У Музеї Лесі Українки Волинського національного університету у вівторок, 12 грудня, презентували картини української художниці та письменниці Емми Андієвської, які належать до колекції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків.

Опісля мистецтвознавиця Зоя Навроцька провела для відвідувачів лекцію про творчість та життєпис мисткині, пише Район.Культура. 

«Можна під час воєнного стану функціонувати, тихо ходити на роботу, акуратно проводити заняття і повертатися додому. Можливо, людина так і живе. Але живе прісно. Сама не створює щось нове, і не дає цього робити іншим. Наш університет старається активно жити й шукати шляхи, як виконувати свою роботу краще», – взяв перше слово ректор університету Анатолій Цьось. 

З 1952 року Емма живе в Мюнхені, має громадянство США. Але душею вона залишається українкою. За словами фундаторки Музею сучасного українського мистецтва Корсаків (МСУМК) Лесі Корсак, Емма ображається, коли її називають емігранткою. Вона каже, що навіть якби залишилася єдиною українкою у світі, то створила б свою Україну й зробила б все задля її розвитку. 

«В еміграцію їдуть з валізами, щоб шукати краще життя. Ми з мамою втікали від смерті», – казала Емма Андієвська, згадуючи втечу з під час Другої світової. 

В Україні мисткиня такої слави не нажила, як за кордоном. Та й наш народ її більше знає саме за літературні твори. А в Європі її шанують за художні таланти. 

Роботи Андієвської зараз знаходяться в Китаї, Японії, Австралії, Ізраїлі та в інших країнах Європи. З її пера вийшло понад 17 тисяч творів. Світ міг би знати оперну співачку Емму Андієвську. Попри сухоти, вона могла голосом досягати чотири октави. Але жінка обрала живопис і літературу. 

У культурному житті вона ознаменувалася і як журналістка. Художниця пропрацювала у німецькій редакції «Радіо Свобода» 40 років.

«Що головне в житті суспільства? З точки зору вічності, нас зараз не цікавить, що їли греки, їх побут. Важливо те, що вони зробили в мистецтві. Це не гусінь, яка прожила, згризла щось і зникла. Тому потрібно підтримувати мистецтво й у наші важкі часи», – сказала мистецтвознавиця Зоя Навроцька. 

Мисткиня народилася у Станіславові (нинішній Донецьк). Родина займала високе становище у суспільстві й була достатньо заможною, щоб дозволити виховати Емму серед гувернанток. Проте через її хворобливість, батьки переїхали до Вишгорода, коли їй було п’ять років. 

Дівчина зростала у російськомовній родині, а на запитання про її національність вона завжди відповідала: «шахтерка». Але у новому місті Емма вперше побачила босоногих дівчат у вишиванках і зачарувалася їхньою вишуканою мовою. Коли мати почула, як донька після прогулянки почала наслідувати фрази українською, то взялася за голову. «Ребенок омужичивается!», – лякалася вона. 

«Я в той час стала на бік правди. Я не хочу знати про протокольні народи з їхньою величною культурою. Я хочу знати свій народ», – казала Емма.

Насправді її мати й сама була козацького роду, а серед її предків були гетьмани й полковники. Але на той час – це вже була зрусифікована сім’я. Тому мама за українське слово зачиняла дитину в коморі й ставила її на горох. Та Емма не боялася покарання, і не плакала, наперекір своїй матері. А коли прийшов час готуватися до навчання, дівчина сказала, що нікуди не піде окрім української школи. 

Сімейна ідилія завершилася з настанням Другої світової війни. Батька Емми репресували та розстріляли. Матір з донькою втекла до англійської окупаційної зони Берліна, щоб врятуватися від фашистів та радянського війська. В Німеччині мати вперше заговорила українською (німецької вона не знала, а російською говорити боялася). 

Емма змалку побачила жахіття війни. Якось її матір послала доньку за молоком до німецьких фермерів. Коли вона поверталася додому, їй вслід з російських окопів летіли кулі. Від смерті її врятував німець, який схопив і кинув до свого окопу. 

Поетеса не навчалася в жодному художньому закладі вищої освіти. Але прудка до навчання і цілеспрямована до роботи, вона вивчила техніки малювання і зрозуміла, що хоче створювати щось своє. Її перший пошук образів зупинився на дивних сутностях, які виражали зміст, почуття і думку їх авторки. Картини Андієвської тепер можна впізнати за зооморфними та антропоморфними образами зі символічним навантаженням. 

Найчастіше художниця малювала акрилом. Попри великий спектр відтінків фарб, Емма користується лише декількома кольорами: зеленим, жовтим, синім та червоним. 

«Її картини часто називають яскравими та «мультяшними». Вона сама мені казала: «Чомусь люди помилково сприймають моє мистецтво. Там закладено багато драматичних сенсів...». Її композиції складно трактувати. Щоб зрозуміти її, потрібно знати її поезію та біографію», – додала мистецтвознавиця.

Найбільшою гордістю мисткині є колекція гобеленів «Українське таро». Але нечесна людина скористалася її довірливістю і вивезла в Німеччину цей доробок.

Усе своє життя жінка присвятила творчості. Зі своїм чоловіком – Іваном Кошелівцем – художниця одружилася з умовою, що всі їхні діти будуть духовними. Іван 10 років добивався її згоди на заміжжя. Але так обожнював Емму, що погодився на всі її вимоги. Сам був дуже ревнивий, тому після роботи дружина підтюпцем бігла додому, бо мала відзвітувати за кожні п'ять хвилин. «Ну, така я. Всі мене люблять», – говорила вона.

«Якщо у нас з'являться інші діти, то я покину тебе з тими дітьми», – казала Емма. Коли я бачилася з нею, вона, безперечно, думала про своїх дітей – свої твори, які віддала шанувальникам за кордону», – розповіла Зоя Навроцька. 

Мисткиня прагнула, щоб її картини були в Україні, тому шукала шляхи перевезти їх на Батьківщину. Багато років вона товаришувала з директоркою самбірського історико-етнографічного музею «Бойківщина» Роксоляною Данчин. Емма давала хабарі перевізникам, які везли хімічні товари та харчові продукти з Німеччини, щоб ті доправили її полотна до Самбора. 

Зоя Навроцька розповіла, що спершу важко було вмовити художницю передати Музею Корсаків її напрацювання. Навчена гірким досвідом з «Картами таро», Емма відмовилася від їхньої пропозиції. Але музейники попросили Роксоляну передати їм картини для експонування і провели першу імпрезу з її доробком. Це «підкупило» художницю, і вона одразу передзвонила до працівників музею. 

«Приїжджайте скоріше, мені не 18 років. Поки доїдете, то я помру». Нам було так незручно коли ми винесли майже всю її майстерню, а вона все казала: «Беріть ще це. І скажіть тому хлопцеві, щоб не ніс мою картину догори ногами. Це ж моя дитина. Я не можу на це дивитися». І була дуже щаслива», – ділилися спогадами Зоя Навроцька та Леся Корсак. 

Експозиція діятиме до 21 грудня. Охочі зможуть більше познайомитися з творчістю Емми Андієвської 19 грудня на поетичному флешмобі «віршЕмма» та 20 грудня на заході «Діалоги про Емму: Леся Корсак, Сергій Романов».