Текст: Дарина ГУБЧИК

Друга світова війна на півстоліття розлучила брата із сестрою.

Німці увірвалися у дім Мартинців, що в селі Велика Глуша на Любешівщині, громлячи усе підряд, б’ючи і розстрілюючи. Текля Приступа (Мартинець) цей день запам’ятала на все життя, хоч і була тоді ще зовсім дитиною.

Вона часто розповідала про нього своїм дітям і внукам, адже страх, який охопив її тоді, ніколи не зникне. Тоді, сховавшись під стіл, вона не уявляла, що свого старшого брата Пилипа побачить аж через 50 років.

Дочка Теклі Таїсія розповідає, що Пилипа забрали в остарбайтери, коли юнаку було всього 20 років. Остарбайтер – німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями зі східних окупованих територій, переважно з Рейхскомісаріату Україна, протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини. Йому довелося близько трьох років прислужувати німецькому панові. Пилип пізніше своїм рідним розказав, які тортури на нього там чекали і як складно було.

– Він слізно згадував ті страшні роки, але завжди повторював, що після цього по-справжньому навчився цінувати і радіти кожній миті життя, – пригадує племінниця Таїсія.

Після закінчення війни він опинився на волі, але через плітки, що, мовляв, на території України ще досі точиться війна, побоявся одразу повернутися на батьківщину. І Пилипу довелось летіти на тимчасове проживання у Велику Британію. Там він працював на різних фабриках, будівництві. Чоловік змінив прізвище на «Мартинак», аби воно звучало по-британськи.

На чужині Пилип довго був самотній. Лише у 40 років зустрів жінку, яку дуже покохав і яка подарувала йому трьох прекрасних синів. Її звати Мері.

З Англії почав писати листи з надією розшукати своїх рідних, але вони поверталися. Молодша сестричка Текля продовжувала жити у батьківському домі, і перший лист від брата вона отримала у січні 1989-го. Вона не тямила себе від щастя. Адже у родині думали, що Пилипа вже не побачать.

[img data=def]10_06_2016_679657026/f149ccc6-bd4b-4529-843b-86b5f6c58a05.jpg[/img]

Через півроку уся сім’я зустрілась у Львові, аби заповнити ту прірву, яка виникла між ними, – у розмірі понад 50 років. Вдруге Пилип приїхав у 1991 році. І тоді побував у рідному селі в батьківській хаті.

– Мати розповідала, що побачила його у садку. Зі сльозами на очах він обіймав берези, – каже Таїсія, – які сам посадив біля хати перед від’їздом до Німеччини.

У 1993 році він запросив у гості до себе в Мінчайнемптон двох своїх племінниць – Ніну і Таїсію. Познайомив їх із дружиною, синами і внуками.

– Незважаючи на те, що Пилип провів більшу частину свого життя в Англії, він ніколи не забував свого походження, – каже племінниця. –Гостюючи із сестрою Ніною у Мінчайнемптоні, ми відвідали український клуб, де часто дядько проводив час зі своєю британською сім’єю, слухав українські співи і витанцьовував гопак.

…Кілька років тому Пилипа не стало, але зв'язок з Англією не обірвався. Таїсія показує листи, які досі отримує від Пилипового молодшого сина Майкла. Двоюрідні брат і сестра підтримують одне одного, і відстань цьому не завада.

^{***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа).}