Як холодна погода допомогла познайомитися із майбутньою дружиною, чому батьки забрали до себе їхнього первістка та за що Марія Романюк досі «терпить» свого чоловіка – міський голова Луцька Микола Романюк розповів в інтерв’ю газеті «Волинь-нова».

***
Я пам'ятаю все – і день, і годину, коли ми з майбутньою дружиною Марією познайомились. Це було 11 вересня 1977 року. Тоді я був першокурсником Львівського лісотехнічного інституту. Для нас організували похід до театру опери і балету. Ще в антракті я звернув увагу на дівчину, яка вчилась на одному зі мною курсі, тільки в іншій групі. А коли з театру поверталися в гуртожиток, то, пригадую, було прохолодно, і це стало, по суті, приводом для нашого знайомства. Я зняв свого піджака і запропонував Марії. Вона не відмовилась. Ми з дружиною цей день, до речі, завжди згадуємо як день нас двох. Ми навіть подарунками обмінюємось. Цей день, здається, навіть більш значимий, ніж саме весілля.

***
Справа не в чорних бровах чи смерековому стані, як співається у пісні. Це той випадок, коли якась Господня сила посприяла, аби наші душі зблизились. Все ж твориться на небесах...

***
Весілля було на третьому курсі. Тобто минуло два роки до нього від дня знайомства. А вивчали ми одне одного, як ви кажете, у туристичних походах, у студентському будівельному загоні. Ми разом із Марією часто бували в Карпатах. Коли уже тепер я показав дружині фотознімок, де вона на височенній скалі, то Марія сказала: «Боже, куди тільки я не вибиралась за тобою!».

[caption][img data=def]30_08_2015_1859208312/3.jpg[/img] На концерті з нагоди 50-річчя творчої кар’єри народної артистки Людмили Приходько[/caption]

***
У 27 жовтня 1979 року ми одружились. А було у нас, по суті, два весілля. Зареєстрували ми шлюб у Бурштині Івано-Франківської області, звідки родом Марічка, а в наступні вихідні, то вже був початок листопада, – на Рівненщині знову зібрали гостей. Така воля мого тата, який сказав: «Нє, я сина першого женю, і в нас вдома теж буде весілля». Тоді модними були вокально-інструментальні ансамблі. Але тато забракував їх: «Не розуміюсь на тих тарілках». Поїхав у Сенкевичівку, що в Горохівському районі, і найняв духовий оркестр. Був дуже задоволений: «Ото буде музика!». Тоді, коли весілля було у Золочівці, ми і повінчались.

***
Зараз про таке можна розповідати – з інституту не виженуть, що, звичайно, могло б бути, якби тоді хтось доніс у деканат. Те, що ми маємо повінчатись, було само собою зрозуміло. Це питання, як кажуть, не обговорювалось, бо я виріс у родині, яка шанувала церкву. Татова тітка була сестрицею у храмі – в нашій хаті проскурки пекли. Моя мама у хорі церковному співала. Тож у неділю 4 листопада, о сьомій годині ранку ми з Марією поїхали у сусіднє село Вербень. І там священик – той самий, що правив і в Золочівці, пов'язав рушником нам із Марією руки. З нами їздили ще дружка і сват, які під час таїнства вінчання тримали корони над нашими головами. Коли гості почали сходитись, то ми вже були вдома.

[caption][img data=def]30_08_2015_1859208312/2.jpg[/img] Проголосувати за нового президента Микола Романюк прийшов разом із дружиною. Травень 2015 р.[/caption]

***
Оскільки я був громадським активістом і навіть мав дозвіл на вільне відвідування лекцій, то ректорат дав нам кімнату. Хоча це гучно сказано. Бо кімната та – це приміщення на стику двох гуртожитків – запасний вихід, переобладнаний у сяке-таке житло. А вже як наш старший син Володя народився, то я одержав кімнату в одному з блоків гуртожитку, тобто ми мали сусідів-студентів. Із цим періодом у мене пов'язано багато спогадів. Колись же не було ніяких памперсів – пелюшками обходились. Тож наша кімната була поснована мотузками, щоб сушити їх після прання. Дитину треба купати. А ми з Марією не знаємо, з якого боку підступитися, як вгадати, чи нормальна температура води. А підказати нікому. Десь через тиждень приїхали моя мама, тато. Радість у них яка – це ж перший внук народився (тепер я знаю, що це таке). Виявляється, дуже просто – мама ліктем торкнулась води у ванночці і визначила, чи можна вже класти дитину. Кінчилось тим, що Володю мої батьки забрали до себе. І був він з ними, аж поки ми з Марією інститут закінчили.

***
Оскільки я мав направлення на навчання з Луцького меблевого комбінату, то мусив із дипломом обов'язково вернутись сюди. Працював майстром у цеху, а дружина – у конструкторському бюро. Якщо хтось пам'ятає стінку «Волинь», то і Марія причетна до проектування окремих її деталей. А жити нема де. Знайшли ми квартиру, як пригадую, на вулиці Педагогічній. Тітка Віра і дядько Василь, в яких дітей своїх не було, взяли нас до себе. Жили ми з ними в одній хаті, де нам виділили кімнату. А першу свою квартиру ми одержали на Київському майдані вже тоді, як я в комсомолі працював. Власне, дружина, яка залишилась на меблевому комбінаті, одержала її. Не забуду, як повернувся з Москви — з ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді і студентів, делегатом якого був, і тут така радість. Переїжджати було просто, бо пожитків небагато мали. Потихеньку ремонт зробили – самі шпалери клеїли, марафет наводили.

[caption][img data=def]30_08_2015_1859208312/4.jpg[/img] Голосувати разом із дружиною – традиція. Лютий 2010 р.[/caption]

***
Часом задумуюся: за що вона мене так довго терпить? І відчуваю провину перед нею, гріх за те, що мало уваги приділяв їй. Я вдячний дружині за допомогу, підтримку, розуміння, чисто жіноче співчуття. Є такий вислів: «Найкращий друг – це дружина». Так можу сказати і я. А ще, і це без перебільшення, завдяки дружині я досяг у житті того, що маю. Через постійну зайнятість, особливо, як був призначений на посаду голови обласної держадміністрації, ми навіть мало бачились. Бувало, по два-три дні лише телефоном спілкувались. І вже дружина звикла чути фразу: «Марійцю, почекай». «Я вже чекаю більше тридцяти років і зрозуміла, що це в тобі не лікується», – відповідає вона на ці слова. Я вдячний Богові за таку дружину, яку люблю, ціную, шаную, поважаю. Я цього не приховував і не приховую.

[caption][img data=def]30_08_2015_1859208312/5.jpg[/img] Виборча дільниця – найпопулярніше публічне місце, де фотокамери ловлять Миколу Романюка разом із дружиною[/caption]

***
Із часом стаєш мудрішим і по-особливому дорожиш істинними цінностями сім'ї. І вже Марія каже мені: «Дітьми ти не займався, то, слава Богу, хоч внукам більше уваги приділяєш». А їх у нас троє: найстарша Анна-Марія – дочка Володі, молодші Тарас і Уляна – діти Валентина. Як правило (і це теж в останні роки), неділя – це день, коли до нас приїжджають сини, внуки. Я готую шашлики, ще щось. Як мінімум два рази на місяць ми разом. А цього року у липні навіть вдалося під час моєї відпустки зібрати всіх на Світязі. Це були приємні і незабутні миті спілкування на природі. Якось моя мама зателефонувала і спитала, що роблю. А я якраз був із малечею і сказав: «Купаюся у внуках». Це такий дарунок долі!

[caption][img data=def]30_08_2015_1859208312/ww113804.jpg[/img] На День незалежності в центрі міста[/caption]