^{Авторка: Леся МІНІБАЄВА}

Громадянин Туреччини Хусейн Урей переїхав з міста-мільйонника Адани до невеликого Каменя-Каширського, щоб бути поруч зі своєю обраницею Тетяною Шилік. 

Заради збереження стосунків з Тетяною він не побоявся вирушити в країну, де активно ведуться бойові дії. Істрією знайомства міжнаціональної пари та як живеться туркові із міста-мільйонника у райцентрі, цікавились журналісти «Полісся», пише ВСН.

— Хусейне, ні для кого не є секретом, що чорноокі і смагляві жителі країн середнього сходу нерідко втрачають голову від вродливих та амбітних українок. То все ж таки чи правдивою є поширена в турецькому суспільстві думка, що одруження саме з українкою є засобом досягнення престижу, зокрема для чоловіка з вашої країни?

 —  Думки про одруження мене охоплювали одразу після закінчення армійської служби. Втім я точно знав, що в жодному разі не братиму шлюб з туркинею. Я не хочу образити наших жінок, проте мені завжди імпонували представниці прекрасної статі європейської чи слов’янської зовнішності, а головне їхні культура, традиції і спосіб життя. Тож, познайомившись з Тетяною, я знав напевне, що саме їй зроблю пропозицію руки і серця. Після року спілкування у соцмережах та по відеозв’язку я нарешті вмовив її приїхати до нас у гості, а попередньо познайомив Тетяну зі своєю родиною. Мої батьки та сестра були в захваті від іноземної подруги і понад усе хотіли побачити та поспілкуватися з нею наживо. Про це мріяв і я сам. Коли ж година «ікс» настала і ми зустрілися в аеропорту, то одразу зрозумів: шансу одружитись з красивою ззовні та серцем жінкою я не змарную.

— Пані Тетяно, а якими були ваші мрії та наміри стосовно чоловіка-мусульманина?

— До знайомства з Хусейном я, мабуть, на підсвідомому рівні, але опосередковано цікавилася культурою країн сходу. Я займаюся шиттям на замовлення, і, щоб улюблена справа була ще приємнішою, постійно слухала мелодії східного мотиву. Вони несуть у собі щось таємниче, містичне. А ще завжди мріяла навчитися виконувати танець живота. І, мабуть, усі ці відчуття і бажання сплелися і поволі стали реальністю, тому я почала жартувати з цього приводу, що мріяти треба обережно. Хусейн є вихідцем із демократичної сім’ї, де жінки не носять хіджаб чи паранджу. Їм можна одружуватися із представниками інших національностей та релігій. Також жінки цієї родини надають перевагу одягу, який носять європейці. У переважній більшості туркені не навантажують себе багатьма обов’язками, а заробляння грошей у турецькій сім’ї — це лише клопіт чоловіка. Натомість у домі «заправляє» жінка. Та коли я від нудьги починала шити, перебуваючи в Туреччині, чоловікова мама питала мене, чи я, бува, не робот. Спершу я не мала наміру узаконювати наші стосунки з Хусейном. Але турецькі чоловіки занадто наполегливі. Вони вимагають конкретики і вільні відносини їм не до снаги. Тож, зваживши усі нюанси наших взаємин, все-таки прийняла рішення погодитись на одруження. Весільна церемонія відбулася у Стамбулі, де мешкають свекри, а святкову сукню на свій смак для мене обрав наречений.

— У час збройної агресії росії проти України всі намагалися виїхати задля власної безпеки. Як так трапилося, що ви обоє приїхали сюди?

 — Туреччина гостинно зустріла нас, коли я зі своїми двома доньками-студентками поїхала туди, щойно почалася в Україні розруха. Ми всі проживали в квартирі чоловіка у великому місті Адана на півдні країни. Поряд із мальовничою природою та гірськими пейзажами вражали також надто високі ціни в магазинах. У Туреччині треба віддати 1200 гривень (в українському еквіваленті) за кілограм телятини, тому їсти м’ясо собі можуть дозволити лише досить багаті люди. До прикладу, автомобілі, які у нас можна придбати за 5 тисяч доларів, там вартують до двадцяти. Ми відверто перебували у стресі війни і від життя за кордоном. Але щоб якось бути корисними, допомагали українським волонтерам, виходили на мітинги в підтримку України. Та, на жаль, біда не ходить одна. Ми втекли від війни, але зазнали поневірянь внаслідок землетрусу, що стався в Туреччині минулогіч. Доводилося годинами стояти у чергах по хліб, жити в підвалі та гаражі. Землетрус застав нас сплячих уночі: звернули увагу, що трясеться диван, а далі на власні очі бачили, як щосили розвалювало будинки і вивертало землю. До речі, у 1998 в Адані стався великий землетрус. Мій чоловік із сім’єю тоді переїхав до Албанії, де через кілька днів землетрус наздогнав їх і там. Родина, рятуючись від лиха, переїхала на Сицилію. І там також невдовзі почався землетрус. Відтак у Камені ми знайшли безпечне місце від руйнацій та природних стихій.

— Хусейне, як проходять твої будні та чим смачненьким Тетяна пригощає на Поліссі? Чи встигли полюбитися українські страви та які саме?

 — Свинина під забороною, зате непогано смакую телятиною. Мені подобаються усі види перших страв, а надто ваш червоний борщ та загалом борщі усіх інших відтінків. У Камені навіть побілішала моя шкіра без впливу на неї нещадного сонця Туреччини. Тетяна готує смачні вареники з різними начинками, навчилася варити розсипний турецький плов. А от пахлава та шаурма в Україні зовсім відрізняється від турецької. Ще полюбляю українські тістечка та тутешній шоколад. Маю такі побажання, щоб моя дружина пізнала науку приготування східного десерту з сиру — кюнефе.

Хусейн робить чудові знімки волинського міста і демонструє їх в соцмережах для аудиторії його підписників з різних куточків світу. Знімає блоги в соціальній мережі «TikTok», ходить у парк медитувати, адже певен, що під час такого когнітивного тренінгу треба ще й мріяти. Бо мрія — це вже частина здійснення будь-якого плану.