Співак з Луцька заговорив про стать третьої дитини і розсекретив, коли його дружина народжуватиме
Подружжя вже виховує двох синів.
14 Листопада 2024
Успішно!
У Луцьку з виставою виступив Київський академічний театр «Золоті ворота».
На сцені Експериментального театру «Адреналін» у п'ятницю, 15 листопада, трупа столичного театру «Золоті ворота» показала драму «Украдене щастя» за однойменною п’єсою Івана Франка. Її поставив режисер Іван Уривський. Постановка є лауреатом премії «Дзеркало сцени» в номінації «Краща вистава молодих режисерів».
Показ спектаклю відвідала журналістка Район.Культура.
«Украдене щастя» – це трагедія трьох людей, які опинилися у любовному трикутнику. Молодиця Анна (роль виконує Дар’я Пльондер), обдурена чутками про смерть свого коханого на фронті у Боснії, погоджується на шлюб із наймитом Миколою Задорожним (Дмитро Олійник). Чоловіка вибрали їй брати, покладаючись на м’якотілість обранця, аби той не воював з ними за спадок нареченої.
Їхнє спільне життя минає тихо, без особливих чвар, але й любові у шлюбі не має. Принаймні, з боку Анни. Однієї ночі їхній спокій порушує пізній гість, у якому обоє впізнають «давно зогнившого» Михайла Гурмана (Андрій Поліщук). Той, вернувшись з війська, вступив до жандармів, а верхівка направила його служити у повіт, де проживало молоде подружжя.
Спектакль розпочинається зі сцени, у якій Анна каже глядачам: вона вже знає, що коханого не вбили й що він вже тут, у селі. Та про старі любощі вона не сміє думати, у неї вже є чоловік, якому присягала і буде держати віру. Та її побивання, які лунають рефреном, створюють атмосферу очікування. Анна наче вже дожидає викликів долі, а її слова стають подібні до молитви, якою вона наближає кінець стражданням.
Микола дізнається про повернення Михайла з неспокоєм. Наймит сам повірив брехням родичів Анни, тому брав її до шлюбу з чистим сумлінням. Та законний чоловік вірить, що тінь новоспеченого жандарма не стане між ним і його дружиною, й запрошує на ночівлю. Та у постановці Уривський уклав їх спати обабіч Анни, й глядач розуміє: серце й думки жінки б’ються від одного чоловіка до іншого.
«Ти задумав щось страшне? О, так! Бачу се по твоїх очах! Чула се с твого голосу, коли ти розпитував його про ті шрами. О, я знаю тебе, у тебе кам'яне серце! Я не буду просити тебе, щоб ти змилувався над нами, не погубляв нас. Одно тількі тобі скажу, що двоє невинних людей візьмеш на душу!» – говорить до жандарма Анна, коли не має поруч чоловіка.
Та її тіло каже протилежне: доки вона словами відсікає його розмову про кохання, руки все ж горнуться до його плеча. Режисер додав до спектаклю багато пластики, яка самостійно відтворює психологічний стан персонажів й перебіг сюжету. А іноді мова тіла не відповідає вимовленим словам, що дає чіткий знак аудиторії про лукавість дійових осіб.
Тож як не зарікалася Анна, та зустріч з Михайлом збаламутила її совість. І чим більше вона глядить на жандарма, тим зростає огида до законного чоловіка, «дитину», «такого доброго, що й хробака дармо не розтопче».
А Михайло знаходить спосіб позбутися конкурента й запроторює його до в’язниці за злочин, що той не скоював. Він переконаний: Микола украв у нього щастя й заслуговує на спокуту. Він же візьме своє, навіть якщо його талан буде недовгим.
«Щастя ніколи довго не триває. Щастя все – день, година, одна хвилина. Потому? Мені то в голові, що потому буде! Досі бідували та мучились, і потому те саме буде», – пояснює жандарм Анні.
Михайло не соромиться показуватися на людях разом з чужою жінкою, а та не сміє йому опиратися. На свято він веде Анну на танці з музиками й під час танку знімає з її голови намітку – головний убір заміжньої жінки. Тоді з’явитися на люди – роль людей виконують чоботи – простоволосою вважалося нечуваним соромом. Та саме такою постає перед глядачами Анна, хизуючись рудими косами, що символізують її байдужість до суспільних норм і колишнього життя. Такою її бачить законний чоловік, якого відпустили з арешту…
Музика сповільнюється коли Микола доєднується до їхнього танцю. Затягнуті ноти підкреслюють фальшивість слів усього тріо:
«Михайло: А я от нині твою господиню ледво витягнув силоміць із дому, аби троха провітрилася та між людей показалася.
Микола: Спасибі, спасибі тобі, що хоч ти за неї дбав. Чув я там, у тім пеклі, чув, як ти її дозирав. Спасибі! Ну, Анно, а ти що так стала, мов осуджена? Чому не вітаєшся зі мною?
Анна: Будемо ще мати час вітатися. Що тут, перед усіми людьми?».
Микола готовий пробачити Михайлу посягання на його дружину та залишити зле у минулому. Втім, Анна вже не хоче жити як раніше. Тепер у її думках лише один чоловік.
«Я тепер одного пана знаю – його, так, як досі знала тебе. Що він мені скаже, те й зроблю, а більше ні на що не оглядаюся. Ганьба, то ганьба; смерть, то смерть. З ним мені нічого не страшно. А ти роби, що знаєш», – не криється Анна.
М’яка душа чоловіка тяжко терпить нелюбов від жінки, та ще важчим для нього випробуванням стають насмішки й глузування односельців.
«Господи, пощо ти вивів мене з криміналу? Чому не дав мені там зігнити? Я думав, що нема гіршої муки над неволю... А тут застав таке… Таке, що неволя в криміналі против того видається мені раєм!», – виголошує Микола.
Тож він шукає розради в горілці, а у шинку – товариства.
У історії не має щасливого кінця для жодного з них. Значна частина спектаклю відбувається у напівмороці, димі, герої виголошують сни та думки, а їм акомпанує завивання вітру й собак. Це створює містичну атмосферу спектаклю.
Трупа «Золотих воріт» завершує виставу тим, що пара закриває знавіснілого Миколу в дерев’яному ящику, за тим жінка охоплює спину жандарма й вони покидають сцену. Чи означає це, що Михайло забрав з собою душу Анни, а законний чоловік залишився безпомічним наодинці зі своїми муками й образами?
Авторка: Тетяна МАРКОПОЛЬСЬКА