У червні цього року чоловічий вокальний квартет «Акорд» відсвяткував своє двадцятиріччя. Зараз до складу квартету входять заслужені артисти України Олег Гонтар, Микола Палій, Віктор Мрочко та Андрій Зарицький. За час свого існування «Акорд» під керівництвом Андрія Гордійчука  був учасником понад тисячі концертів та літературно-музичних свят в Україні, Польщі, Німеччині, Білорусі, Литві, Естонії, став лауреатом різних міжнародних та всеукраїнських конкурсів і фестивалів та записав чотири аудіоальбоми.

Виконавці на чолі зі своїм керівником Андрієм Гордійчуком розповіли «Хронікам Любарта» про те, як народжувався квартет, чому музикантів довгий час не сприймала рідна Волинь та якої музики бракує в Україні.

***
Усі учасники квартету – це студенти Інституту мистецтв першого набору, склад колективу з 1995 року змінився. З першого складу залишилися Микола Палій і Олег Гонтар, Андрій Зарицький прийшов на другий рік нашого існування, а Вітя Мрочко – 11 років тому. У такому,  як є, складі ми працюємо вже 11 років.

Мені захотілося мати щось своє. На той час здавалося, що найпростіше зробити чоловічий квартет. Хоча  жіночий я теж започаткував, але з ними пропрацював недовго: не пішли мені жінки на душу і на творчість. А з хлопцями працюємо вже фактично 20 років. Власних творів не було, півроку ми працювали із запозиченими. Згодом з’явилися власні аранжування, які виправдали себе більше, аніж ті, що ми запозичували. У репертуарі є близько 300 творів. Тематика квартету різнобічна:  класична, автентична українська музика, маємо інструментальну музику, оперну, духовну.

***
Назва «Акорд» утворилася випадково. Були різні варіанти, але чомусь зупинилися на «Акорді». Саме ж визначення акорду – це співзвуччя. Можливо, це пішло від процесу  творчості. Навіть трохи банальна назва. Найбільш уживаний у нас є септакорд  (чотиризвучний акорд. – Ред.), тобто чотири людини, чотири звуки, які більш-менш відображають нашу гармонійну сутність.

***
За професією ми музиканти, отже, музика – це наше життя. Свідомо-несвідомо, але все одно музика звучить. Хай там як, можливо, вона нам інколи набридає. От, наприклад, збираємося десь – і одразу «заспівайте!».  Але ж математики, фізики не розв’язують задач за столом. А вона (музика) нам часом  під серцем муляє, бо хочеться відпочити від звуків.

Хтось з великих сказав: «Я люблю тишу». Ми теж любимо тишу. Є таке визначення мертвого часу у філософії:  хотілося б трохи побути без звуків, але без того – ніяк. Якщо навіть це не наша робота, то все одно є фонова, зображальна музика, яку ми відчуваємо, можливо, навіть на рівні підсвідомості. Але вона є.

***
У нас бувають конфліктні ситуації, але вони суто психологічні, через творчість ми не сваримося, а на рівні побутовому все може бути. Ми простіші у стосунках зі своїми друзями, ми знаходимо компроміс. Але основне – це наша творчість. Заберіть від квартету мету – квартет розпадеться. Або, буває, музиканти отримали певне визнання і гальмували у своєму розвитку. У нас так не буде.

***
Важким було становлення, особливо на Волині. У 1999 році ми вже були визнаними у Луганській області, Тернополі,  Франківську,  Рівному, навіть у Києві, Львові. А Волинь нас не сприймала.  Ми, мабуть, чиюсь творчу нішу забрали. І до нас так ставилися з осторогою.

А перелом у нашій творчості відбувся у 2001 році, прийшло визнання на звіті Волинської області, коли ми підняли повстанську тему. На Волині було дуже тяжко «пробиватися». Ми спочатку працювали у районному будинку культури, потім відчули, що себе там вичерпали, нас запросили до філармонії не на постійну роботу, а за сумісництвом. І до цього часу ми там. А місце проживання наше тут (Інститут мистецтв. – Ред.). Ми маємо свою студію, можемо записуватися, робить аранжування наш друг Роман Сорока.

***
У всіх країнах добре сприймають музику. Люди люблять класику, у них великий культурний рівень. Дуже гарно приймали нас у Білорусі. От німці люблять класичну музику, і взагалі вони у культурному плані дуже розвинені люди. Але на співочому рівні ми перевершуємо всю Європу. Європа,  як  і ми, любить професіоналізм.

***
Якщо ти хочеш дізнатися про політичну, економічну ситуацію, про дієвість влади, – дослухайся до тієї музики, яка в основному звучить. Легше виховати людство у грубості, безкультур’ї. Спробуйте виховати одну людину. Це проблема психологічна і педагогічна. Зараз є багато вульгарної музики, але це результат того, що виконавці почали все підлагоджувати під смаки публіки.

Низький рівень культури породжує низький рівень музики. Є попит, формат. Музиканти йдуть на повідку. Одна з причин невизнання: на перших етапах нашого існування ми поставили собі за мету зовсім інше, у нас немає розважальної музики. Так, ми можемо це зробити, але основна мета  для нас – виховна. Ми виховуємо хороший художній смак, ми налаштовані на культурне виховання, музичне, естетичне, і що найцінніше для нас – виховання патріотичне. Найспівучіша нація, а так збідніла у співі. Місія наша дуже тяжка.

***
Держава не фінансує хороші проекти, бо це не формат. На радіо не можна – це не формат, на ТБ не можна – не формат. Хороші проекти є, люди працюють, але все це закривається на рівні філармоній і театрів. Ці люди, колективи «не просовуються», не популяризуються, бо немає фінансування.

***
От у Німеччині вмикаємо радіо – там нема такої музики, як у нас, навіть у сусідній Польщі на радіо зовсім інша музика, є якийсь свій фольк. У нас  суто електронна, дискотечна музика або музика на рівні «стьоба» – все. Закордом є культурних каналів багато, а у нас «Радіо Культура» – єдиний, і то його не слухають, бо нема культурного рівня. У людей він не з’явиться сам собою, його потрібно розвивати із самого дитинства. Нічого не маю проти Потапа, але це не музика. Примітивний мотив, дорога фонограма на дорогій апаратурі  – і все.

***
Ми не перечимо,  музика має побутувати всяка, але кожній – своє місце. Це непогано, що є така музика, але погано, що немає балансу. Люди, якби й хотіли послухати щось хороше, то його немає, бо воно ніде не заохочуване.

Наприклад, за кордоном багато що прищеплює церква. Здебільшого там католицькі церкви, у яких співають. У Польщі ти магазин не побачиш, щоб він до 12:00 у неділю був відчинений,  – це вже виховання. Людина знає, що їй потрібно в цей час іти до церкви. Часом треба навіть нав’язати думку. Таланту треба допомагати, бездарність сама пролізе. Хоча ми маємо свого слухача.

***
Наш ефір, наші газети заповнені дурницями. Культура пішла у напрямку вульгарщини. У нас преса заповнена тим, у що хтось з популярних людей одягнений, чому розлучається, що їсть. Люди самі не хочуть того слухати, але їм то нав’язують, воно повсюди. Питання моралі є визначальним для суспільства. Ми ж не можемо з життя зробити одну забаву, це бридко. Це безвихідь держави – її неспроможність встояти. Має бути щось вище, цінніше.

***
Навіть взяти до уваги афіші, які бачиш за кордоном: Джош Гробан, Брегович, Сафіна – люди, що співають, і репертуар відповідний, Бейонсе – це вже більше танцювальна музика, але це якість. Дурнички там не проходять. Візьміть наші «Лісапетні батальйони» чи Дзідзьо… Навіть при всій повазі до нього, бо це талановитий музикант, ну така ніша випала. Але що наші люди ковтають? Безумовно, таке теж має бути, але не настільки масово.

***
Є хороша музика і є погана. У кожному жанрі, стилі, напрямі є щось хороше. Треба вміти це віднайти.  Ми тут в інституті намагаємося навчити людей правильно слухати, правильно оцінювати і себе, і когось, навчити отримувати хороші емоції.

***
Зараз у нас було три роки перерви, застою. Ми працювали, але з фрагментами, давали сольні концерти, але не у Луцьку. А бували роки, коли ми давали по три сольні програми на рік. Це велика робота – організувати сольний концерт, і фінансово це досить важко. Залучаються люди, люди – це гроші. Добре, що нас ще п’ятеро, кожен щось окреме робить під час організації. І фізично це важко, бо у нас була програма на 70% акапельна. Витримати без фонограми – велике навантаження на голос.

***
Перед сценою страху немає, є здорове хвилювання. Після одного, другого конкурсу нас вже визнали, і ми перестали переживати, бо ми вже є хтось, нас вже знають, люди сказали добрі слова. Коли ти бачиш, що публіці подобається твоє виконання, то хвилювання стає драйвом. Хвилювання – це перша пісня. Можеш співати три пісні, але перша – завжди хвилювання.

***
Казуси є практично на кожному великому концерті. Це нормальне явище. На нещодавньому концерті було так, що не розрахували час, і на сцену не вийшла Таня Ціхоцька, а ми заспівали одну пісню зайву, на ходу вирішили яку. Колись було, що перепад напруги був, і вимкнулася фонограма, ми доспівували акапельно. А було, що світло взагалі повністю зникло, і ми доспівували у цілковитій темряві: величезний зал і люди зі свічками, з телефонами.

***
Плануємо записати п’ятий диск: інше бачення, досвід, звук інший. Дивишся на попередні записи – і хочеться чогось нового. Досконалості немає меж, як кажуть.

***
Ми зробили біля десяти концертів, продали кілька картин і отримали понад 15 тисяч гривень для допомоги бійцям. Паралельно працювали кілька груп, які поза квартетом це робили. Особисто ми теж організовували виступи, одягом, продуктами, медикаментами допомагали. І ніколи не думали над тим, скільки зробили. Також ми співаємо в хорі «Оранта» у соборі. Коли привозили хлопців і хоронили, душа боліла. Перші рази це було дуже тяжко.

***
Складно зараз з репертуаром, бо ми вже у багатьох напрямках себе спробували, треба шукати щось нове. У нас репертуар складається з Білаша, Кос-Анатольського, Тиможинського, Майбороди, народної пісні, а осучаснених дуже мало. Нема наразі цензорів ні на музику, ні на слова.

***
Щиро вдячні своїм слухачам. Надіємося на майбутнє, хочемо працювати для людей. А без фінансової підтримки дуже важко працювати: десь допомогла влада, у чомусь – філармонія. Бажаємо всім людям слухати щось хороше у всіх сенсах цього слова.