Часто говорячи про відомих людей, ми тішимось, що можемо назвати їх земляками. Однією з таких визначних постатей є лучанка Оксана Забужко. І попри те, що жінка прожила у Луцьку менше десятка дитячих років, гордо називаємо її «своєю».

Оксана Забужко ‒ письменниця, літературознавець та публіцист. Вона входить до списку найпопулярніших українських авторів, чиї твори перекладаються й видаються у багатьох країнах світу (Росія, Угорщина, Чехія, Польща, Болгарія, Німеччина, Швеція, Італія, Румунія, Туреччина та Іран). Сьогодні відома лучанка святкує свій 55 ювілей.

Напередодні свята «Таблоїд Волині» поспілкувався з Оксаною Стефанівною та попросив пригадати, яким їй запам’ятався Луцьк у далеких 1960-х роках. Цікаво, що у місті, у дворі, де минуло дитинство письменниці, ще й досі росте яблуня Оксани Забужко. «Ця яблуня виросла з недогризка, який я в 5 років закопала на клумбі, бо не знала, куди його викинути», ‒ пригадує жінка.

[caption][img data=def]19_09_2015_1416292402/221045_10150164241013953_7179281_o.jpg[/img] Оксана Забужко зі своєю яблунею [/caption]
***

Зрозуміло, що перші 7 років життя для людини вирішальні, і «місця душі» також вбиваються в свідомість і підсвідомість на ввесь вік ‒ рідний двір, величезний парк над Стиром, замок Любарта (він тоді, на початку 1960-х, у руїнах був, здавався велетенським!), дитяча бібліотека при вході до парку (мене в неї записували ще коли вона містилася в маленькій кам'яничці біля Палацу Культури, це 1964 рік був).

***

Луцьк в моєму житті тривав до 1968 року. До Києва моїм батькам, після трьох років митарств, вдалося остаточно перебратись акурат за місяць перед празькими подіями.

***

Це було місто, яке, попри потужний натиск «совєтизації» (головно за рахунок «приїжджих» російську мову я вивчила у дворі від дітей військових, майже поспіль ‒ корінних русаків), зберігало в життєвому укладі ще не остиглу пам'ять про свою «європейськість» ‒ навіть на рівні побуту.

***

Вдосвіта приходила молочниця ‒ і під під'їздами новеньких «хрущовок» звечора виставлялися на лавочках бідони із записками-замовленнями (кому півлітра, кому літр) та насипаними на покришку грішми, паперовими й мідяками: вранці треба було спуститися й забрати «своє молоко», а теплий бублик з маком ‒ українську версію круасану ‒ купити з «булочної машини» на розі…

***

Підлітки вечорами ходили гуляти «на замок», як і в ті часи, коли «предводителем дворянства» в місті був Петро Антонович Косач, ‒ і звідкілясь «усі знали» (соціологічна достеменність такої вибірки в уяві малої дитини, розуміється, сумнівна, але я тут про середовище), що саме тут, у замку Любарта, колись відбувався з'їзд європейських монархів, який вирішив долю Європи: на сьогоднішню мірку, ми, отже, жили «в Брюсселі», чи принаймні «в Маастріхті», і щось від того в повітрі таки трималося…

***

Сусідська Божена мала дядька й тітку в Польщі, звідти мені привезли польський буквар ‒ «Elementarz», я вчилася читати латинкою: «То Ala. Ala ma psa». Мама шила собі сукні в тьоті Юзі з поставою англійської королеви ‒ і потім іще не один рік зривала в них очі всім вуличним фотографам Києва: в Києві таких «тьоть Юзь» уже не було, таку саму бездоганну, «як улиту», стрункість ліній при позірній простоті дизайну я впізнала через багато років у примірочній паризького «Printemps». У моєму дитинстві це називалося «дриґом», і «дриґ» вважався ненабувним, як хист або врода: або є, або нема. Тьотя Юзя «мала дриґ». Юрко Покальчук «мав дриґ». «Приїжджі» ж, і взагалі «совєти», «дриґу» не мали…

***

Моїми няньками стабільно були «бабусі» (як тепер розумію, їм ледве добігало до шістдесятки!) з дипломами Карлового, Гейдельберзького та Віденського університетів, «дідусі» ходили з елеґантним ціпками (я досить довго вважала, що ціпок ‒ це така чоловіча прикраса, а не банальний родич костура!) і носили жилети з кишеньками для годинників: у колишньому житті вони були лікарями, інженерами й адвокатами, майже всі встигли відвоювати своє «за Україну», а більшість і відсидіти, і тому переважно трималися непомітніше од бабусь ‒ зливалися з пейзажем і «не відсвічували» (пам'ятаю, як мене водили до одного з них «у гості»: слава геніального дитячого лікаря перетривала його ґулаґівські роки, і він практикував приватно ‒ «для своїх», за рекомендацією, ‒ і ще одного ‒ колишнього кандидата богослов'я, в юності закоханого в Лесю Українку: богослов любив грітися на сонечку коло клумби і просвітлено всміхався, усміхом Яна Гуса на ешафоті, коли діти військових, не інакше як поінформовані вдома батьками, підбігали поближче й наввипередки в нього плювали…)
 
За розмовою у Facebook та есе «Коротка історія рок-н-ролу по-українськи» підготувала Ірина САСОВСЬКА
Фото на головній: Anita Schiffer-Fuchs
Заголовне фото: Венеція, Бієнале. На стіні – перший публічний анонс майбутньої книжки.