Лучанки Наталія та Вероніка Попозогло змінили підроби та сукні на військові однострої, а домашній затишок – на польові умови війни. 

Як мама та донька наближають перемогу, служачи у теробороні, розповіли на фейсбук-сторінці 100 Окремої бригади територіальної оборони Волині.

Лучанка Наталія Попозогло до війни була успішною власницею ательє, яке спеціалізувалося на пошитті ексклюзивного одягу. Проте вранці 24 лютого 2022-го вона вирішила йти до військкомату – проситися стати на захист Батьківщини. За порадою чоловіка-підполковника (від нього, гагауза за походженням, волиняночці Наталці Храпчун свого часу й дісталося досить незвичне для наших країв прізвище) із собою взяла теплі речі, металеву миску та ложку – аби було легше виживати в польових умовах війни.

Щоправда, у військкоматі пані Наталію відразу ошелешили категоричною відмовою: «Модельєрок-закрійниць армія не потребує!». Виручив диплом технолога приготування їжі, здобутий в юнацькі роки під час навчання в технікумі у рідному Луцьку. За здобутою спеціальністю пропрацювала лише рік і була переконана – той документ про освіту їй більше ніколи не знадобиться. А драматичного 24 лютого прошепотіла сама до себе: «Добре, що я колись закінчила той технікум!».

Сьогодні пані Наталія зізнається, що раптове перенесення «з підборів і шовкових платтячок» – у берці та «піксель» було для неї справжнім шоком: «Попервах важко було рухатися, складно присідати. А сьогодні… я вже й не дуже уявляю себе без цієї військової форми – неначе все життя її носила!».

«А мені стріляти подобається – особливо з РПГ!», – не витримує і вставляє свої «5 копійок» донька пані Наталі, Вероніка Попозогло. Так-так – мати й донька разом служать у лавах нашої 100-ї окремої бригади територіальної оборони! Впродовж перших днів дівчина допомагала мамі годувати військових на правах волонтера – але вже 28 лютого й сама вдягнула військовий однострій.

«Гени не блохи – пальцями не роздушиш…», – філософськи зауважує Попозогло-мама, і продовжує, –«Нам, українцям, десятиліттями і століттями насаджували комплекс меншовартості, відводили роль «меншого брата». Нині ж ми яскраво доводимо, що справді не такі, як вони. Ми – кращі, розумніші, сильніші. Тож які ми, в чорта, «брати» з тими потворами?!».

Проте, служба військового кухаря – справа точно не з легких. Аби побратими та посестри вже о 7.30 приступили до сніданку, «на ногах» треба бути не пізніше 4.00. Розігріти старенькі плити, «вмостити» на них кілька «чотиривідерних» каструль і приступити до процесу кухарського «чаклування»…

Що ж до безпосередніх секретів приготування того ж таки борщу, Наталія та Вероніка Попозогло в один голос кажуть: «Головне любити і поважати людей, для яких готуєш – тоді все вдасться якнайкраще!». І навздогін згадують, як одного разу довелося готувати вечерю на кількасот людей, не маючи ані грама м’ясця. Вочевидь, у ту зажарку з цибулі до картоплі-«пюрешки» довелося вкласти таки чималеньку часточку душі – аби на виході з «їдальні» щире «Дякую!» прозвучало багато-багато разів…

Дивовижно, але за приготуванням їжі для військових мама та донька Попозогло не забувають і про інші види творчості. Скажімо, Вероніка днями «підірвала» мережу власною бомбезною патріотичною піснею! 

Тим часом Наталія Попозогло, спостерігаючи за молодшою донькою (старша – Надія – вже давно живе у Греції, рідній країні свого обранця Яніса), дещо хитрувато примружується і каже: «Нарешті мого чоловіка Олега «відпустить»! Адже він так мріяв, що після Наді у нас народиться хлопчик… Народилася ж Ніка (так скорочено – і символічно-переможно! – кличуть Вероніку) – проте це дівчисько тепер остаточно довело, що дасть фору чи не кожному парубку!».

За новорічним столом, зустрічаючи 2022-й, лучани Попозогло запланували на червень поїздку до Греції. Мріяли провідати сім’ю старшої доньки та сестри, в якої має народитися хлопчик (братик для улюбленої онучки Амалії ). Падлюка-війна внесла у ці життєві плани свої корективи – поїздку доведеться відкласти до остаточної Перемоги над оскаженілою московською ордою.
А в тому, що вона – Перемога – буде, у нашій сім’ї Попозогло ніхто ані крапельки не сумнівається, каже пані Наталя:

«Я прийшла сюди не за гострими відчуттями – я прийшла сюди допомагати здобувати Перемогу! Ми гнатимемо їх до самісінької Москви. А якщо треба буде – то й далі. Поки не погодяться на повну і беззастережну капітуляцію. Бо це вони прийшли на нашу землю. Прийшли нас вбивати…

Варити смачні борщі я навчилася ще в юності. А влучно стріляти – за останні півтора місяця. Якщо доведеться відкласти черпака і по-справжньому взяти до рук автомата – рука не здригнеться, око не підведе!».

Сергій Хомінський, Наталія Кузьма