Вони живуть одна від одної через город у Грабовому Старовижівського району. Мама Людмила заміжня за Олександром Котищуком, а її донька Анна – за його рідним братом Сергієм. Переїхали сюди із села Личини сусіднього Камінь-Каширського району. В обох жінок непроста доля, яка з часом усміхнулася їм, подарувавши щастя, пише «Вісник».

Дружина на 12 років старша

– Мої батьки прожили лише пів року, – розповідає Аня. – І розлучилися, коли мама була вагітна. Вона не захотіла перейти в батькову віру, сказала: «В якій народилася, у такій і помру». Тож вперше я побачила свого тата у Ковелі на базарі, коли мені було 14 років. Не знали, про що говорити, обмінялись телефонами. А вже потім я побувала в гостях у нього, а він – у нас.

Згодом Людмила Степанівна вийшла заміж вдруге. Втім і з цим чоловіком не склалося. З теперішнім своїм обранцем Олександром Котищуком вони були знайомі давно. Сашко навіть перекривав у Людмили хату. Довго приглядався до жінки, яка на 12 років старша від нього і дуже нагадувала Анну.

– По правді кажучи, спочатку він залицявся до мене, – розповідає напрочуд відверта молода жінка. – Але я сказала, що люблю його брата Сергія. Тож сталося, як сталося. Спочатку Сашко допомагав мамі по господарству, а потім запропонував жити разом. У матері було на той час троє одружених дітей і двоє малолітніх. Вони перебралися в хату Сашкового діда, там і живуть. З ними і мій дорослий брат Іван.

Дві доньки від першого шлюбу не стали завадою коханню

Уперше Анна побачила свого коханого Сергія на весіллі в рідної сестри Тетяни, котра виходила заміж також у Грабове. На той час Аня була заміжньою і мала двох донечок. Працювала продавчинею на ковельському ринку.

 – Через деякий час, коли ми з чоловіком уже розійшлися, стою за прилавком, бачу – Сергій їде, – згадує Анна. – Упізнав. «Я думав, ти зі Львова», – здивовано сказав. «Ні, з Личин», – відповіла. Після того почали спілкуватися. Зустрічалися два з половиною роки, завагітніла, а він так і не пропонував одружитися. Та я й розумію: двоє чужих дітей, а ще, буває, наговорять йому всякого…

28 червня був день народження у Сергієвого брата. Покликали й Анну. Коханий провів її додому і залишився. Вранці вона збиралася в ліс по ягоди – єдиний сільський заробіток. Та не судилося, жінку відвезли у Ковель у пологове. Новонароджену дівчинку назвали Улянкою.

– А наступного дня після хрещення Сергій поїхав на заробітки, – каже Аня.

Нині вони живуть у батьківській хаті чоловіка разом зі свекром. Жінка дуже шкодує, що не знала Сергієвої матері, яка померла.

– Кажуть, що Улянка дуже на неї схожа, – Анну це тішить. – Іноді так і називають «маленька Зосьочка», бо свекруху звали Зоєю. Дівчинці вже 3 роки, Сашці – 10, Дашці – 8, чоловік ставиться до них, як до рідних.

Торік у Сергія та Анни був майже медовий місяць – вони удвох поїхали на море, тож є про що згадати. Нині всі сили вкладають у ремонт хати, бо ж хочеться створити дітям в ній справжній сімейний затишок. Ось таке воно щастя: любить тих, хто на це заслуговує.

Наталія ЛЕГКА