Однозначно, це було для мене дуже спонтанне рішення. І це момент, який перевернув не просто усе моє життя, а й змінив мене повністю. По-перше, ще навіть 26 грудня я не думала про те, що кудись поїду. Як завжди, я мала повернутися додому на різдвяні канікули. Але усе змінилося, коли я зустріла цікаву людину, яка розповідала мені про свої подорожі. І я подумала: «Я теж хочу у подорож!».

Цей хлопець вселив у мене віру, що усе в цьому світі можливе. Хочеш стрибнути з парашутом? Стрибнеш! Хочеш набити тату? Наб’єш! Це було настільки переконливо та аргументовано, що чому б і ні? Саме тому ми вирішили поїхати в Таїланд. Я навіть не задумувалася. Одразу сказала: «Так, звичайно! Я з тобою поїду, ми будемо мандрувати та автостопити». В якийсь момент я задала собі питання: «Віка, це ти? Ти це робиш? Це ти сидиш в літаку з Москви до Бангкоку? Це ти летиш в Азію?».

– Які країни ти встигла відвідати, де найбільше сподобалось?

– Моя подорож розпочалася зі Львову, де я трішки відпочила. Потім я поїхала до Києва, а згодом, разом із другом, ми вирушили автобусом до Москви. Зробили саме так, адже з Москви квитки були дешевші. Загалом, з України дорого подорожувати.

У Москві ми були три дні, а потім полетіли до столиці Таїланду – Бангкоку. Тут найбільше запам’яталося маленьке рибацьке містечко Прачуап-Кхірі-Кхан на березі моря. Саме до приїзду туди ми вже встигли освоїтись. Сиділи на березі моря, їли, говорили, співали. Саме в той момент я зрозуміла, що хочу подорожувати. І не так подорожувати, як пізнавати себе. В цей момент мене переповнювали емоції, які я не можу передати словами.

Після Таїланду була Малайзія. До слова, ми повністю об’їхали їх автостопом. Через два з половиною місяці цих мандрів ми сіли на літак та вирушили до Афін. Тиждень ми були в Греції. Потім завітали у Софію, столицю Болгарії, а далі вирушили до Бухаресту. А оскільки ми студенти, то додому їхали автостопом.

– Чи дорогою виявилась подорож фінансово?

– Суттєво ми витратились лише на квиток, який з Москви до Бангкоку вартував 7 500 гривень. І також до Афін, який коштував 10 тисяч гривень. Були й непередбачувані витрати, коли довелося платити штраф. Незначні витрати пішли на їжу, адже нас постійно пригощали місцеві. А ось питну воду ми набирали у монастирях або ж просили у людей. Усе разом обійшлося до 20 тисяч, не враховуючи штраф. Кошти на цю поїздку ми накопичували самостійно: працюючи та відкладаючи зі стипендії.

– Нерідко люди кидають буквально усе і так спонтанно кудись вирушають, коли мають для цього якесь підґрунтя. Які життєві обставини спонукали тебе це зробити?

– Приблизно за пів року до цієї подорожі я відчувала стан апатії. Пов’язую це з віком –18 років, коли не можеш визначитися, що ти хочеш, що подобається, що хочеш робити в майбутньому. Багато хто пояснює це так званою кризою: в момент переходу від дитинства в доросле життя.

Оскільки я навчаюся на соціології, у мене специфічне світобачення. Я розумію, що зараз світ розвивається надто швидко, що є велика кількість технологій і можливостей. Через це ти опиняєшся в ступорі, адже занадто багато всього, не знаєш чого хочеш. Після шести місяців цієї апатії світ здавався надто сірим. Тому, коли з’явилася можливість щось змінити, я нею скористалася.

– Що ти очікувала від цієї авантюри?

– Написати книгу! Обожнюю книги про мандри. Хочу змусити людей не боятися. Коли мене питають: «Віка, а яка твоя мрія? Віка, а яка твоя ціль?» –чесно? – в душі не гребу! Я просто хочу бути щасливою, щоб мене оточували щасливі люди. Але для цього потрібно щось робити.

– Які страхи були перед поїздкою?

– У мене було два великих страхи. По-перше, що я посварюся з людиною, з якою поїхала. Що наші шляхи розійдуться в якійсь із країн. Ми були знайомі лише місяць, він мав досвід таких подорожей, а я ні. По-друге, мова. Я звикла виходити із зони комфорту, але для мене це було надто ризиковано.

– Яка була реакція батьків та друзів, коли вони дізналися про те, що ти вирушила у такі далекі мандри?

– В англійській мові є хороший вислів: «I`m shocked». Думаю, що спочатку все було дуже несподівано для усіх. Я розмовляла із татом, що хочу кудись поїхати. Але думаю, що він не сприйняв це серйозно. Мамі я сказала, коли була вже у Москві. Як я чула від рідних, вона теж була шокована. Мама важко це сприйняла, але з часом усе врівноважилось. Єдина людина, яка знала про це точно – моя сестра. Вона не була шокована, а класно сприйняла цю новину. Друзі були в ступорі, писали мені, розпитували, бо не очікували цього. Усе сталося надто швидко. Я люблю такий темп життя: намети, автостоп, нові знайомства тощо. Я рада, що маю таких цікавих та, в хорошому сенсі, шалених друзів, яким можу сказати: «А давайте поїдемо автостопом у Київ?». На що вони дадуть відповідь: «А давай!». І це класно!

– Пригадай найщасливіший момент з подорожі, який тобі запам’ятався.

– Це було в Малайзії. Ми підійшли до працівників серфінг-школи, щоб домовитися про безкоштовну оренду дошки для серфінгу. Хлопці мали доволі специфічний вигляд: з борідками, татуюваннями та у гавайських сорочках. Там ми залишилися на два дні, хоча за цей час я стала на дошку лише раз. Головний керівник цієї школи – то був старший чоловік – ми з ним дуже розговорилися. Він питав про батьків, нашу подорож, пригощав їжею та вчив робити коктейлі. Таке класне оточення, мені це настільки подобалось! Вони співають пісні, а ти їх розумієш.

Мені подобається такий стиль життя, цінності цих людей. Вони вірять у свою релігію, а ще в закон карми, доброзичливі та завжди готові тобі допомогти. Моменти з ними були найщасливіші.

– З чим виникли найбільші труднощі? Знаю, що трапилась аварія, ти потрапила до поліцейського відділку, заплатила штраф. Можливо, це видалось найскладнішим випробуванням?

– Таїланд – це країна мопедів. Від малого до великого – усі на мопедах. Ми приїхали на досить туристичний острів Пхукет. І вирішили, що об’їздимо його на цьому транспорті. Поторгувалися і збили ціну до двохсот бат (200 гривень) за мопед, плюс100 бат коштувало пальне на два дні. Ми були дуже щасливі.

І тут Віка сідає на мопед. Мені проводять інструктаж, але я надто пережимаю ручку і в’їжджаю у сусідню машину. Сказати, що я була шокована, то нічого не сказати. Інша країна, а я подерла машину. Я не знаю законів цієї країни, не знаю добре англійської, вони не знають англійську. І що робити?

Майстер, який оглядав ушкодження оцінив усе у 15 тисяч бат. Я така: «Ага, у мене лише 6 тисяч бат». І що робити? Чесно кажучи, у той момент я була шокована. Спочатку вони намагалися з нами торгуватися, потім викликали поліцію, і ми поїхали до відділку. Поліція була на нашому боці. Офіцер розповідав нам про закони, як працює поліція і суд. Їх основною ціллю було з’ясувати, хто винний. Власниця машини хотіла, аби ми заплатили.

В кінцевому результаті ми зупинилися на 11 тисячах бат. Я звернулася за допомогою до своєї тітки, яка мене фінансово виручила. Також в 400 бат обійшовся автоштраф. А наступного дня на тому ж мопеді я перевернулася, адже не впоралась з керуванням, тому заплатила ще 3 тисячі бат штрафу. Попекла ногу на мопеді, у мене почалося зараження, тому я була вимушена приймати антибіотики.

Я зрозуміла, що це точно не мій вид транспорту. Для мене це був хороший досвід. Зрозуміла, що перед такою поїздкою потрібно ознайомитися з законами країни, дізнатися про свої права як іноземця, чи знають місцеві англійську мову. До прикладу, у Таїланді не можна псувати портрет короля чи рвати гроші, адже за це передбачений великий термін у в’язниці.

– Що тебе шокувало у цій подорожі?

– Шокувала культура їжі та самі люди. Саме після Таїланду я зрозуміла, наскільки важлива їжа для людини, як правильно її потрібно вживати. Я була шокована тим, як вони бережуть культуру і цінності у повсякденному житті. Як відносяться до інших людей. Я могла залишити сумку чи телефон без нагляду, бо знала, що тут її не вкрадуть. Відповідь – буддизм. Це цінності релігії та світогляду. Також автентична мова та історія, багато культурних традицій.

– Найголовніші речі, які ти зрозуміла, повернувшись додому? Можливо, щось переосмислила?

– Так, багато що. Любити себе і цінувати те, що маєш, своїх рідних. Щодо «любити себе», то я не говорю про комплекси та егоїзм. Любити себе – доглядати за своїм тілом, стежити за словами, одягом тощо. Це не обов’язково бути в тренді чи стильним. Це означає бути собою і розвивати свої якості. Раніше я хотіла себе якось виражати, але я не розуміла, як і для чого, а зараз я хочу вивчити себе, зрозуміти, як функціонує мій організм, що мені можна, а що – ні.

Повернувшись, я зрозуміла, що найголовніше – віднайти баланс. Ти маєш навчитися бути самим із собою, а також з іншими людьми. Інколи ми забуваємо, що біля нас є інші. Ти не зможеш усе самостійно, не здобудеш усіх скілів.

Є дуже класна книга «Багатий тато, бідний тато», де є фраза: «Якщо ти щось не вмієш, то спитай поради в того, хто вміє». Ця теза передає увесь баланс. Ось моя ідея. Ми настільки заглиблюємось у своє «Я», що забуваємо про інших людей. Розвиватися – класно і потрібно, але розвивайся разом з іншими.

– Повторила б свою подорож, чи змінила б щось?

– Я обожнюю Азію. Обов’язково б повторила, але вже сама. Хочу відкривати щось нове, досліджувати Азію, подивитися, прощупати її. Я зрозуміла наскільки Бангкок і Куала-Лумпур розвинуті столиці. Думаю, що хотіла б пожити в Куала-Лумпурі рік чи два. Серйозно. Не була у Нью-Йорку, але коли я заїхала в Куала-Лумпур, то я подумала: «Ого! Нічого собі!». Ми надто недооцінюємо Азію. Загалом країни, яких мало у фільмах, які не стали кліше.

– У тебе в інстаграмі є запис: «Дерев’яний пірс – це знак виходу. Знак, який показує, що море підвласне людині, і що потрібно ловити момент, але пам’ятати про стихію. Я хочу в море». Цю фразу потрібно розуміти в переносному значенні, чи наступного разу ти здивуєш усіх світлинами з морської подорожі?

– У Таїланді ми сиділи на пірсі на березі моря. І тоді Рома сказав тост, аби я полюбила подорожі. В той момент я дивилася на море. Я думала, що хочу відчути на собі морський тріп. Побути матросом, юнгою, капітаном – не важливоо (сміється), але хоча б трохи відчути цю атмосферу.

Я хочу пливти на кораблі з вітрилами. Не знаю, можливо ця ідея навіяна книгами чи фільмами. До речі, моя улюблена книга – «П’ятнадцятирічний капітан». Боже, Дік Сенд, то кохання на усе життя. Значний вплив зробили пригодницькі книги. Хочу у море, бо це зовсім інша стихія. Це свобода, зовсім інші правила. З іншоо боку, це й асоціація з волею, свободою, прагненнями.

В Азії до берегів пришвартувався українець, який здійснив навколосвітню подорож. Він набирав команду, аби вирушити в море. На жаль, ми ще надто юні для цієї мандрівки, тому нам відмовили. Але усе можливе, головне – лише захотіти і не бути самотнім. Люди, які поруч, створюють емоції й спогади. Потрібно це пам’ятати.

– Які були відчуття, коли повернулася додому?

– Спочатку я відчула себе вдома в Афінах. Це – Європа. Інший менталітет, бачення і цінності. Потім ми приїхали в Україну. Їхали через Молдову, тому спочатку опинилися в Одесі, але відчуття дому не було. Потім – Київ, але знову не те. Знаєш чому? Мова. Я не почула української. Останній місяць мені надто не вистачало рідної мови. Я дуже хотіла почути знайомі слова. І коли я приїхала в Рожище, і мене зустріла мама зі словами: «Привіт, доць!», я настільки кайфанула, що це неможливо передати. Усе вклалося у ці слова. Я вдома.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: АРХІМАНДРИТ КОСТЯНТИН МАРЧЕНКО: «МИ – ТАКИЙ СОБІ ЦЕРКОВНИЙ «СПЕЦНАЗ»





***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

11

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter