Волинянин розповів про життя на передовій: втрати, алкоголь і труси в квіточку

У дитинстві Тарас Літковець любив грати у війну, а улюбленими іграшками завжди була зброя. Тепер він – на війні справжній. Ще кілька місяців тому викладав в університеті, працював журналістом та був політологом. Нині він – заступник командира 17-го окремого мотопіхотного батальйону Збройних сил України.

З Тарасом Миколайовичем поспілкувалось видання «Хроніки Любарта», поки він був у відпустці у Луцьку.

***

Колись у школі мені подобалася військова підготовка. І, хай як дико це звучить, але в армії мені теж подобалося. Там я служив два роки у мотострілкових військах. Закінчуючи військову кафедру при Дніпропетровському національному університеті, навіть не підозрював, що хоча б на одну годину зможу зреалізувати набуті знання.

***

Якби у мене запитали, що швидше станеться: я полечу на Марс чи десь буду воювати на справжній вій­ні, ще й у себе вдома, то я 51% віддав би за те, що на Марс полечу. Але життя – непередбачуване.

***

Все змінилося. Починаючи з мобільних телефонів, яких у Радянському Союзі не було. Ну і, крім того, – техніка. Нау­ка на місці не стоїть. Сучасна війна – це війна високоточної зброї за межами бачення візуального противника.

***

Ми перебуваємо під Горлівкою. Це сектор С між Горлівкою і Дзержинськом. Маємо достатньо боєприпасів, зброї. Вона, може, не нова, але ресурси, щоб не допустити наступу противника, є.

***

За п’ять місяців, що я там був, починав з командира взводу, потім був заступником командира роти, командиром роти і заступником командира батальйону. Усі ці обов’язки кардинально відрізняються. За п’ять місяців було тільки чотири дні без обстрілів.

***

За період мого перебування у батальйоні загинули 9 людей. Станом на 1 червня поранено 104 військові. Це і легкі поранення, і середні, і каліцтва. Втрачали люди зір, кінцівки. Кілька разів казали: «А, дев’ятеро на батальйон – це дуже мало». На що я завжди відповідаю, що це дуже мало, якщо серед загиблих – не ваш син, батько, чоловік чи брат.

***

На війні немає вихідних, на війні немає перерви на обід, немає свят.

***

У Великодню ніч наш підрозділ затримав терориста. Це була диверсійно-розвідувальна група, її було виявлено і обстріляно. Коли розвиднілося, прийшли наші військові, побачили, що там дуже багато крові, лежить поранений. Ми були здивовані, що терористи відійшли і залишили свого. Він дивом залишився живий, але мав пробиті руки й ноги. Тривали переговори, і він сказав, що віддасть автомат, якщо ми залишимо його живим. Такий колоритний тип з милозвучним українським прізвищем. Страшно не любить все українське. Коли ми надавали йому медичну допомогу, побачив на його тілі татуювання – якесь характерне. Запитав, чи він судимий. Він відповів: «Да, конечно»!

***

Війна – дивна. Ходить маршрутний транспорт Горлівка-Дзержинськ. Тобто можна вільно пересуватися. Воюють в масі своїй російськомовні. Воюють між собою християни православні. Усі мають однакову екіпіровку, схожу зброю. Важко розрізнити, де «свій», де «чужий».

***

Стосовно місцевих жителів, то це залежить від регіону, від міста. Звичайно, без соціологічного опитування сказати важко, але на око я сказав би, що, мабуть, 60% за нас, 40% – проти нас. Ті, що проти нас, цього демонструвати не будуть. Хоча були випадки, коли нас називали окупантами і фашистами.

***

Таке, щоб безпосередньо мені висловлювали ненависть до українців, – було чотири чи п’ять разів. Якось у магазині мені не захотіли міняти купюри. Жінка сказала: «Нет, вам я не поменяю». І продовжила, що вони дуже добре жили, поки на них не напали українці. Я питаю: «А де ви жили? Це ж була Україна». Вони себе не ідентифікують етнічно ніяк. Кажуть тільки, що вони – православні слов’яни. Причому в церкві або були давно, або взагалі не хрещені.

***

Будь-яка армія – це віддзеркалення суспільства, де вона існує. Тобто це такий суспільний зріз. Тому всі ті проблемні питання, які є в українському суспільстві, є в армії. Проблема зі спиртним, звичайно, є. Як можна – з цим борються. Дуже багато нещасних випадків, яких можна було б уникнути, якби не алкоголь.

***

Розчарування – те, що немає навіть натяку і плану на наступ. Хоча під час наступу буде жертв набагато більше. Ми йшли звільняти територію, а тут ми в глибокій обороні. Друге розчарування: коли дивишся новини, переговори, домовленості – на війні цього не відчувається.

***

Війна змінюється. Коли я їхав туди, мені казали, щоб брав усе з собою, бо там нічого немає: ні одягу, ні їжі. А вийшло так, що дали все. І навіть забагато.

***

Але рік тому, звичайно, так не було. Я вдячний волонтерам з Волині, вони мені передали літню форму. До речі, дуже часто волонтери допомагають анонімно. Десь я колись сказав, що люблю квас. І мені вже кілька разів його передавали з Києва.

***

Якось у коробці з-під телевізора «Електрон» волонтери передали нам чоловічі труси. Найсмішніше те, що найменший розмір був 56-й. Ними реально можна було накриватися. Якщо ви згадаєте мульт­фільм «Ну, постривай», там вовк бігав у таких трусах з великими квітами – от ці всі були такі ж, різнокольорові. Зараз ними водії протирають скло, підлогу миють.

***

У нас є боєць із прізвищем Путін. Звати Володимир. І син у нього – Володимир. Він – росіянин, російськомовний. Дуже не любить президента Путіна.

***

Є таке поняття – «військова таєм­ниця». Не все можна видавати загалу. Є речі, про які не можна і не треба говорити. Як казав міністр пропаганди і агітації Третього Рейху Геббельс: «Нам не потрібна правда, нам потрібен результат».

***

Звичайно, коли ти сидиш за комп’ютером за півтори тисячі кілометрів у Луцьку, дивишся на карту зони АТО, то легко розмірковувати. Я був свідком десятки разів, коли казали: «Та що ж, тут треба наступати, тут треба відрізати і взагалі до понеділка це все можна завершити». Там на місці бачиш, що до понеділка – можна. Тільки до понеділка якого року… Кінця-краю не видно. Це якщо не початок, то максимум – середина процесу.

***

Представники ОБСЄ не можуть розібратися в наших перипетіях. Бо українці воюють з українцями, і всі вони російськомовні, незрозуміло, хто за що.

***

Я згадав, як 30 років тривала війна між північним і південним Суданом. Недалеко від Судану є країна Руанда, там два племені – тутсі і бхутту. Абсолютно однаково спілкуються, між собою схожі. В 1996 році вони щось не поділили і почали одні одних вирізати. Нарізали 400 тисяч із кількох мільйонів. Це – колишня французька колонія. То навіть французи не могли розібратися, що ж ці чорняві люди не можуть між собою поділити. Приблизно так само до нас ставиться євроатлантична цивілізація.

***

Представники ОБСЄ – все-таки на нашому боці. Вони бачать, хто є хто. Вони моніторять ситуацію. Але, на жаль, розглядають це як громадянський конфлікт.

***

До речі, мало хто звертає на це увагу, але в цій війні бере участь п’ять структур, які між собою кооперують і мають єдине керівництво від СБУ. Це Міністерство оборони (тобто Збройні сили України), Національна гвардія, прикордонники, міліція і СБУ. Відповідно до закону, в АТО армія лише допомагає іншим структурам у виняткових випадках. Але виходить усе навпаки.

***

Як каже письменник Яворівський, «кури на вулиці вже знають», що це – справжня війна. Офіційно загинули сім тисяч, поранені – 20 тисяч. Ще багато зникли безвісти, перебувають у полоні. В АТО не використовується великокаліберна артилерія, танки, десантно-штурмові комплекси тощо. А тут усе це в дії.

***

Жити хочуть усі. Навіть черв’як, якщо його лопатою розрубати, крутиться, хоче жити. Я завжди казав студентам, які ухилялися від військової служби: армія для мужчини так само потрібна, як пологи для жінки. Це боляче, але для самореалізації необхідно.

***

У мене – сумний прогноз. Я думаю, що це буде друге Придністров’я, або Абхазія, або Осетія. Конфлікт, що тліє.