У волинських родинах змалечку вчили дітей підбирати з землі хліб та цілувати окраєць. Таке собі неписане правило, за яким навіть крихти не можна викидати в сміття.

У роки голодоморів Волині пощастило значно більше, ніж центральним і східним регіонам України. Проте спогадів тих людей, які рятувалися від голодної смерті, втікаючи на Захід, виявилося достатньо, аби через покоління зберегти шану до української святині – хліба.

До Дня пам’яті жертв голодоморів волиняни поділилися історіями, які з дитинства пам’ятають від своїх бабусь та дідусів.
 

Галина Конах, співачка

«Наша мама завжди учила підіймати хліб: чи то він упав під час трапези на підлогу, чи то просто лежить під ногами на твоєму шляху. Ми змалку знали, що шмат святого їства потрібно підняти, перехрестити й поцілувати...

Я любила наші провінційні традиції, вони мало піддавалися модифікації сучасністю. Ми пам'ятали про свята й неділю присвячували лише Господу. Ми поважали старших й, борони Боже, ніколи їм не перечили! Ми співали колядки, а з гарбузів каші варили й насіння коло печі лузґали взимку... Наші дідівсько-прадідові устави були понад усе!!!

У нас завжди була повага й поважність! Якщо й схиляли голову, то лише перед Богом у молитві й тоді, коли зустрічали шматок святого Хлібу, жорстоко залишеним людиною без ДНК-традицій, помилково народженого в Україні...

Пам'ятаймо про минуле, щоб не бути забутим у майбутньому...

Вічна пам'ять тим, хто став кровавим «зерном» для засівання поля ідеологій... Давайте не повторювати помилок, віруючи у богів сучасності, серця котрих давним-давно переформатовано й очищено від святих традицій... України...».

[img data=def]28_11_2015_117009471/golod1.jpg[/img]
 

Ігор Тихолаз, редактор інтернет-видання «KNK.MEDIA»

«Я коли побачив цей пам’ятник, відразу його для себе усвідомив не як якусь скульптурну композицію... Це портал у часі. Це двері туди, де загинули мільйони наших братів і сестер.

Черкащина, село Вікторівка. Місцевий житель зібрав жорна з дворів, де від голодної смерті вмерли його односельчани. Власне, з усіх дворів...
Прости нас Господи, дай нам мудрості такого більше не допустити на нашій родючій українській землі...».

[caption][img data=def]28_11_2015_117009471/pamyatnyk.jpg[/img] Пам'ятник на Черкащині, символічновиготовлений із жорен[/caption]
 

Анна Левчук, проректор Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки

«Я маю від бабці звичку: ніколи не викидати хліб. Черствий кладу поруч смітників, а днями не встигла – чоловік забрав прямо з рук. Механічна звичка перетворилася на живе свідчення: моє майже-сміття – чийсь сніданок. Голод – страшне відчуття, сильніше за сором.

Мільйони достойних господарів гинули десятиліттями від голоду, окрім хлібу в них забирали віру в працю, у завтра, у націю. Але Бог завжди на боці тих, хто творить, а не нищить. Сором нам забувати таке і не розповідати світу і собі, які ми сильні – воїни і хлібороби».
 

Оксана Забужко, письменниця

«ЛЮДИ ПРАВДИ. Розбираю архів моєї мами, Надії Яківни Забужко (1926-2014). Правду про сталінську Катастрофу першою розповіла мені вона – дуже рано, коли мені було десь стільки ж, скільки їй самій у 1933-му.

Від мами-таки (точніше, від її наукового керівника, Кіндрата Марковича Сторчака, одного з зацілілих свідків «Розстріляного Відродження») я назавжди запам’ятала число тодішніх демографічних втрат – 10 мільйонів (з гаком, якого вже не згадаю). Саме таку цифру, за словами Сторчака, показав перепис 1937 (?) р., всіх українських виконавців якого НКВД забрало першої ж ночі після остаточного «підбиття балансу». Тільки, як завжди буває в таких випадках, «витік інформації» все-таки стався, хтось комусь устиг переказати далі (у версії К.Сторчака це була друкарка: чи то його, чи ще чиясь симпатія, якої на ранок не стало).

Сьогодні о 16.00 я запалю в вікні свічку за них усіх. І за маму, і за «дядю Котю Сторчака», який помер у 1970-ті, і за його зниклу в 1937-му подружку... І, розуміється, за маминого тата, а мого діда, Якова Федоровича Обжирка (1895-1933), який із початком мору спільно з друзями створив був у себе в містечку громадський сиротинець, збираючи по спустілих обійстях осиротілих дітей та організовуючи їм сякий-такий прохарчунок...

За два місяці на цій роботі дід Яків згорів од швидкоплинних сухот, а все його товариство, усю ту місцеву еліту, що намагалась чинити спротив голодові, до кінця року забрав «чорний воронок», і ніхто з них не повернувся. Бабуся, що, овдовівши в 37, потім іще рік ночами просиджувала при вікні, дивлячись, у чий двір поїхала машина, завжди казала, що дідові пощастило. Мама його ледь-ледь пам’ятала, зате змогла вирости без тавра «дочки ворога народу». І народити мене.

Тож свічку я запалю і за друзів діда Якова також. За всіх нараз – за необлічимі мільйони моїх земляків, які, коли б їх не вбито, могли б лишити нам світ не до порівняння кращим.

І за всіх тих, що донесли до нас правду – і тим не дали нам повірити в перевернутий світ».

[img data=def]28_11_2015_117009471/golod2.jpg[/img]

Лариса Жаловага, журналістка

«Була в моїй рідній Коритниці така собі бабця: маленька, сухенька, з дуже добрими очима. І ніяк на неї не казали, тільки – Зіня «мілєнькая». Як я була малою, не могла зрозуміти, чому всі люди, як люди, а Зіня – «мілєнькая». Як підросла, дізналася, що та жінка, рятуючись від голоду, зі східних областей дивом добрела до Волині. Тут нагодували і віджили дівча, вона й лишилася, заміж вийшла, народила і виховала дітей і вже й померла.

А «мілєнькая», бо коли прийшла до нашого села, то просила у людей: «Мілєнькиє, дайтє хлєба...». В нас не палили свічок в цей день, але моя бабця, прибираючи зі столу, ніколи не викидала крихти хліба, казала, не дай, Боже, такого пережити, як ті «мілєнькіє». То було найліпшою історією і наукою».
 

Наталка Шепель, редактор газети «Слово Волині»

«Бабуся розказувала, прибіг чоловік, а вони в полі на пана польського якраз працювали. Схопив хлібину, не годен був вламати і так кусав.... кусав... кинулись до нього. Поки добігли – помер... Усе життя пам’ятаю цю історію».

[img data=def]28_11_2015_117009471/golod3.jpg[/img]
 

Тетяна Мялковська, художниця

«Я знаю про ці часи з історій, котрі купу разів прослуховувала змалечку від бабусі Єви. Одна з них: «Ліплю вареники. Неділя. Челяді багато, жили на Малишевсковій хаті, бо наша хата згоріла від бомби, котра впала (москалі палили обійстя господарів). А вареники з борошна темного на воді, і що всередину не запхати, та всі дітиська з’їдять», – казала бабця.

І раптом чує, щось в ґанку шарудить. Виходить і бачить, як чужа жінка з дитятком вибирає з риночки крихти з вареної бульбою ту, що кури недодзьобали. Закликала до хати. «То були люди зі сходу. В нас ще не було такої біди і такого голоду, як в них. А там була біда-розповідала і зітхала. На горі на даху потягів вони їхали. Хто доїде, а хто і впаде. А люди що? Люди кругом однакові. І за що таке?»…

Якось захотілося сьогодні вареників наліпити. Ввімкнула телевізор і слухаю оповідки старих людей про ті важкі часи. Скільки минуло днів, а біда не спливла. Серце стискається. Нехай вколить під боком тих людей, котрі шкодують за совєтами і кажуть, що «нема на вас сталіна». Встид. Прикрість».

[img data=def]28_11_2015_117009471/golod4.jpg[/img]
 

Юлія Грищук, прес-секретар «Національного Альянсу»

«Мої батьки навчили мене шанобливо ставитися до хліба: коли окраєць падає на землю, треба обов’язково попросити вибачення і поцілувати... Це виглядає дивно, але я лише в дорослому віці зрозуміла, чому ми так робимо...

Тоді їх міг врятувати хліб, зараз нас врятує пам’ять».

[img data=def]28_11_2015_117009471/golod5.jpg[/img]