Плавчиня з Маріуполя розповіла у Луцьку, як навчилась «бачити» таємниці душ

^{Текст: Ольга ФЕДОРЕНКО}

Її видатними спортивними успіхами захоплювалися і пророкували велике майбутнє. А вона не надавала особливого значення власним перемогам, навіть коли потрапила до дитячої книги рекордів Гіннесса чи стала чемпіонкою Європи у марафоні з плавання, здолавши дистанцію довжиною 25 км.

Ольга Береснева відчувала, що її призначення – в іншому. Мабуть, саме тому і не надто переймалася власними спортивними здобутками, про які більшість могла лише мріяти.

А свій істинний поклик і справу життя Ольга знайшла у роботі кризовим психологом і Life-коучем. Люди, із якими вона працювала, розповідають про її надзвичайне вміння виявити найсокровенніші проблеми кожного, хто до неї звертається, про здатність «бачити» суть того чи іншого питання і допомагати у його вирішенні.

Сама ж Ольга каже, що інформація про людину часто «приходить» до неї, а вона, наче провідник, передає її назовні і зазвичай потрапляє саме в ціль. Однак її шлях до здатності лікувати душі людей був надзвичайно складним. Довелось пережити карколомні підйоми і поразки, пройти через власні кризові ситуації, відчути на собі подих війни і стати свідком страшних сповідей солдатів, яким допомагала впоратися із душевними ранами, нанесеними війною.

Нещодавно Ольга Береснева завітала до Луцька, прибувши із Маріуполя, аби виступити із лекцією у Клубі унікальних людей «Вітер змін», заснованому організатором-тренером Тетяною Вітер.

Єдина жінка в Україні, яка завоювала золоті медалі в марафоні з плавання

– Ольго, розкажіть про власне спортивне минуле – яких успіхів вдалось досягти у марафонському плаванні і чому обрали саме такий, нестандартний для жінки, вид спорту?

­– Я тоді не обирала. Батьки – спортсмени, брата віддали на плавання, ходити у дитсадок я змоги не мала, увесь час проводила на вулиці. Тому мене й віддали на плавання, щоб була зайнята, хоча плавати я не любила.

– Чому ж пішли саме по спортивній лінії?

– По-перше, у мене це добре виходило. По-друге, спортивні здобутки приносили фінансовий дохід, і я бачила, що так можу допомагати батькам. Саме таку мету переслідувала, бажаючи виправити нелегке фінансове становище родини. Я ще у чотири роки намагалась підзаробити, збираючи і здаючи порожні пляшки, щоб допомагати сім’ї.

А яку радість мені принесла перша спортивна винагорода – мені видали 100 гривень, але не купюрами, а… копійками. Пам’ятаю, з якою гордістю йшла додому, відчувала себе багатою, бо всі кишені були забиті грішми. Мені тоді було 10 років. Купила собі на ті гроші два чупа-чупси, а все інше віддала мамі.

– Які спортивні здобутки вдалось завоювати?
­
– У підліткових чемпіонатах на кожному старті я ставила усе нові й нові рекорди. Потрапила до дитячої Книги рекордів Гіннесса. Також я – майстер спорту міжнародного класу; чемпіонка Європи у марафонському плаванні (дистанція 25 км); учасниця 3-х Олімпіад (2000 – Сідней, 2004 – Афіни, 2012 – Лондон); 43-х кратна чемпіонка і рекордсменка України; 6-ти кратна Чемпіонка Бразилії; Чемпіонка Хорватії; 9-ти кратна Чемпіонка та Рекордсменка Ізраїлю; 3-х кратна чемпіонка Франці; Бронзовий призер Універсіади (Пекін); 4-кратна чемпіонка Словенії.

­– Як до Вас ставились у школі, знаючи, що ви багаторазова чемпіонка?

– У школі завжди трималась одноосібно, як і в спортивних колах. Я з 12 років часто їздила за кордон на змагання, це виривало мене із кола однолітків, не мала можливості влитися сповна у шкільне товариство. Через це ніби замкнулась у собі, постійно перебувала наче поза соціумом. Загалом моє життя складалось із тренувань, змагань і відпочинку вдома.



– Чому вступили до медичного інституту, а не будували спортивної кар’єри?

– Я довго не могла визначитися, ким стати, але відчувала внутрішнє бажання лікувати. Тоді сповна не розуміла, кого і від чого хочу лікувати, це усвідомлення прийшло значно пізніше і виявилось, що пов’язане воно не з тілом, а із внутрішнім світом людини.

Я вступила до медичного інституту в 16 років, власними зусиллями досягла цього, однак там себе не знайшла. Тої миті і тренер поставив перед фактом – або тренуєшся у мене, або взагалі не плаваєш. Рятівним стало запрошення ізраїльтян виступати від їхньої збірної. Я взяла академку і полетіла до Ізраїлю. Мені тоді виповнилось 17, і я опинилась одна в чужій і незнайомій країні. Це був великий стрес. Згодом дізналася, що мене без мого відома із університету відрахували.

В Ізраїлі провела чотири роки, була відібрана на Олімпіаду від Ізраїлю у 2008 році, заради цього навіть прийняла їхнє громадянство. Однак в останній момент мою кандидатуру відхилили саме через національне питання. Це стало шоком. Мета, до якої йшла так довго, розбилася. І тим не менше ця країна дала мені багато. Там вивчала іврит, здобула кваліфікацію гідрореабілітолога, тобто можу лікувати за допомогою води. І що найголовніше – у Ізраїлі я дізналась, що таке реальне життя, адже самотужки довелося вирішувати безліч життєво важливих питань. Це загартувало мене, зробило сильнішою.

– Які ще особливі спогади лишив Ізраїль?

– Коли отримала серйозну травму, потрапила в лікарню, де лежали невиліковно хворі. Не мала страховки, була скромною, батьки були далеко, тому і відправили мене в таку лікарню. Там замість палат були розвішені шторки, які розділяли хворих. Якось почула стогін людини, побачила бабусю. Санітар по руці її вдарив, не міг віднайти вени, поводився із нею грубо.

Для мене це був шок, стала на захист цієї бабусі. Адже має бути елементарна повага до старості, до смерті. Таких, як ця бабуся, було багато. Вмирали одні, поступали інші. Я спілкувалась із ними. Більшість із них казала мені: роби в житті те, що ти хочеш, не важливо, приносить це дохід чи ні. Не соромся говорити про свої почуття, адже завтра може і не настати. Цінуй кожен момент свого життя. Ці три істини я винесла для себе назавжди.

Пізніше я повернулась в Україну, відновила тренування на батьківщині, в Маріуполі, виступала за нашу збірну. Тоді наче відкрилось друге дихання, почала знову усе вигравати, відновилось бажання таки взяти участь в Олімпіаді. Чим хороше плавання ­– хто першим приплив, той переміг. Тут комусь підсудити не вийде.

– А якісь негативні моменти у змаганнях виявили?

– Так, і пов’язані вони із недобросовісними учасниками, які могли порушувати правила, ліктями відштовхувати суперників під буями, топити їх.

– Чи корисно для здоров’я займатися професійним спортом?

– Великий спорт не допомагає здоров’ю. Навантаження надмірні. Усе це робиться задля рекордів і аж ніяк не заради здоров’я. Найгірше доводиться дівчатам-гімнасткам і важкоатлеткам.

У кожної людини є свій біль

– Який серед власних спортивних здобутків для Вас найбільш значимий?

– На Олімпіаді в Пекіні у марафоні дистанцією 25 кілометрів зайняла четверте місце. Тоді вода мала температуру 33° С, при нормі 23° С. А температура повітря становила 45° С. Пливли безперервно п’ять годин. Плисти при такій температурі жахливо важко, усі спортсмени потім мали сонячний і тепловий удари. На усій дистанції були понтони, де нам давали енергетичні напої – попив і без зупину пливеш далі. При таких надважких умовах четверте місце для мене значило більше, ніж багато перших місць. Це була перемога над собою, жорстка перевірка власної витривалості.

Однак перемоги не допомагали виправити внутрішню порожнечу, яка ставала у мені дедалі більшою. Почала шукати психолога, бо відчувала, що більше не можу. По-справжньому радіти і посміхатися не вміла. І спортивні здобутки не тішили. Вже потім, із допомогою особистого психолога, змогла побачити світ іншими очима, почала вчитися радіти собі, власним здобуткам, бачити красу життя.

– Тому і зацікавились психологією?

– Так, я відчула, наскільки це важливо для людини – заглянути у свій внутрішній світ. Адже тих внутрішніх проблем існує не менше, ніж фізичних. Крім того, мене цікавила література з психології, фільми, книги, в яких розкривається особистість людини. Також іще в Ізраїлі я помітила, як люди приходили до мене і відкривалися, довіряли мені, розказували про власні проблеми, свої особисті душевні історії. Адже в кожної людини є свій біль.

– Як розвинули у собі захоплення психологією?

– Почала навчатися, відвідувати семінари і тренінги. Найбільший вплив на мене мала знаменитий київський психолог Катерина Милютіна. Вона навчила мене розмежовувати людей на тих, які просто хочуть знайти вільні вуха, і тих, які дійсно хочуть щось змінити у своєму житті, адже тільки таким можна допомогти.

– Коли захоплення переросло у професію?

– Це відбулося плавно і поступово. У мене з’явилися клієнти, яким змогла реально допомогти і які рекомендували мене іншим. Сьогодні я – психолог, Life-коуч, кризовий психолог, навчалася в школі Наталі Холоденко (офіційний психолог телеканалу «СТБ»), у знаних тренерів Миколи та Тетяни Латанських, сертифікований спеціаліст – «Психотерапія травматичного досвіду», учениця Бориса Шойтова (Ізраїль) за методом SEST-система налаштування організму.

– Яким підхід у роботі використовуєте?

– Я працюю комплексно, оскільки переконана, що все єдине і людина – цілісна. Моя робота базується на формулі поєднання і проходження таких етапів: тілесний + психологічний + душевний + родовий + глибинний (місія людини на цій землі). Тільки пропрацювавши усі ці етапи, ми приходимо до свого істинного шляху, до гармонійного, щасливого життя.

Коли я бачу, що допомогла, щиро радію за людей. Це приносить мені цілковите умиротворення і задоволення – те, чого не вистачало у спорті.
Часто чую від людей, що у них життя змінилося, що відкрилося друге дихання після наших практик. Це дійсно окрилює і надихає.

– Що означає популярний нині термін – коучинг?

– Він відрізняється від психології тим, що це не тільки робота із нинішнім, але і моделювання майбутнього. Допомога людині у визначенні свого майбутнього напрямку руху. Психотерапія – це робота із минулим, із травмами. І щоб іти в майбутнє, треба насамперед пропрацювати минуле. Тому необхідно володіти цими двома професіями. Коуч – це тренер, той, хто допомагає краще побудувати своє життя, досягти професійної та особистісної реалізації.

– У якому напрямі працюєте як психолог?

– Насамперед це кризова психотерапія особистості. Насилля у родині, відсутність внутрішнього щастя. Часто звертаються люди, які ніби вже досягли в житті чимало, а куди рухатись далі, як жити, чого не вистачає – в усьому цьому допомагаю їм розібратися. Що приємно – усе частіше до мене звертаються саме чоловіки. Приходять і зі своїми особистими питаннями, які стосуються взаємин у родині. Можу сказати, що чоловіки не менш чутливі і не менш болісно переживають проблеми у стосунках.

– Коли Ви даєте поради людям, часом кажете, що Вам інформація «відкривається». Звідки вона приходить?

– Це відбувається не завжди. Однак є інформація, яка під час спілкування наче відривається мені і, передаючи її іншому, відразу знаходжу відклик. А людина каже, що це саме те, що їй потрібно було почути.

– Ви працювали волонтером із учасниками АТО. Розкажіть про цей період і про те, що насправді відбувалось у Маріуполі в час посилення військового конфлікту?

– Було дуже багато поранених не тільки фізично, але і з глибокими душевними травмами. Це біль, багато болю. Хлопці здебільшого були замкнуті у собі, потребувалось чимало зусиль і часу, щоб увійти до них у довіру. Я навчалась працювати як психолог із дітьми і військовими. Цікаво, що і в тому, і в іншому випадку деякі техніки роботи із травмами одні і ті самі.

Історії бійців вражаючі. І те, що пережили вони, не кожному дано витримати. Я відчула, що ламаюсь після випадку із рудоволосим хлопцем Олежиком з Львівщини. Він був настільки позитивний, постійно казав: «Все буде добре!» А через два дні із зони АТО привезли 12 тіл і серед них – цей Олежик…

Після цього я відчула, що не можу реагувати на ці події спокійно. А психолог повинен постійно слідкувати за своїм внутрішнім станом. Психолог не може допомагати іншим вирішувати ті питання, яких не вирішив сам. Ось я зараз не можу спокійно говорити про Маріуполь, про АТО, це мені болить.

– Які нині у Маріуполі настрої у людей?

– Зараз у нас всі мають проукраїнську позицію. Два роки тому, коли був референдум, захопили Донецьк, і тоді ж на три дні захопили Маріуполь. Три дні у нас було мародерство, і лише завдяки маріупольцям, звичайним людям, які зібрались і пішли тисячами рити траншеї, Маріуполь вцілів.

Донецьк уже бомбили і люди піднялися за те, щоб Маріуполь захистити від такої долі. Ми бачили їхню «ДНР», як люди помирали, скільки поранених до нас везли. Ми встали просто за себе і відвоювали себе. В мене і тато ходив рити ці траншеї. І діти і жінки. Це був момент такого внутрішнього підйому і єднання. Такий дух прокинувся в людях, ми були єдиним цілим, а піти копати ці траншеї і захищатися стало за честь.

Ми відстояли область, вибрали нового мера. І маю сказати, що тепер стало дійсно краще. Місто змінюється, відкриваються нові заклади, проводяться масові заходи, свята для дітей. І на кожному кроці можна побачити: Маріуполь – це Україна.