Вони познайомилися у новорічну ніч. Сергій Копищик з Рівненщини зустрічав новий 2022 рік у луцькому ресторанчику зі своєю компанією, Світлана Калецька з Волині – зі своїми друзями.

Молоді, щасливі, сповнені мрій і надій, пише Вісник.

Чи могли вони тоді уявити, що мине якихось неповних два місяці, і у їхнє життя, як і у життя всіх українців, увірветься страшна війна, яка зруйнує все...

Побратими загинули, а Сергій вцілів

А познайомив їх собака. Дурненький пес, що вискочив на проїжджу частину дороги, і хлопець кинувся його рятувати. Після порятунку кудлатого розговорилися, познайомилися. Сергій був цікавим співрозмовником, багато жартував, бо по життю був веселим і гуморним хлопцем. Він навіть вгадав день народження Світлани – 25 вересня! Напевне, то була доля...

– Ми потім разом пішли до новорічної ялинки. Відтоді почали спілкуватися, зідзвонюватися, і так з місяць. У лютому була пауза. У кожного свої клопоти, робота, – згадує Світлана. – А коли почалася війна, побачила Сергія у соцмережах у військовій формі. Виявляється, його 24 лютого уже забрали. Відтоді знову почали телефонувати одне одному. Хай на кілька хвилин, але він мусив вийти на зв’язок щодня. Заспокоював мене, що все добре. А 27 липня не подзвонив. Наступного ранку у трубці почула: «Котику, сталася біда. Мені відірвало ногу...» Я впала в ступор після його слів. Не знала, що казати, які слова знайти. А ще зв’язок поганий. Через трохи усе усвідомила. Дізналася, що сталося це під Снігурівкою на Херсонщині. Прилетіла міна – і все... Сергієві побратими загинули, а він вцілів, але лишився без ноги.

На кілька днів хлопець знову зник. 29 липня його доправили до Одеської обласної лікарні, де рятували. Далі були два тижні реанімації. Безліч операцій і жодних обнадійливих прогнозів. Другу ногу теж не вдалося врятувати. Шість годин під наркозом і на знеболюючих, а коли опритомнів, відчув, що дуже болить живіт. Сказав про це лікарям. Виявилося, осколок пошкодив і кишечник. Знову операція. Ще й легеня пробита. А скільки осколків витягнули з рук та ніг, тільки медики знають.

Свекрів вперше побачила на вокзалі

21 серпня Світлана разом з батьками Сергія їхала до нього в Одесу. Вона ще не була з ними знайома і дуже хвилювалася, як то все буде.

– Стою біля входу у вокзал, дивлюся – чоловік йде. Одразу впізнала тата Сергія, бо бачила на фотографії. Підійшла до нього, питаю, а він обняв мене міцно, пригорнув... І ми пішли знайомитися з мамою. Їхали разом, уже нічого не боялася... – пригадує дівчина хвилюючий момент знайомства з майбутніми свекрами. – Сергій у лікарні тримався молодцем. Він настільки сильний і фізично, і морально, що я дивувалася. Інших хлопців також підтримував, піднімав їм дух. «Що ти паришся? У мене обох ніг немає, і я не плачу», – казав тим, хто впадав у відчай. Така біда, а він не втратив свого оптимізму і позитивного ставлення до життя. Батьки розповідали, що й раніше таким був. У школі вів різні свята, жартувати любив, дуже артистичний. А 9 листопада він зізнався мені у коханні й запропонував стати його дружиною. Через десять днів родина Сергія приїхала свататися. З короваєм, рушниками, у вишиванках. Усе, як має бути.

Доньку від заміжжя не відмовляли

Ролик заручин 24-річних солдата ЗСУ Сергія Копищика та фельдшера швидкої допомоги Світлани Калецької виклала у соцмережі сестра нареченого. І за кілька днів це відео набрало три мільйони переглядів! А москалі від злості взяли й заблокували його. Бо їм таких почуттів і незламності українців не зрозуміти. Зворушливий момент, коли хлопець з величезним букетом білих і червоних троянд на візку долає поріг кімнати й освідчується у коханні, напевне, нікого не залишив байдужим. Сам Сергій зізнався, що ніколи ще так не хвилювався, навіть на війні не було так страшно.

Коли я розмовляла зі Світланою, вони з коханим знову були в інституті Філатова в Одесі, де хлопцеві рятують око, пошкоджене осколком. Якщо все буде добре, то до Нового року молодята хочуть офіційно оформити свої стосунки у РАЦСі. А весілля відклали, поки війна. Жити планують у Луцьку, де працює наречена і працював колись на заводі Сергій. Житла свого не мають. Поки живуть то у Покащеві Луцького району у Світланиних батьків, то їздять на батьківщину жениха у Малий Жолудськ Вараського району на Рівненщині. І чекають черги на протезування. Бо Сергій пообіцяв носити кохану на руках. І слова свого має дотримати. Запитала у Світлани, як її батьки сприйняли новину про заміжжя доньки. Чи не відмовляли?

– Вони сказали: «Як відчуваєш сама, так і роби». Вони дуже добре ставляться до Сергія. Прийняли, як рідного сина. Хоча дехто зі знайомих відмовляв, мовляв, ти молода, нащо воно тобі? Я слухала, але у мене є своя голова і своє серце. І воно підказало мені правильний вибір. Нам головне поставити Сергія на ноги, а далі все у нас буде!