_{Текст: Юлія ДЗЬОБИК}

_{Фото: Ірина КАБАНОВА}

Упродовж тижня митці з Києва, Львова, Ужгорода, Мукачево, Харкова, Хуста та інших міст України у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків реалізовували унікальний проєкт «(de)Термінація».

Величезний ангар транспортно-відвантажувального відділу колишнього заводу обіцяли зробити мистецьким простором натхнення та переосмислення.

4 липня «Таблоїд Волині» завітав на презентацію (а разом з тим і завершення проєкту), щоб відкрити для вас нові грані сучасного мистецтва. Мусимо сказати, що виставка стала однією з найбільш неочікуваних за останній час, а всі деталі – шукайте далі у нашому репортажі.

***

Навіть тих, хто часто буває в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, цього разу здивували таємничі відчинені двері при вході в Музей Миколи Кумановського. З приміщення за дверми густо пахне свіжою фарбою, а поруч стоїть намальована афіша з написом «(de)Термінація».

Ми заходимо у ще один величезний зал, маловідомий для багатьох до сьогодні. Приміщення старого заводу, височенні стелі з металевими візерунками, побиті стіни, будівельні матеріали, інструменти, запах піску, пилу і фарби… Мимовільно зупиняєшся на вході, щоб збагнути, куди потрапив і що робити далі. Переступаємо через металеві прути та цеглу і помічаємо сплески кольору – по центру, на стінах з усіх боків, внизу та зверху, на видноті та в закутках розмістилися мистецькі роботи.

І знаєте, починає спрацьовувати концепція кураторів виставки про те, що саме мистецтво здатне створити собі простір, а не навпаки. Бо більше не сприймаєш цей зал як закинутий завод, а бачиш його велетенським майданчиком для творчості.

Картини, мобілі, скульптури, інсталяції, графіті переплітаються із бетономішалкою, обмежувальною  стрічкою, арматурою, цеглою  так тісно, що не одразу розумієш, де робота художників, а де процес ремонту. І в цьому, коли щиро, дуже дивна, але насолода.  Одразу пригадується один з принципів сучасного мистецтва: можеш не розуміти, просто дивися і відчувай. Емоції – головне.  Хтось із відвідувачів підсміюється і перешіптується, хтось робить багато фото, дехто не може спинити сліз, а інші тільки намагаються зрозуміти, що відчувають в цьому залі.

Це місце, де одночасно перебувають і дюшанівські експерименти з простором, і бодлерівські інтонації краси неестетичного,  і душевні переживання того, що вже ніколи не відновиться, і дуже інтимні історії самих митців.

Розмову про високе розпочинає мистецтвознавиця Зоя Навроцька.

«Що потрібно від людини естетично розвиненої, інтелектуальної, та й просто людини? Вміти подивитись і заглибитись, вміти дивитися і бачити, вміти бачити і відчувати. Спонукати себе збудити якісь асоціації із твором, який ти вже бачив, із подією, яка була у твоєму житті. Нехай вони сентиментальні, не до часу поетичні, але вони роблять нас людьми. Думати, говорити і відчувати – сьогодні великий дефіцит.

Актуальність простору – що вона може нам сказати? Недобудоване середовище, старий завод, брили, каміння, стіни, які трансформуються із напівзабутих, прогнозують нове життя. Водночас вони викликають спонуку обернутися назад. Художники на цьому будівельному майданчику пробуджують мистецтво, нагадують, що таке середовище може надихнути не менше, аніж прекрасні видива»,– переконує пані Зоя.

Митці використовують відомі техніки і виражальні засоби, але головне зовсім не це. Величезне значення тепер має і власна історія художника, і вміння її презентувати, адже популярна теза «Я вже все сказав своїм твором» потроху відживає своє.

У пошуку персональних історій митців вирушаємо на імпровізовану екскурсію експонатами творчого проєкту. Біля найбільшої монументальної роботи – її автор Сергій Радкевич.

Він розповів, що створював свій мурал, опираючись на структуру місця і простору, в якому творить. Також в роботі митець заховав чимало символів та деталей: грецький профіль свого батька, фразу шрифтом Брайля «Байдужість – найбільша жорстокість» і  напис Fragile (Крихкість), який є особливо актуальним у час пандемії, коли майбутнє може поламатися кожної миті.

«Мистецтво формує простір, а не навпаки», «Немає і не може нічого бути вічного», «Про хороші речі голосно не говорять, але говорити про них потрібно…» – ці три ключові позиції  називає провідними куратор цього творчого проєкту, ужгородський художник Тарас Табака.

«Голод художника, творчий і споглядальний, тільки загострився під час цієї пандемії. Мистецтво формується з простору, ми спробували це наочно показати. Просто проживіть цю ситуацію. Необов’язково одразу розуміти. Є таке правило: прийми мистецтво, а зрозумієш його потім. Я сподіваюся, що ви всі відчуєте цю ауру спільної майстерні, в якій вдалося зібрати усіх цих потужних митців-генераторів», – зазначив пан Тарас.

Окрім картин на межі сакрального та світського, доброго і злого, зрозумілого і таємного автор залишив на стінах також власні вірші.

Відмовилася коментувати власну роботу львівська художниця Мирослава Бачкур, а в якийсь момент взагалі взяла білу фарбу, затулила вуха навушниками і почала активно замальовувати все, що створила до цього. Спонтанним перформенсом дівчина прикувала увагу всієї публіки до свого роду драматичного акту знищення твору мистецтва.

Натомість київська художниця Наталія Корф-Іванюк представила інтер’єрні роботи на тему жіночої енергії та сексу.

«Проєкт про любов, про відчуття, про жінок, про внутрішні вібрації. Під час карантину в ізоляції 4 стін ти зовсім по-іншому усвідомлюєш себе. Я багато думала, багато читала, відчула своє тіло зовсім по-іншому. Момент самозаглиблення надзвичайно важливий для людини. Ці роботи – жіночі образи, про відкритість тіла. Будь подібний квітці, яка неспішно розтуляє пелюстки і повільно віддає аромат, тобто бережи душу як щось сокровенне, а тіло можна показувати і це цілком нормально. В моїх роботах багато еротики, енергії, сексу, любощів. Це про наші жіночі відчуття та шалені емоції, хочеться, щоб ви сприйняли це саме так», – поділилася авторка.

Ностальгію за тим, що зникає і більше не повернеться, диктували яскраві твори молодих митців. Зокрема – яскрава композиція «Бабчин сад» від Василя Кадара та рефлексії на тему спаленого лісу Олексія Іванюка.

1

1

Найепатажніший автор (за словами Тараса Табаки) Руслан Тремба представив глибоко метафоричний проєкт.

1

«Проєкт «Кістки» дуже старий, він колись мав відбутися в одній із галерей, але галерист відмовився. Саме тому, що кістки – це сам художник, стержень, викинутий на сміття після того, як віддаєш свої роботи галеристу або суспільству. Все смачне з тебе общипали, а стержень, який сам по собі є прекрасним об’єктом, уже нікому не потрібен. На кістках знизу і зверху – серця, що утверджує це як живий об’єкт, який не може просто так померти», – підсумував пан Руслан.

1

Трагедію, яка відбувається в Карпатах, показав митець Володимир Ульянов. Понівечені гори, Синевир, зрізаний ліс, повені, біль – усе це було в інсталяції «Запрошення до страти», яка заворожувала і лякала контрастом кольорів. Наприкінці вечора під тривожну музику відбувся ще один перформенс – символічне руйнування умовних Карпат, яке може стати реальним, якщо нічого не змінити.

1

Протягом відкриття митці наголошували, що влаштовують ці дійства не для епатажу або спекуляції на темах, а для того, щоб кожен з нас переосмислив життя і збагнув щось важливе.

1

1

2

1

1

1

1

1

^{_***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].}