^{Текст: Елла ЯЦУТА}

22 червня о 3 годині 30 хвилин розпочалася німецько-радянська війна.

У Луцьку заходи до Дня скорботи та вшанування пам’яті жертв Другої світової війни перенесли на 23 червня. Тож сьогодні лучани вшановують пам'ять жертв цієї страшної війни.

Волинь однією з перших областей атакувала німецька армія. Напевне, немає такої волинської родини, яку б не зачепила ця трагічна сторінка історії людства. 

«Таблоїд Волині» розпитав відомих волинян, який слід в житті їх дідусів та бабусь залишила війна, які спогади про ці нелегкі роки передавалися в родині з покоління в покоління...

Ірина Констанкевич, депутатка Волинської обласної ради:

Друга світова війна без перебільшення обпекла своїм крилом кожну українську родину. Це підтверджує і статистика про мільйонні втрати, про це розповідають документи і вцілілі люди. Присутня вона і в нашій родинній історії. Ще змалку я пам'ятаю, як бабцюня мені розповідала про два голоди, які вона пережила, і війну з німцями. Це вона, ця страшна біда, забрала її чоловіка, брата, зробила вдовою з чотирми дітьми, найменшій (моїй мамі)  було усього кілька місяців. Дуже добре пам’ятаю, що ці розповіді не вкладалися у мій подієвий сюжет минулого, яке поставало з прочитаних казок, оповідань....Там не було такого жахіття, про яке розповідала мені бабця.  Мій дідусь допомагав партизанами і на Різдво 1944 року пішов до лісу, і вже звідти не повернувся....Привезли на підводі убитим....Моя бабця самотужки виховала дітей і не заслужила у держави і копійчаної пенсії... Бо дід не був героєм.....У цих її оповідях не було образ, нарікань, жалю, але й не було гордості за державу, в якій людина не цінувалася і всупереч тичинівському на людину «не дивилися як на скарб світовий».. У батьковій родині війна розвела моїх дідів у протилежні табори, таке собі «подвійне коло» Другої світової. Один дід опинився у радянській армії, а два інші – у загонах УПА. Двоє загинули, іншого чекали довгі дороги еміграційних поневірянь.  Про цих дідів ми в дитинстві не чули розповідей, тільки якісь речі, незавершені речення батьків були для нас натяком на велику сімейну таємницю.  Драматичне ХХ століття постало болісними драмами у людських долях. Травматичний воєнний досвід кожної родини, як на мене, має бути зафіксований, закарбований і в сімейній «усній», і в нашій національній історії.
 
Захар Ткачук, голова правління СГО "Молодіжна Платформа", координатор Молодіжного центру Волині:
 
Дід - Чайка Анатолій Захарович, 1927 народження. Забрали його у 18 років на фронт. Оскільки це вже був 1945 рік пощастило повернутися живим. Через те, що родом із Західної України, служив ще 7 років в радянській армії, аби раптом до "бандер" не пішов. Його рідний брат Іван був в УПА. Його вислали на Магадан. Після повернення сюди був розстріляний москалями. Родина була проукраїнською, переховували у себе євреїв вдома. Дідусь уже в часи незалежної України часто розповідав нам, внукам, як було непросто, коли у тебе в погребі живуть люди, і за це тебе і всю твою сім’ю можуть розстріляти. Відбувалося це все в селі Підгірне, де жили разом поляки, євреї, німці і українці. Тоді багато українських сімей переховувало євреїв. Не всі вижили, бо нищила їх "поліція" (прихвостні фашистів), яка знала, де хто живе. Родина, що ми переховували, виїхала до Ізраїлю після війни. Маємо напис подяки на стіні за нашу родину від тих людей, дідусь із ними листувався.
 
Анастасія Передрій, ведуча радіо "Луцьк":
 
Війна для моєї родини розпочалася із того, як на очах у моєї бабусі Валентини Михайлівни німці розстріляли її рідну маму. Це було 41-го року. Тоді їй було три роки, вона потрапила у дитбудинок. Згодом її усиновили Михайло та Лідія Барвінки. Мій прадід тоді тільки повернувся з війни. 43-го року він брав участь в одній з ключових битв Другої світової – битві на Курській дузі. У бою він втратив обидві ноги. Дружині писав листи, які донині зберігаються у нашому сімейному архіві. У них він ще приховував, що з ним насправді трапилося. Писав, щоб не переживала; переконував, що забезпечить сім’ю. А ще переживав, чи прийме вона його після війни… Все-таки десь півстоліття вони разом прожили. Після завершення війни прадіду запропонували роботу у Луцьку – в обкомі партії.
 
[caption][img data=def]23_06_2016_1822723712/1.jpg[/img] Михайло та Лідія Барвінки, 1934 рік[/caption]
[caption][img data=def]23_06_2016_1822723712/2.jpg[/img] Михайло та Лідія Барвінки, 1974 рік [/caption]

Олександр Дмитрук, голова ГО "Цивільний корпус "Азов":
 
З моєю сім'єю пов'язані усі можливі учасники тієї кривавої війни: Червона армія, ОУН Бандери та ОУН Мельника, УПА, дивізія "Галичина".

Розповім невелику історію життя моєї бабусі, дідуся і прадідуся по батьковій лінії. Мій прадід Степан Андрійович Дмитрук та дідусь Степан Степанович Дмитрук застали початок радянсько-німецької війни тим, що 22 червня 1941 року біля їхнього будинку в селі  Ворончин на Волині упав німецький літак з трьома льотчиками німцями.  Мій прадід підбіг до літака і запитав німецькою, чи всі живі і чи не потребують медичної допомоги (прадід знав добре німецьку мову, тому що навчався в період до Першої світової війни в Університеті в Києві). В салоні літака виявилось троє німців, в одного з яких була зламана нога. Прадід посадив їх на воза та завіз в найближчу лікарню. У госпіталі лікарі, як виявилось пізніше, не надали потрібної допомоги, а натомість викликали НКВС, і німців замордували до наступного дня нквдисти. Після приходу німців через 4-5 днів в село, вони розстріляли усіх, хто був причетний до смерті трьох льотчиків. Мого прадіда допитали, оскільки він знав німецьку, і загалом сказав, що він хотів врятувати їм життя, його послухали, відпустили і навіть подякували (фрагмент літака досі знаходиться в селі Ворончин та використовується як двері в сарай одного з будинків моїх родичів). 
 
Наступним епізодом стали примусові роботи в Німеччині, де мого діда Степана Степановича Дмитрука примусово забрали на роботу в Баварію. Дід працював перекладачем між робітниками і німцями. Після війни дід опинився на американській зоні впливу в Німеччині, але через свою молодість (19-20 років) і наївність вирішив повернутись додому в рідне село і перейшов з американської зони в радянську зону окупації Німеччини. Спочатку радянська влада сприйняла його як американського шпигуна, і він просидів півроку в слідчому ізоляторі. Зрештою, його відпустили, не знайшовши причин оголосити його шпигуном. Його просять залишитись в одному з німецьких містечок під радянською окупацією, де він ще рік до 1946 року працює перекладачем. Лише потім вирушає у рідне село Ворончин.

Після приїзду в село дід дізнається, що його тато, Степан Андрійович Дмитрук, є членом ОУН і допомагає "лісовим" хлопцям. Дід долучається до УПА, але перебуває там ночами, вдень повертаючись до села. Сільський голова дізнався через сексотів, що дід і прадід мають зв'язок з УПА, відправляє загін НКВД захопити їх. З 1947 року мій дід та прадід заарештовані, їм було присуджено 25 років строго режиму. Їх етапують у Речлаг (концтабір для політичних в'язнів в місті Воркута, республіка Комі), і вони проводять там 7 років свого життя. 1953 року, після смерті Сталіна, Степан Степанович і Степан Андрійович беруть участь в Воркутинському повстанні, яке невдало закінчилось введенням танків на територію концтаборів.

У цьому ж таборі мій дідусь познайомився на роботах в шахті з моєю бабусею Карпюк Марією Романівною, яка походила з села Тучапи Снятинського району Івано-Франківської області. Вона була засуджена на 25 років концтаборів по так званій "бандерівській статті" , оскільки була машиністкою в УПА, друкувала пропаганду в криївці в Карпатах. Власне, в таборі вони познайомились, у них було табірне весілля, яке, правда, тільки умовно можна пов'язати із поняттям весілля.
 
Ця війна для моєї сім'ї спочатку, як і для багатьох українців, була променем надій на краще, але вже за кілька тижнів всі мрії були розвінчені. Всі побачили, що робили тут німці, ще гіршою ордою для нас став прихід совєтів, які всіх свідомих, освічених людей кидали в концтабори на довгі терміни. Тому для мене ця війна не має розмежування на "поганих" , "хороших" "своїх", "несвоїх". Ця війна є війною різних ідеологій за право бути головними для всіх. Тому нам варто вшановувати пам'ять усіх учасників війни того часу, без упереджень за ідеологією.
 
[caption][img data=def]23_06_2016_1822723712/3.jpg[/img] Прадід - Степан Андрійович. Директор школи в 30-тих роках в селі Ворончин. Православний. Українець[/caption]
[caption][img data=def]23_06_2016_1822723712/4.jpg[/img] Дід (Степан Степанович Дмитрук) та бабуся (Марія Романівна Карпюк), з якою вони познайомились на Воркуті в Речлазі[/caption]
[caption][img data=def]23_06_2016_1822723712/5.jpg[/img] Степан Дмитрук та його дружина Марія Карпук після концтаборів[/caption]
 
Сергій Рижков, громадський активіст:
 
Дід Серій розпочав службу в Криму. Від самого початку війни його частина потрапила під обстріл. Загинули майже всі, він вижив. Ховався в катакомбах протягом місяця з партизаном і вагітною жінкою, поки зовсім не закінчилася їжа. Мусили виходити, мовчки розійшлись в різні сторони. Через день потрапив у полон. Оскільки вмів управляти кіньми, виконував у німців цю роботу. Через тиждень, коли всі до нього звикли, втік.  Дійшов до Берліна. Все життя був учителем та бджолярем. Найбільше запам’яталося, як він любив усе живе. В його честь назвали мене.
 
[caption][img data=def]23_06_2016_1822723712/6.jpg[/img] Дід Сергія Рижкова - Сергій[/caption]
[img data=def]23_06_2016_1822723712/7.jpg[/img]

Ореста Осійчук, письменниця:
 
Фото з часів війни не лишилося. На жаль, і розповісти чогось цікавого нема.Обидва дідусі воювали у складі Червоної армії. З батьковим татом я мало спілкувалася. А з маминим ми були друзяками. Називали дідуся на львівський штиб "дзядзьо". Дзядзьо не любив розповідати про війну. Вже в Німеччині він підірвався на міні, ампутували ногу вище коліна. Коли ми з ним дивились "кіно про війну" він іронічно підсміювався, коли бачив, як під час наступу у фільмі спочатку йдуть танки, а потім біжить піхота, бо в реальності усе було навпаки... А бабця розповідала, що у Стрию, коли пішли совєти, а німці ще не зайшли в місто, вони бігали до стрийської тюрми. Картина жахала: трупами були заповнені колодязі доверху... У дворі тюрми валялись бочки у людський зріст з середини наштрикані цвяхами, так енкаведисти катували людей... А сусід дзядзі, коли совєти мали вже вернутися знову до Журавна (Львівська обл.), ліг на ліжко зі словами "більше я їх бачити не хочу", повернувся до стіни, відмовився від їди... так і помер... Ось лише такі деталі пам'ятаю. Війна - то не лише, коли солдат воює із солдатом…
 
Андрій Тимчук, соліст гурту "Flayzza":
 
Спогадів багато нема, знаю, що дідуся Івана Тимчука приблизно у 20 років схопили і забрали в Німеччину на роботу. Це був початок війни. Там він працював на кафельному заводі. А пізніше потрапив у полон в тій же Німеччині. Совєти звільнили його 1945 року і відправили в Донецьк на шахти. Шахта загорілась 1947 року, звідти він і втік. На товарняку приїхав на Волинь..
 
Антон Бугайчук, журналіст, політтехнолог:
 
Друга світова принесла нашій родині багато горя, адже всі проживали на Волині та на Люблінщині. Тому війну зустріли ще в 1939-у. Не дуже хотілося б писати про трагічні сторінки, зазначу лише, що дехто із родичів загинув у концтаборі Освенцим.

Розповім іншу історію про те, що навіть під час війни люди намагалися залишатися людьми. Мій дідусь часто розповідає про приклад німецької любові до порядку, якого варто було б повчитися і українцям. Отож, У 1939-у він жив у одному із сіл біля сучасної Влодави (недалеко від Шацька у Польщі). Коли поляки, відступаючи, залишали село та й повіт загалом, на кілька днів виник своєрідний владний "вакуум", не було зрозуміло, хто і як має керувати. І досить показово, що першими вдалися до анархії українці, які добровільно створили загін "поліцаїв" і взяли владу на себе.

Натомість німці, які прийшли згодом, добилися порядку в селі та навіть дозволяли собі ходити вулицями без вогнепальної зброї. Згадує, що навіть були випадки, коли в одній кімнаті в шинку сиділи німецькі солдати, а в іншій - партизани. І одні знали про інших. Просто всі розуміли, що коли в селі вб'ють німецького солдата, можуть ввести спеціальні каральні загони. Тому всі намагалися підтримувати перемир'я і порядок.
 
Василь Байцим, депутат Волинської обласної ради:
 
Спогадів, на жаль, не було. Одного мого дідуся комуністична влада репресувала, а другого закатувала.

Бабусі: одна - Мати-Героїня. Виростила десятьох дітей сама навіть після того, як все забрали та на їх сімейному майні та землях колгосп розбудували... Інша була простою селянкою, гарно готувала, і все в неї родило найкраще. В селі говорили, що вона “колдує”. 

Ці люди для мене є прикладом нескореності, духовності, самопожертви та любові, боротьби за виживання.

Богдан Климчук, громадський активіст:

Обоє моїх прадідів були репресовані за зв'язок з УПА, загинули у таборах, ніхто не знає, де поховані. 

Дідовому брату НКВД вирвали волосся на голові і пов'язали його колючою проволокою. Бабусин брат теж був в УПА і був покараний. Бабусю вивезли до Сибіру за сприяння повстанцям.
 
Мирослав Ватащук, журналіст: 

Дід Василь Луцкевич, філолог-славіст, перекладач, був свідком багатьох режимів влади – від царської Росії до незалежної України. Освітній шлях Василя Григоровича був надзвичайно складний. Народився він 4 квітня 1914 року у Ковелі, першу освіту здобув у місцевій школі, а потім вступив до дорожньо-будівельного технікуму. 1933 року, коли юнак склав письмовий випускний іспит, його визнали за «неблагонадійного» до польських властей. Адже Василь Луцкевич відмовився, аби його записали як поляка, а не українця. Тож йому видали «вовчий квиток» – документ, який забороняв навчатися у будь-якому навчальному закладі. Певний час Василь Григорович викладав українську мову на залізничних курсах у Ковелі.
 
У 1940 році дід таки став першокурсником факультету славістики Львівського університету імені Івана Франка. Та невдовзі Друга світова війна змусила відкласти навчання. Василь Григорович воював у лавах Червоної Армії в піхоті, звільняв Ригу і Варшаву, брав Берлін. Під час війни він був двічі поранений – під Берліном і власне в самій столиці Німеччини. Як наслідок, волинянина нагородили багатьма бойовими орденами: Червоної Зірки, «За мужність» та іншими. Одну з нагород Василь Григорович отримав за те, що виніс із палаючого будинку понад півсотні поранених солдатів.
 
Коли Василь Луцкевич завершив навчання, йому було 35 років. Посівши посаду викладача у Львівському університеті, протягом року вів курси чеської мови. 1950 року Василь Григорович був направлений до аспірантури. На цей час він володів понад двома десятками мов, серед них – всіма слов’янськими, німецькою, французькою, латиною.
 
У Луцькому державному педінституті імені Лесі Українки Василь Луцкевич викладав на кафедрі української мови. Плідно працював як перекладач чеського і словацького фольклору, художньої і науково-популярної літератури: спільно з братом – Борисом Григоровичем – дав блискучі інтерпретації «Семи чудес світу» В.Замаровського, «Пригод малого Бобеша» Й.Плеви, фантастичного роману Й.Талло «Волосся Вероніки», «Словацьких народних казок» тощо. «Сім чудес світу» витримали два видання великими тиражами, навіть у ті часи придбати цю книгу у крамницях було практично неможливо. Перу філолога належать десятки рецензій на книги сербських, болгарських, польських та інших авторів.
 
У 1975 році Василь Григорович вийшов на пенсію, проте аж до 1988 року ця невтомна людина продовжувала читати лекції зі старослов’янської, чеської мов, історії української мови. Серед тих, кому пощастило в різний час і різних вишах навчатися у В.Луцкевича – науковці Г.Мудрик і В.Голоюх, поети Д.Павличко, В.Вербич та інші. Учні із вдячністю згадували та згадують свого вчителя – Філолога за великої літери, – підкреслюючи його всебічну ерудицію, високу інтелігентність, патріотизм і мужність (історію української мови педагог подавав студентам невіддільно від історії України, коли за це неодмінно чіплялася наличка «націоналіста», за що і поплатився науковим ступенем). 
 
[caption][img data=def]23_06_2016_1822723712/8.jpg[/img] Василь Луцкевич[/caption]
 
Григорій Пустовіт, депутат Луцької міськради:

Так сталося, що мого діда Григора розстріляли у 1937 році за антирадянську діяльність, а дід Фанько загинув у радянсько-фінській війні. Фото його на жаль не збереглись. Дядько Володя воював у Кореї, але це вже була інша війна.

У нашій родині ми пишаємось подвигом двоюрідного брата мого тата - дядька Адама. Він був льотчиком і загинув під Одесою, спрямувавши пошкоджений літак на німецькі війська. Про це нашій родині розповів його напарник, який встиг вистрибнути й скористатися парашутом. На жаль, всі фото його зберігаються не у мене.
 
Ігор Гузь, народний депутат України:
 
Мій прадід Петро Сологуб закінчив війну у Празі. Родом з села Копачівка, що біля м. Хмельницький.

[img data=def]23_06_2016_1822723712/9.jpg[/img]
[img data=def]23_06_2016_1822723712/10.jpg[/img]
 
Інший прадід Юхим Бортнюк також воював, спочатку вояком Войська Польськего, а вже пізніше був мобілізований до Червоної армії. 

[img data=def]23_06_2016_1822723712/11.jpg[/img]

<sup>***

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].</sup>