Гостею проєкту «Волонтери нашого міста» на радіо СіД FM стала  керівниця програми міжнародної технічної допомоги в України, письменниця, волонтерка Вікторія Климчук-Длугач.

– Попри те, що було багато прогнозів про велику війну, все одно багато хто до останнього не вірив у те, що трапиться 24 лютого 2022 року. Чи була ти готова до повномасштабного вторгнення?
– Я думала, що була готова емоційно – для мене війна існує з 14-го року, позаяк тато загинув на війні… Думала, для мене не буде нічого нового. У січні ми говорили з Марією Берлінською про це і вона сказала, що от, скоріше за все, буде. Тож я ніби якось і очікувала, але відстоювала позицію, що війна вже йде 8 років. 24 лютого нас застало з чоловіком в Ірпені.

– Знаю, що окупанти зачепили і ваше помешкання під Києвом. Коли це сталося? Що вдалося відновити? Чи змінилися для тебе краєвиди Ірпеня?

– Ми виїхали з чоловіком тоді ж 24-того вранці, розуміючи, що росіяни насправді вже критично близько. Все змінилось кардинально: наш район постраждав в Ірпені найбільше – саме туди потім возили оці всі делегації, щоб демонструвати злочини Російської Федерації проти України. Там було дуже страшно, район знищений відсотків на 70. Старі панельки та нові багатоповерхівки стояли повністю вигорілі – від будинків залишилися чорні скелети. Ми приїхали туди, коли вже можна було цивільним заїжджати, коли минуло десь півтора місяця. В Ірпені завжди пахло соснами, а коли ми приїхали, було два запахи – пахло горілим і трупами. Навіть тоді, вже через півтора місяця, і це дуже-дуже складні контрасти. Коли ми виїжджали, ще пахло соснами, а коли повернулися – горілим і трупами… Нашому будинку дуже пощастило, що там залишилися люди, які гасили пожежі вогнегасником, щоб він не спалахнув, як свічка. Кожна емпатійна людина розуміє, що там відбувалось і які жахи пережили люди у цьому київському передмісті. Зараз ці будинки позносили, ще поки нічого не побудували. Місто залатало дірки. З кожним приїздом краєвиди міняються – десь вставили вікна, десь знову зʼявилися люди, десь світло світиться. Місто знову дуже живе.

– Ти часто проводиш цільові збори – на конкретні суми і конкретні потреби для конкретних військових. Зважаючи на свій досвід, це правда, що люди стали донатити менш жваво?
– У моєму випадку, не думаю, що менш жваво. Але у мене невеличкі збори. Був і великий на 170 тисяч гривень, але зараз сама свідомо беру невеликі суми зборів – 40-45 тисяч. Бо я впевнена, що цю суму ми закриємо за три дні. У мене закінчується робочий тиждень, у п'ятницю я публікую збір і знаю, що в мене час його комунікувати, дякувати людям особисто і все решта. Іноді, коли хлопці до мене звертаються з великими зборами, я кажу, що не потягну – намагаюся не братися за те, чого не можу реалізувати, щоб не тішити їх зайвими надіями.

– Яких правил варто дотримуватися, коли публікуєш, наприклад, фотозвіт з військовими? Чи завжди треба блюрити локацію і обличчя?
– Я просто питаю, блюрити обличчя чи смайликом закривати, як нехрещених дітей. Іноді вони кажуть: «Ні, нічого, все нормально, так, як ми скинули – так добре, ми стали в правильному місці, все окей». Одного разу мені надіслали фото, а там видно якусь хату, біля якої стоять військові. Довелося замазувати буквально все. Тобто я керуюсь побажаннями військових.

– Який твій найшвидший і найдовший збір?
– Найдовший, мабуть, – той, який я оголошувала на свої 30 років. Збирали на 20 рацій. Вдалося зібрати десь 173 тисячі за два тижні. Але це був класний інфопривід – на 30 років я сказала, що не хочу ніяких подарунків, ніякої гіфки в коментарях, ніяких побажань, лише донати. А найшвидший, мабуть, на лопати – там було близько восьми тисяч, ми закрили його за лічені години.

– Ти – авторка ініціативи, аби переназвати вулицю Бенделіані у Луцьку на честь твого тата, Сергія Климчука, який загинув на війні. Чи будеш далі покладати сили на цю справу?
– Комісія Луцької міської ради проголосувала негативно щодо Бенделіані, попри те, що ми зібрали підписи. Це не означає, що Луцька міська рада не підтримає, але так може статися. Якщо буду в Луцьку, обовʼязково зайду на це засідання.
Це комплексне питання, яка позиція Луцької міської ради – у нас зараз дуже багато полеглих героїв, кожна сім'я прагне до вшанування своєї близької людини по-різному. Хтось хоче не бачити цих згадок, для них це боляче, а хтось хоче переназвати вулицю на честь рідних, наприклад, як я.
– Нещодавно ти презентувала книгу. Розкажи про своє дебютне видання!
– Перед кожним з нас, мабуть, у війну постає питання: “А що, якщо завтра прилетить ракета, а я щось не встигла”. Так і я, коли задумалась над цим питанням, зрозуміла, що не встигла дописати і видати жодну зі своїх книг. Тож я собі поставила систему: писати по 500 слів на день, і о 22:00, після завершення робочого дня, я сідала в темряві, як вампір, і писала. Я зверталась до 25 видавництв, кілька відповіли відмовами, а решта просто проігнорували. Тоді я вирішила видаватись сама – найняла ілюстраторку, верстальницю, коректорку, юриста, який мені розробив договір з цими всіма людьми. Від моменту, коли я почала писати по 500 слів щодня, і до моменту, коли я отримала книжечку, минуло дев'ять місяців. І це така алегорія… Я не матір, звісно, і не порівнюю непорівнянні речі, але це цікавий момент.
– Чи будуть ще книжки? Про волонтерство, перемогу?
– Я вже пишу другу книжку. Вона буде про різні історії війни – це будуть оповідання, можливо, якісь новели. Поки що в мене в голові це типу дев'ять воєнних історій, але побачу, скільки вийде. Перемога ще не відбулася, тож, як на мене, про неї писати ще дуже рано.
Аудіоверсія інтерв’ю: https://on.soundcloud.com/WHNUp