Волинського музиканта Сергія Шишкіна називають одним із засновників жанру співаної поезії. За двадцять років активного музичного життя цей відомий в Україні бард-піаніст легко міг би зробити кар’єру в столиці і вийти за межі країни. Та Сергій Шишкін – не лише неабиякий музикант, а й великий патріот, як своєї держави, так і рідного міста. Тому продовжує жити та творити у рідному Володимирі.
 
26 червня музикант святкує день народження, і з нагоди свята «Таблоїд Волині» відібрав найбільш влучні висловлювання, опубліковані в різних інтерв’ю.
 
* * *
 
Митці – це не ті люди, яких треба агітувати. Вони самі загітують будь-кого. Вони або самі стали волонтерами, або так, як я, допомагають волонтерам, дехто добровольцем воює, дехто вже й загинув. Їм не треба нічого пояснювати, але це не значить, що їм не треба жити.
 
* * *
 
Купа музикантів мусила якось виживати, і ті, хто грав українську музику, почали писати російську. Не обманюймо себе: питання географії і контенту – це не те саме. Можна жити в Україні й писати ірландську музику, британську, російську. Ну, а хто в Україні писатиме українську музику? Ті, хто міг, писали, але не всі були такі ідейно заангажовані, як я. Ставити їм це за зло? Не знаю.
 
* * *
 
Культурне життя потрібне тому, кому воно потрібне. У нас купа людей навіть серед підприємців, які сідають у «мерси» чи буси і можуть поїхати до Львова, Києва, а в Європу то взагалі легко, і свої особисті культурні запити задовольнити. Але наскільки при тому вони патріоти? Коли загинаються місцеві митці, серед яких дехто на рівні світу. Якщо я на рівні України, то є художники на рівні світу, але чи їхні роботи купують у Володимирі? Чи мають наші місцеві музеї та галереї роботи наших авторів? Комусь із підприємців стрілило в голову придбати їхні роботи для музеїв? На жаль, культурної політики держави немає. Держава зрадила власну культурну політику, навіть не усвідомлюючи цього.
 
* * *
 
Чомусь формується бачення, що українці ні на що не спроможні, а тільки на гоп зі смиком. І навіть до того звикли. Якщо за царя в українських п’єсах виникала драматургія, психологізм, то це забороняли. От скачеш у жупані – і стрибай далі. Прийшов до пана – зроби йому весело. Так-от, усі наші звітні концерти – то прихід до пана. На цьому виросли покоління, які думають, що саме це і є українською культурою. А оце означає, що українці погодилися з тим, що вони – рагулі, і, приїхавши із села в місто, легко перейдуть на нерідну мову. Комплекс меншовартості треба долати.
 
* * *
 
В мене не було так – а от з сьогоднішнього дня я граю те, а от із завтрашнього дня – там те, якась нова течія, то граю її. Мені цікаво навколо джаз-року, якщо говорити про музичну складову. По-перше, там гармонія, по-друге, там ритміка, по-третє, там де-не-де можна докластися в плані імпровізації. В мене немає чіткої ритмічної структури, бо мені вже цікаво і паузу зробити, і потягнути, те що притаманно академічній музиці. В мене жорстка ритмічна структура де-не-де є, але так, щоб в квадраті сидіти і крок вліво, крок вправо, то мені це вже нецікаво. Я от думав, купа стилів міняються і мені що в кожен в’їжджати? Та я давно сам собі стиль.

 
За матеріалами видань Вголос, ВолиньPost