«Тато в декреті» розповість лучанам, чому Україна створена для чоловіків із немовлятами

Лучан запрошують на зустріч із автором книги «Тато в декреті» Артемом Чапаєм.

Зустріч відбудеться 24 листопада о 18:30 год у луцькій нигарні «Є» (вулиця Лесі Українки, 30).

Артем Чапай – український письменник і батько двох дітей. Автор двох книжок мандрів і двох романів, співавтор репортажів про війну. Номінант і лауреат кількох літературних та журналістських нагород. Його твори тричі входили до коротких списків престижної премії «Книжка року ВВС».

Книга Артема Чапая «Тато в декреті» стала відкриттям. Вона ставить питання, якими ніхто не цікавиться у жінок у декреті. Чи тато герой, якщо вийшов з малими на дитячий майданчик або у поліклініку? Через особистий досвід автор аналізує наше суспільство, стереотипи сприйняття материнства і татівства.

«Тато в декреті» – це перша україномовна книга про батьківство вітчизняного автора. Це концентрат років особистого досвіду батька двох синів, зокрема року з гаком у відпустці з догляду за дітьми. Як можна водночас відчувати ніжність і скреготати зубами від того, що тобі «виносять мозок»? Чому, навіть пішовши в декрет, чоловік лишається у привілейованому становищі порівняно з жінкою й чому Україна просто-таки створена для чоловіків із немовлятами? Відповіді на всі ці та інші запитання ви можете почути від автора «Тата в декреті» Артема Чапая 24 листопада в



Уривок із книги «Тато в декреті», спершу розміщений на сайті «Повага» (povaha.org.ua):

«У день від’їзду молодший син прокинувся о п’ятій ранку, хоч мав би о восьмій. Розраховуючи на розклад дня, я допізна читав. Молодший ще посеред ночі переповз від себе до нас і зручно вмостився між Оксаною та мною. Йому — затишно. А я — сплю на краєчку ліжка. Спина поболює, але сяк-так сплю, і тут — сюрприз! Синочок о п’ятій потягнувся й задоволено дає знати, що чудово виспався! Оксана, видатний прокрастинатор, до другої чи третьої ночі не спала, бо вписувалась у черговий дедлайн, — тож тепер вона підвелась, узяла ковдру й пішла у вітальню досипати на кушетці.

Малий спершу нічого — мовчки смокче пляшечку. Спати, правда, не дає, бо ж я зобов’язаний пляшечку тримати, а він тим часом своїми тоненькими пальчиками лізе мені під нігті. Не те щоб дуже боляче, але, як би то сказати… проникливо.

За півгодини синові стає нудно. Я хочу бодай валятись, а він уже сповзає з ліжка. Простягаю руку й висуваю йому шухляду комода з одягом — хай порпається. Давай, синку. Порядок має бути! Усе має опинитися в одному місці — на підлозі.

Я задрімав, здається, лише на секунду, а малий уже заповз до мене з картонною книжечкою. Умостився під пахвою:
— У! У!
— Ну яка книжечка, масю? Ще сонечко не зійшло!

Я не хочу читати. Я хочу спати. Чи бодай лежати із заплющеними очима. Але синок демонструє, як саме він зараз почне нити. А поруч спить старший, якого краще не будити, доки не час у садочок.

І що? Мружачи очі, у напівтемряві, напівпошепки читаю «Козу-дерезу». Рятує те, що знаю її напам’ять, не треба вдивлятись у літери.
Казочка закінчилася? Нічого страшного, тату!

Починай усе спочатку! Show must go on! Станом на сьому ранку я в напівістеричному стані.

— Фіг з тобою, встаємо.