«Ми робимо максимум, щоб дати дітям якісне життя»: тепла розмова з Володимиром Луциком

16 Липня 2020

Текст: Анна ПАНЧЕНКО

Фото: Ірина КАБАНОВА

Настрій: «Луцька Венеція» (Центральний парк імені Лесі Українки)

Дитина перебуває дев'ять місяців у лоні матері, найчастіше саме «мама» стає її першим словом, яке надихає поетів, піснярів і режисерів. Втім, не так часто згадують тих, хто бігає містом о першій ночі в пошуку ананасів з крейдою для вагітної дружини, а потім спритно ховає на важливих переговорах помальовані дитячими каракулями офіційні документи.

Сьогодні героєм нашої найніжнішої рубрики «Луцькі тати» став успішний бізнесмен Володимир Луцик. Він має прекрасну семирічну донечку Софію та ще зовсім крихітного синочка Артема, який нещодавно з'явився на світ.

Володимир прийшов на двадцять хвилин раніше, волів напоїти мене моїм улюбленим обліпиховим чаєм та надто переживав, що не буде про що писати, бо, мовляв, наговорив «води». Насправді, це по-справжньому тепле інтерв'ю, оскільки серйозний бізнесмен червонів та ніяковів, розповідаючи про найдорожче у своєму житті – сім'ю. У нашому інтерв'ю лучанин розказав про сімейні традиції, атмосферу вдома та про те, як донька змінила його життя.

ВИБІР ІМЕНІ ТА «БУДЕМО ПРАЦЮВАТИ ЩЕ НАД ДОЦЕЮ»

– Спочатку хочу привіти вас з народженням сина. Хто ж, все-таки, обирав ім'я для малечі?

– Дружина. У нас же перша доця, і коли ми були вагітні Софією, але не знали: чи це хлопчик, чи дівчинка, то тоді Ксені (дружина, - авт) імпонувало ім'я Артем. Коли вже була друга вагітність, то ми зрозуміли, що якщо це син – то буде Артем, а якщо доця – то я хотів би назвати Валерією.

Ну, будемо працювати ще над доцею. Як Бог дасть! Буде п'ятеро – то п'ятеро, третя дитина – то третя. Нам це подобається. Зараз приходиш додому, а він (син, - авт) кожен день інший. Так няшно це все.

– Що змінилося після народження вашої другої дитини?

– Прикольно, що нас більше. Перші дні взагалі дивно: бо нещодавно він був ще в животі, а от він вже тут. До цього, грубо кажучи, звикаєш. Це очікуваний малюк. Ми зараз тішимося, мене переповнює почуття щастя.

– На кого схожий Артем?

– Якщо я бачу, що чує Софія, то відразу кажу, що на неї (сміється, - авт). А вона тішиться.


СЛЬОЗИ, КУЛЬКИ ТА ІНСТАГРАМ

– Я знаю, що ваша донька хотіла сестричку. Як вона відреагувала, коли зрозуміла, що у неї буде братик?

– Оксана хотіла взнати, хто у нас буде, на свій день народження, який був 29 січня. Ми замовили кульку, всередині якої були рожеві та блакитні мінікулі. Коли її «лопнули», то побачили голубий колір. Софія тоді в сльози. А я їй кажу: «Доць, дивися, зато всі, коли йтимуть до братика на хрестини, братимуть і тобі ляльки». То вона сказала тоді, що їй нормас.

Це просто був такий досвід прикольний. Спочатку розревілася, а потім: «Ну, ладно».

Ми, коли дізналися, що вагітні, запросили її у «Фелічіту», що на Набережній, принесли величезного ведмедя і кажемо: «Це – перший подарунок, який ти подаруєш братику». Там стільки радості було, коли вона дізналася, що у маминому животику живе ляля.

– Ви зараз почали активно вести свою інстаграм-сторінку та показувати там своє життя. Де межа між занадто інтимним та тим, що ви зможете викласти в соцмережі?

– У мене немає такої межі. Ми дуже відкриті. Не знаю – чи це добре, чи погано. Мені часто говорять про це. Є у моїй голові контент, який я хочу викласти, то я питаю Ксюші, чи нормально, і роблю. Вона мені ще часто помилки виправляє, бо я ж не відмінник (сміється, - авт.). Десь нещодавно Юра Ричук писав пост, то у мене є тепер алібі, що навіть журналісти пишуть, що робити помилки – то нормас. Я завжди за те, щоб було органічно.

– Рокажіть про те, як ваша донька зареєструвалася в інстаграмі. Хто допомагає їй вести свою сторінку?

– Це було її бажання, однозначно. Був проєкт такий – «Невидимі», який організувала Юля Євпак. Під час фотосесії для нього Софія запитувала, для чого ми це робимо. Вона перед цим ще дуже любила втикати сторіз. Часом почує в новинах щось про політику, то така: «Не включай, я не люблю таке. Я хочу дивитися те, що мені подобається», а для цього ж треба сторінка.

Вона там (в інстаграмі, - авт) часто переписується голосовими повідомленнями з вчителькою англійської мови, слова вчить. Їй так заходить, говорить ще з вихователями зі свого садочка. Ведемо її сторінку ми двоє: чи я, чи Оксана. Але ми їй завжди показуємо, що маємо викладати. Сама дивиться й інколи каже: «Ні, цього не хочу. Я там не так вийшла».


– Розкажіть трохи про Софійку. Яка вона?

– Дуже світла! З нею треба побути трохи часу, щоб це зрозуміти. Для мене це найкрутіша донька, яку я міг би коли-небудь мати. Я дякую Богу за те, що вона є. Для мене Софія – великий вчитель, оскільки до її появлення ми гналися за матеріальними речами, а зараз – переоцінили життя. Ми не женемося за брендами, бо розуміємо, що якість життя від цього не зміниться.

Зараз ми починаємо цінувати речі, які раніше просто не бачили.

МРІЯ ТА...СЕКС!?

– А про що вона мріє?

– У нас зараз такий період: вона частково усвідомлює, що є особливою дитинкою. Софія розуміє, що ми робимо максимум, щоб дати їй якісне життя. Я вірю в те, що ми все-таки навчимося і ходити, і сидіти. Я знаю, що на підсвідомому рівні вона це розуміє, але це не показує. Тому, якщо сьогодні запитаєш про її мрію, то вона скорше скаже, що хоче нову ляльку.

Хоча, коли ми з нею спілкуємося, то вона такі речі видає. Приходжу якось додому, а вона питає: «Що таке секс?». Я ж розумію, що рано чи пізно прийдеться про це дітям розповісти, але ж не в сім років! Це вона так вчора дивилася телешоу «Вар'яти» по «тєліку», а там мініатюра була про чоловіка з жінкою, які займаються сексом.

Ми їй розповіли, що це відбувається тоді, коли чоловік з жінкою люблять одне одного... У той же день, коли прийшли гості, то Софія вирішила «блєснути» і така: «Люди, а ви знаєте, що таке секс?», всі були шоковані, а вона така: «Це коли тато приходить додому, лягає в ліжко і спить». (сміємося всі разом, - авт).

– Я знаю, що Соня також любить ходити в басейн...

– Так, ми часто ходимо туди займатися: два-три рази на тиждень. Альфа-гравіті у нас два рази на тиждень. Під час карантину у нас режим слабший, трохи розслабилися. Зазвичай, у нас на день було кілька тренувань. Зараз займаємося вдома самостійно. Хоча, плануємо «поганяти» по реабілітаційних центрах в Київ і Харків, когось сюди запрошуємо.

Вона тащиться від цього. Та буває, що не хоче. Ну в нас з цим дуже просто – є ж мотивація.


– І як ви її мотивуєте?

– Ми знаємо, що вона хоче. От позаймалися в басейні, а потім катаємося на «вєліку». Або приїжджаємо на склад іграшок. Коли ми вийшли з машини, то вона така каже: «Тепер я знаю, що таке рай на Землі» (сміємося, - авт). Тепер собі думаєш, як мало треба для щастя.

– Скільки часу в день ви проводите разом?

– На превеликий жаль, мало. Декілька годин у день. Коли Оксана була вагітна, то трохи більше, бо старався працювати дистанційно. Мені, типу, зараз 30 років, і я ще готовий «пофігачити», а, може, вже в 50 мені так не захочеться. Щоб в ті роки не було соромно перед дітьми, що я нічого не зробив, то треба фігачити.


ВИХОВАННЯ

– Чи є у вашій сім'ї правила чи, скажімо, принципи виховання дітей?

– Ми стараємося виховати дітей, щоб ті були людьми. Може, це так грубо звучить. Я, наприклад, пишаюся тим, які у мене батьки. Мій найкращий друг – це мій тато. Я розумію, що вони нам прив'язали правильні цінності. Мені хочеться так само й своїм дітям те розказувати. Наше правило: спочатку ти поводься гарно, а далі отримаєш певний фітбек.

– Чи є у вас певні заборони: речі, які ви категорично не дозволяєте?

– Напевно, у нас такого немає. Ну, типу, Софія – невредна дитина. Зараз у неї такий період, перший семирічний цикл. Буває таке, що коли хтось робить дитині зауваження, то вона буде підтримувати малечу. Навіть якщо та неправа. Софія дуже негативно реагує, коли сварять дітей: вона зразу плаче, починає сильно захищати. Її навіть в садочку називають Мамою Терезою, бо коли є Софія, то вони (вихователі, - авт) не можуть робити зауваження.


– Розкажіть про ваш ідеальний вихідний.

– Просто перебування разом. Ми маємо чимало друзів. У нас вчора й позавчора були хрестини: то кожного дня у нас було по 30 гостей. І це лише близькі. У нас рідко виходить, що взагалі лише самі.

Ми ж біля лісу живемо, то туди заходимо. Часто їздимо і відкриваємо нові локації. До речі, нещодавно теж тут були (у «Луцькій Венеції», – авт.), то Софії дуже сподобалося. Я, коли вас чекав, вже встиг запостити в сторіз і запросити її сюди знову.


– Часто робите такі мініпобачення?

– У нас є таке – «посікрєтнічати», щоб ніхто не знав. Вона зараз такою фантазеркою стала, любить щось видумувати. Вона ж хоче, щоб тато її пожалів чи захистив. Часом просто: «Мені треба твоя допомога. У тебе є на роботі степлер? Бо мені треба прапорці зробити, щоб прикрасити терасу на хрестини братика». Ну все, везу того степлера, бо Софія щось там з мамою вирізає.

– Чи вважаєте ви себе суворим батьком?

– Ні, ця тема з зауваженнями – взагалі не про мене. Ми не сваримо взагалі. Просто є таке, що потрібно розтлумачити: що правильно, а що ні. Ми не б'ємо по дупі та не кричимо. Може, через це вона так і реагує, коли сварять інших дітей.


– Як реагують дітки на Софійку? Приймають у колектив?

– Ну, з цим важко. Буває, гуляємо в парку, хтось дивиться, що дитина не ходить, але це розуміє. А буває таке, що підходить дитя, тицяє пальцем на малу пальцем: «Дивись-дивись, а що, вона не може ходити? Не може встати?». Це запитує дитина! Сидить батько з мамкою збоку, а вони можуть нічого не сказати. Мала тоді засмучується і просить, щоб я її забрав звідти.

Ну і як реагувати в такій ситуації? Не будеш же ти лізти в чужу сім'ю і розказувати, що правильно. Моя дружина на це реагує більш болісно. Тут ми над собою працюємо: і з психологами, і себе шліфуємо. Ми розуміємо, що далі таких ситуацій буде лише більше. Ми не можемо змінити ситуацію, але можемо змінити своє ставлення до цього.

– Як ви розділяєте обов'язки вдома?

– У нас немає чоловічих та жіночих обов'язків.

– Хто у вас підлогу миє?

– Якщо жінка на дев'ятому місяці вагітності, то я. Але є речі, які я не люблю робити: мити підлогу та посуд і заправляти постіль. Дружина це знає, то я цього не роблю.


– Яким має бути ідеальний тато?

– Це вам треба подзвонити до мого «баті» і з ним поспілкуватися. Тільки тоді ви зрозумієте, хто такий ідеальний тато.

Він дуже стриманий в порадах. Коли я тільки починав свій шлях, а тато розумів, що є погані ідеї, то він казав: «То, може, я зробив би краще ось так». Він ніколи не казав, що я нічого не розумію. Тато давав мені можливість набити мозолі, бо спостерігав збоку. Цим він і завоював почесне звання мого найкращого друга. Якщо мені треба порадитися, то я відразу подзвоню своєму тату.








***
Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Таблоїд Волині» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

5

Читати ще

Додати новий коментар

Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter