Хвилинка слави: луцький «бешкетник», який відкриває таланти. ФОТО, ВІДЕО   

05 Липня 2020

Текст: Аліна ХОЛБАН

Ніколи не здогадаєшся, наскільки цікавими є люди, які щохвилини зустрічаються тобі на вулицях, сидять поруч у маршрутках, смакують каву за сусіднім столиком в кафе. А в кожному з них – особиста історія, яка заслуговує на те, щоби бути почутою.

У рубриці «Хвилинка слави» героєм або героїнею абсолютно несподівано можете стати саме ви. Cловом, якщо побачите журналістів «Таблоїда Волині», – не соромтеся і ловіть свою хвилинку слави!

Одного разу молодий волинянин Вадим Хаїнський зрозумів, що виступати на сцені – значно цікавіше, ніж навчатися на маляра-штукатура. Тепер за плечима харизматичного хлопця – дві театральних освіти, десятки ролей у Волинському академічному обласному театрі ляльок та робота у луцькому Палаці культури.

А ще Вадим прославився як найяскравіший луцький «бешкетник»: чотири роки тому під його керівництвом запрацювала однойменна дитяча театральна студія при Палаці.

Як Вадим Хаїнський знаходить спільну мову з непосидючою малечею, чи любить привертати до себе увагу, та чому в училищі його прозвали «ангелом в кедах» – читайте в нашому інтерв’ю.

– Як ти пов’язав своє життя з театром? Цікавився цим з дитинства?

– В дитинстві я не усвідомлював, що таке театр. Якихось особливих розваг у мене тоді не було. Чим можна розважити себе у селі? Вдень влаштовуєш концерти на подвір'ї, а ввечері переглядаєш концерти по телевізору, або навпаки, і так по колу. Тому ще зі школи мені полюбилося виступати – читати вірші, бути ведучим. Це, по суті, було єдиним, де мене могли похвалити, де я чимось вирізнявся.

Я дуже хотів поступати на кухаря, але батьки не підтримали таке бажання. У мене з ними завжди розбіжності. От, наприклад, сьогодні я в червоній куртці. Мені здається, це щось з дитинства: колись мама не захотіла купити мені червону кофту.

Після 9-го класу я поступив на маляра-штукатура – з такою професією можна добре заробляти. Але поступав я, знаючи, що в ліцеї є драматичний гурток. Його керівниця Тетяна Зінчук побачила мою зацікавленість, тож ми відразу почали готуватися до читацьких конкурсів. Згодом вже стали їздити по обласних та всеукраїнських конкурсах, де отримували призові місця.

– На той час ти вже серйозно задумувався про своє покликання?

– Думаю, серйозні наміри вже були. Хоча Тетяна Григорівна мене постійно відмовляла. Вона раніше працювала в театрі, і знала, що таке життя театрала. Це коли немає особистого життя, постійна конкуренція, і потрібно повністю віддаватися професії. Але я вже знав, що маляром-штукатуром не буду: я жив сценою. Після третього курсу, коли я відкрив викладачці свої наміри, вона мене все ж підтримала.

– Батькам одразу сказав?

– Ні, на той момент я переїхав жити до бабусі, тому з батьками спілкувався вкрай рідко. А бабуся завжди раділа моїм творчим починанням і радо прийняла рішення вступати до театрального вишу.

– Отже, ти вирішив отримувати театральну освіту. Якими були твої перші кроки?

– Я вирішив спробувати поступити до університету Карпенка-Карого на актора. Але поїздки до Києва стали певною травмою для мене. Приїжджає дитина з села, а тут інше життя, велике місто. Мені здалося, що всі якісь ворожі, ставляться зверхньо і допомоги чекати марно. Йдеш по вулиці, щось запитуєш, а тебе навіть чути не хочуть. І так один раз, другий. Потім вже просто немає бажання підходити до людей.

Щодо нашого коледжу культури і мистецтв – я чомусь був впевнений, що поступлю. Так і сталося. Тут з допомогою професійних викладачів і головної наставниці групи Тетяни Гайдукової я почав відкривати для себе режисуру, акторську та сценарну майстерності, отримав найбільшу базу знань, розширив мистецький кругозір.

– Раніше ти також багато працював аніматором та на корпоративах. Розкажи про цей досвід.

– Досвід великий. За студенства потрібно було якось підзаробляти, адже на одну стипендію не проживеш. Розпочалось все з дитячих днів народжень. Діти бувають різні. З одними працювати приємно та легко, інші – вибагливіші, їм вгодити важче.

Від корпоративів спогади лишилися хороші, хоча і довелось побачити різний контингент людей. Видно, коли перед тобою культурна аудиторія, яка гарно тебе сприймає, всі веселяться та радіють – атмосфера тоді надихає. Траплялось й інакше. Але нам платили гроші, тому ми мали створювати свято для всіх.

– З ким все-таки складніше працювати – з дітьми чи дорослими?

– Складніше, мабуть, з дорослими. Діти хочуть спілкування, сприймають аніматора як друга, з ними мені завжди легко. Останніми роками я навіть не грав персонажа: просто гарно одягався, представлявся Вадимом і влаштовував різні ігри.

Для дорослих складніше підготувати розважальну програму, тому тут по-справжньому вмикається мозок. Треба, щоб жарти були смішними, інколи навіть на грані пристойності. Класний ведучий повинен вміти імпровізувати та дивувати. Для роботи з дорослими повинен бути підвішений язик, потрібно бути на їхній хвилі, а в мене немає якогось особливого почуття гумору, часто не вистачає досвіду.

– Розкажи, як з’явилися «Бешкетники»?

– Раніше в Палаці культури міста Луцька був аматорський драматичний театр. Дітей навчали естрадному та навіть цирковому мистецтву. Куди це все зникло, думав я?

Згодом наш директор Юрій Войнаровський дозволив мені організувати театральний гурток, хоча тоді я вже пішов працювати актором в театр ляльок. Та Палац культури покидати не хотів. Я, можна сказати, почав навпомацки опановувати нову справу, шукати власні методики роботи з дітьми. За перший рік існування студії особливих результатів не було. На другий робота стала активнішою. Згодом сформувалася постійна команда дітей, з якими можна було влаштовувати відкриті заняття, ставити вистави. Поступово про нас почали дізнаватися, а потім присвоїли театральній студії звання зразкової.

– Скільки зараз дітей в театрі?

– Зараз у мене три групи: основна, якій, власне, дали звання зразкового колективу; старша, яка гарно зарекомендувала себе цього року; і підготовча, де займаються найменші діти.

– Скільки твоєму найменшому вихованцю?

– Найменший – це Миколка, наша зірка. Він потрапив до нас у чотири рочки.

Коли мама Миколки дзвонила та питала, чи можна його взяти у «Бешкетники», я сказав, що він ще занадто маленький, але вони можуть прийти та подивитися наше заняття. Як він прийшов, як розказав мені віршика… (посміхається). Сумнівів не було, що це талановита дитина.

Зараз Миколку вже знають у місті. Він частенько задіяний у наших виступах, бере участь у конкурсах. Нещодавно отримав перше місце на фестивалі «Україна єднає світ» та гран-прі у конкурсі «Талановиті діти України».

Не хочеться виділяти його одного, але він сам виділяється, на нього навіть рівняються інші діти. Головне, щоб він розвивався далі та не зазнавався. Моя справа – не відбити інтерес як у нього, так і в усіх талановитих «бешкетників». Запевняю, ви про нас ще почуєте!

– Діти – специфічна аудиторія. Як тобі вдається всіх зібрати до купи?

– Стараюся з кожним побудувати діалог. Насправді, театральні ігри, вправи та тренінги здружують дітей, і те, що у всіх різні інтереси – це чудово. Хтось хоче виступати, хтось – придумати костюм чи підібрати музику. Я навчаю їх, що театр – це місце, де дуже багато професій. Тому дозволяю дітям проявляти себе, висловлювати думку, долучатися до творчого процесу.

Я вірю, що в майбутньому хтось із вихованців обов'язково стане режисером, хтось артистом, художником, а хтось, зрештою, продовжить мою справу. Для мене ж головне, щоб малеча виросла творчою та корисною для суспільства. Я закликаю всіх батьків віддавати дітей до театральних та інших творчих студій. А «Бешкетники» завжди раді поповненню театральної родини.

– Назва студії у вас весела. Ти сам – бешкетник?

– Взагалі, я хотів її перейменувати, бо діти почали цим користуватися та вередувати – вони ж «бешкетники», можуть собі це дозволити (посміхається).

А сам я ніколи не був бешкетником. Хіба що в душі. Мені здається, я завжди був чемним хлопцем з невеличкими причудами.

– Це наслідок виховання?

– Ні, напевно, я такий від природи, але виховання мабуть теж лишило слід. Взагалі дитинство було дуже хороше та безтурботне. На велосипедах їздили, бігали купатися, грали, веселились. Все як має бути.

– На скільки років відчуваєш себе зараз?

– Точно не на двадцять сім. Років на двадцять, певно. Насправді, мене складно відрізнити від моїх старших вихованців. Інші люди часто дивуються, що я – їхній керівник.

– Ти керуєш студією, даєш інтерв’ю, за плечима – робота в театрі. Чи відчуваєш себе відомим?

– До певного часу не відчував. Цьогоріч зрозумів, що мене трішки забагато та вирішив, що більше ніякої преси, треба зробити паузу. Та зрештою зрозумів: якщо запрошують, треба користуватися можливістю. Якщо не для себе, то хоча б заради «Бешкетників».

Я дуже скромна людина, принаймні намагаюся такою бути. Зрештою, «відомий» – це коли про тебе говорять інші. А вони можуть більше сказати, ніж ти сам.

Я працівник Палацу культури, тому моя головна ціль – розповідати про нашу діяльність і популяризувати «Бешкетників».

– Твоя основна робота – режисура та керівництво. Чи встигаєш займатися акторством?

– Зараз я актором театру «Гармидер». У мене давня любов з ними, я їхній відданий шанувальник ще з часів студенства. Колись дуже хотів потрапити до складу, але не наважувався зробити перший крок. Я дуже задоволений, бо в «Гармидері» завжди є рух, а значить і розвиток.

Все-таки я розумію, що акторство мені потрібне. Зараз я сумую за театром ляльок, часто хочеться зіграти у виставах, в яких був задіяний. Скажу нескромно: так, як я, ті ролі ніхто не зіграє (посміхається).

Грати – це дуже класно, в цьому є якась магія. Плюс, акторство потрібне мені для практики: я маю щось показувати дітям на власному прикладі.

– Здається, тобі личать і драматичні герої, і яскраві та комічні. Яким персонажем ти себе відчуваєш?

– Цінність акторства в тому, що можна спробувати себе в різних ролях – ти ніби проживаєш багато життів.

Я брав участь у відеопроєкті «Гармидера» «Домашнє MONO». Мене не звикли бачити в драматичних ролях, саме тому я обрав монолог з «Житейського моря». Щоб бути помітним, дивувати, потрібно пробувати перевтілюватись.

– Ти яскравий не тільки на сцені, але і в житті. Любиш привертати до себе увагу?

– В дитинстві та підлітковому віці у мене не було особливого стилю чи бажання випендритись. Але, коли поступив до Луцька, почав слідкувати за собою, підбирати одяг, дивитися, що до чого пасує. Працюючи в культурі треба бути культурним (посміхається).

Я не стільки люблю привертати увагу, скільки люблю яскравих людей. Тому вважаю, що треба надихати та подавати приклад іншим. Чому б не бути для цього яскравим? А увага – це, звичайно, приємно, всі актори її люблять.

– Уяви своє життя без театру. Чим міг би займатися зараз?

– Думаю, відкрив би кав’ярню. У мене навіть були такі думки. Оскільки я не уявляю свого життя без мистецтва, це була б не просто кав’ярня – там вирувала б творча атмосфера, своєрідний мікс креативу, затишку та простору дії.

– Ти складаєш враження доброї та м'якої людини. У тебе ніколи не виникає відчуття, що твоєю добротою користуються?

– Виникає. Часом так і стається. Але життєвий закон такий, що добро завжди повертається, тому я чекаю на його повернення (посміхається).

– Вмієш казати «ні»?

– Не вмію, і це велика проблема. Але я вчуся. Просто іноді розумієш, що в деяких справах дійсно потрібна твоя допомога. І думка, що з цього вийде хороший продукт, – тішить.

– Назви три слова, з якими ти в першу чергу себе асоціюєш.

– В училищі мене впізнавали по яскравому взуттю та різнокольорових шнурівках і називали «ангелом в кедах». Тому перше слово – «кеди». Зрештою, це дуже зручне взуття. Друге – однозначно «Бешкетники», яких я дуже люблю. І третє – «театр», без нього я б не був собою.

***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

8

Читати ще

Коментарі

Надія

Вадиме, Ви дуже світла людина! Щиро радію Вашим успіхам та впевнена це лише початок!

Лучанка

Дуже щира та цікава стаття! Неодноразово чула про бешкетників, а тепер ще більше дізналася! Дякую за чудове інтерв'ю!

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter