^{Текст: Ольга МАГАС}

^{Фото: Юлія ФІЛІРОВСЬКА}

^{Настрій: ЛЬВІВСЬКІ КРУАСАНИ, м. Луцьк, вул. Винниченка, 2.}

Народна депутатка Ірина Констанкевич – одна з тих небагатьох політиків, з якими дуже легко налагодити контакт. Мабуть, саме тому жителі тих округів, якими опікується Ірина Мирославівна, активно ходять на зустрічі з депутаткою, охоче висловлюють свої пропозиції, діляться проблемами. Але, повернувшись додому, впевнена в собі, успішна жінка, що твердо відстоює інтереси численної громади, перетворюється на турботливу маму і люблячу дружину, яка охоче слухає рок і… варить холодець!

Про життя поза роботою ми поспілкувалися з Іриною Констанкевич у новій рубриці «Без політики». І, як виявилося, життя без політики у відомої викладачки та нардепа теж дуже насичене та цікавезне!

3

– Перечитуючи Вашу біографію була здивована, дізнавшись, що Ви зі Львова, бо чомусь здавалося, що Ви – така корінна волинянка-волинянка…

– Так, мої батьки навчалися у Львові, а  розподіл отримали до Луцька. Але в той період, коли зустрічались та одружувались, то проживали у Львові, там народилися ми із сестрою. А вже коли отримали призначення на роботу до Луцька, здається, це був 1969-й рік, то й переїхали сюди. Але мамина родина ще є у Львові, й ми їздимо до них у гості.

– У одному з інтерв’ю Ви дуже щемно розповідали про свою бабусю. Розкажіть про неї ще трошки. Як її звали?

– У неї було рідкісне ім’я –Текля. В мене обидві бабці – і мамина мама, і батькова – Теклі, уявляєте? При чому мамина – з Вінничини, а батькова – з Теребовлі, Тернопільщини. І просто знайти двох мам Текль – це якась неймовірна така історія (сміється, - авт.).

Мамина мама, наша бабцюня, ми так ніжно її називали, жила з нами із трьох місяців, бо ж тоді жінки виходили на роботу швидко і не мали довгої декретної відпустки. Тож комусь треба було нас доглядати. І мама перевезла бабцю. Ми жили на вулиці Ленінградській біля залізничного вокзалу. В гуртожитку у нас там була така кімнатка десь 12 квадратних метрів, дуже маленька, і ми там жили п’ятеро. Такі були умови, і я їх добре пам’ятаю.

2

Справа в тім, що моя бабцюня була таких от якихось правильних народних розумінь усього в житті. І вона вчила нас цим правилам, найперше як жити з людьми. Тобто ми з дитинства знали, що не можна чогось чужого взяти, що не можна лихого слова сказати, навіть дулю скрутити нам забороняли, бо я мала якось необережність такий жест зробити...  І все, це стало уроками на все життя. Тобто такі якісь морально-етичні цінності просто, методично, щоденно вкладалися нам у голови. Я, напевно, більше ось таких от методистів-педагогів у своєму житті не зустрічала. І  вже так з часом, з віком, проектуючи на своїх дітей,  сім’ю, зрозуміла, що треба не просто знати і вміти як, головне -  не лінуватися  це вкладати дітям у голови. Процес виховання – насправді дуже складна і постійна робота. От у нас в сім’ї це робила наша бабцюня, оскільки вона з нами жила практично від нашого народження і до своєї смерті. Померла вона, коли їй виповнилося 92 роки. Встигла поглядіти ще своїх правнуків. Ось Вам рецепт щастя!

Вона була неписемна, ні дня в школі не вчилася, але от оце все було в ній якось гостро так успадковане. Можливо, зіграла роль та обставина, що вона рано лишилася вдовою з чотирма дітьми,  пережила голод 33, 47 років. Тому  намагалися нас добре годувати, забезпечувати, але про те, що був голод і що треба шанувати крихту хліба, нам говорили завжди. Нам ніколи не дозволяли хліб викинути. Всі крихти треба було зі столу зібрати. Ми молилися Богу, знали змалечку «Отче наш»…. Усі такі деталі, напевно, дітям найкраще доходять через те, що це все пропущено через власний досвід. Тому все найкраще, що я ввібрала з раннього дитинства, було пов’язане з моєю бабцюнею, а потім з батьками. Вони ж із нами були менше, бо робота забирала увесь їх час.

1

– На кого Ви більше подібні – на тата чи маму?

– За характером – батько. Він такий у нас виважений, стриманий, поміркований, половину життя був на керівних посадах, вміє все організовувати. Йому в березні виповнюється 80 років, а він ще досі працює! А з мамою, напевно, в зовнішності є подібність. Хоча вона теж у нас, якщо говорити про організаційні здібності і комунікативність, не пасе задніх. Це у неї проявилося вже на пенсії. Активна лідерка профспілки у свої 75 знайшла себе у громадській роботі. Вже кілька років членкиня організації «Неспокійні серця», керує хором.  З паличкою дзюбає, але йде на репетиції – це ж святе. Це стан душі. Я щаслива, що мої батьки живі, що турбуються про нас, інколи сварять, інколи повчають…  І деколи ловиш себе на думці,  ми – діти своїх батьків, їхнє дзеркало. Це так відповідально, і перед батьками, і перед своїми дітьми.

– У Вас діти вже старші. Десь навчаються чи працюють?

– Орест закінчив Одеську юридичну академію і економічну магістратуру в нашому університеті. Чоловік – адвокат, тож вони разом працюють. Я так розумію, що син ще у пошуку. Йому буде 27, але сказати, що він вже знайшов те, що йому близьке, я не можу. Напевно, це добре, адже зараз таке життя, де все ж таки більш корисною є модель навчання впродовж життя. І не можна зациклюватись на одній роботі, на одному місці, коли в тебе є можливість змінюватись. Це дуже добре, адже ти не вигораєш психологічно, ти не втомлюєшся від однієї роботи, і зрештою, ти в собі щось нове відкриваєш.

2

Ірина Констанкевич з чоловіком Миколою Сорокопудом, сином Орестом і донькою Соломією

А Соломія теж закінчила гімназію, вступила до нашого університету на міжнародну інформацію, але зараз, паралельно із навчанням тут, ще вчиться у Німеччині, тому що виграла програму «Еразмус+». Вона вже другий семестр там завершує. Спеціальність гуманітарна – вона взяла з дисциплін трохи культурології, соціології, політології, такий своєрідний мікс.

– Оскільки діти вже дорослі, то назріло питання, чи готові Ви уже стати свекрухою або тещею і бабусею?

– Я хотіла б, напевно, внуків. Мені дуже подобаються маленькі діти, але я розумію, що подобатися і бути з ними постійно – це дві різні, так би мовити, функції. Я ще дуже добре пам’ятаю Соломію маленькою, хоча вже й пройшло 19 років. Як Бог дасть, так воно й буде. Будемо дякувати і за невістку, і за зятя…. але наразі  Орест ще не говорить нічого, та й Соломія вся в навчанні. 

– У Ваших дітей дуже гарні імена. Хто обирав?

– Як ми побралися, відразу знали, що в нас має бути перша дівчинка і вона має бути Соломією. Тож коли  «зненацька» народився хлопчик, ми впали у ступор, адже у нас просто не було інших варіантів. Тому ще в пологовому будинку попросила чоловіка принести мені книжку «Власні імена». Зупинилися на Оресті. І таки не помилилися. 

1

Соломію ми почекали ще сім років. І нарешті вона народилася, а ми втілили нашу мрію в життя (сміється, – авт.). Це ім’я мені дуже подобалось, я так думаю, через якісь асоціації із Соломією Крушельницькою і з моєю гарною, я не можу сказати подругою, але такою близькою по духу колегою, з якою ми разом працювали в Інституті літератури, Соломією Павличко. По суті, її книжка про модернізм справила на мене тоді сильний вплив. Вона дуже цікава жінка, феміністка не в тому розумінні, що це так модно, а тому що вона дійсно відбулася в цій іпостасі. Тож, думаю, що в той період і Соломія Павличко десь була присутня. Ну і ще якісь такі алюзії зі світовою класикою.

– Минулого року ви обвінчалися. Розкажіть, як познайомилися з чоловіком, із яким крокуєте уже понад 30 років разом?

– Ми – студентська сім’я. У 80- х роках, коли навчалися в університеті імені Тараса Шевченка,  були програми «Студентський будівельний загін». І ми потрапили в один будзагін: я – як філологиня, а він – як студент-юрист. Десь впродовж року ми спілкувалися, разом їздили в будзагін,  у Берліні  працювали на реставрації музею пошти. Це була дуже цікава робота. Для хлопців вона була тяжка, тому що вони виконували фізичну роботу, а нам, п’ятьом дівчатам, які були в складі загону, було складно знайти якесь заняття, тому ми реалізовувалися в чомусь іншому. Я зокрема цілого светра сплела за час перебування.

1

Ірина Констанкевич та Микола Сорокопуд

У Києві ми були гарними друзями, але не більше.  Сказати, що там з першого погляду якась хімія виникла, то такого не було. Десь уже пізніше, майже через рік нашого знайомства якось так зродилося, чи що. Після закінчення університету в приїхала до Луцька і працювала тут у п’ятій школі. А Микола ще вчився, але  зробив пропозицію. Поїхав на заробітки, привіз гроші на весілля і ми і ми побралися. Рік жили на два міста. Я в Луцьку, він у Києві.

Ми тоді не вінчалися через те, що, по-перше, були студентами, а по-друге, це були якісь такі часи, коли вінчання особливо не практивувалися. Я навіть пам’ятаю, що і дітей ми хрестили вдома. Бабцюня нам домовлялася за священика, а ми його тихцем привозили додому, так і ми в радянські часи були хрещені таємно.

А потім, чи то часу бракувало, чи то духовної спонуки. Очевидно, має бути внутрішній поклик, усвідомлена потреба обидвох. Багато було зовнішніх поштовхів, багато розмов, пропозицій щодо форми….. з пафосом, гучно. А ми хотіли по-сімейному, тому  нікого не запрошували, навіть батькам не сказали. Наші діти були свідками, тримали корони. Батькам ми зізналися згодом. Можливо, вони трохи образилися, але думаю, що побороли в собі ці почуття. Вкотре переконуюся, що  якщо живеш так, як  «треба», то тоді стаєш начебто частиною того світу «як треба». А ми вже десь, напевно, доросли до того, щоб жити, слухаючи себе, і чути один одного.

– Хто все ж таки ініціював вінчання?

– Чоловік мені давно пропонував, але ми все жартували, що це не так, і те не те….. Зрештою вирішили. І знаєте яка обставина вирішальною? В гарному дівчачому товаристві ми говорили, хто вінчаний, а хто ні. Виявилося, що усі – вінчані. Окрім нас. І одна з присутніх подруг  так якось щиро прокоментувала: «Іра, як це ви – не вінчані? Та ви що! Тут таке життя небезпечне, тут таке робиться, а раптом ви, тут така щаслива сім’я, а  там можете бути нарізно?». Ну, слухайте, оце вже був аргумент! (сміється, – авт.).   

1

1

– Як Ви справлялися з роллю мами в той пубертатний період, коли діти, зазвичай, починають бунтувати?

– Якщо чесно, то мені здається, що в нас не було такого періоду. Ми так з острахом чекали, що з Орестом щось таке могло б відбуватиметься, але нас не зачепило. Можливо, тому, що він був дуже зайнятий. Школа, репетитори, спорт. Він ходив на тренування, займався тенісом, завжди було багато руху, справ і ніколи було заглиблюватися у щось інше. Тож я впевнилася, що ось ці періоди загострюються від того, що дитину батьки не дуже зайняли.

У Соломії день був розписаний ще більше: школа, три - чотири репетитори, спортивно-бальні танці, німецька, англійська, математика. Вона теж була максимально зайнята. І ми не відчули ось цього підліткового загострення. І зараз проблем з дітьми немає. Ми завжди сідаємо, обговорюємо все. Якщо напали якісь там нерви, треба витримати паузу, перечекати, проговорити та й далі жити.

2

– Загалом Ви – емоційна людина? Вас легко образити?

– Ну, зачіпає, якщо це щось таке органічно твоє. Я можу завестися, але знаю, що ось ця перша емоція буде шкодити потім в першу чергу мені. Сумління будуть загризати, що десь була неправа, тому я стримуюся, але якщо раптом таке трапляється, то, звичайно, під роздачу потрапляють близькі.

– А що Вас може роздратувати, вивести з рівноваги?

– Мені здається, що я – така людина, якій потрібно, щоб все було організовано, щоб все відповідало певному плану, щоб все було по поличках так, як воно має бути. Я – перфекціоніст. Якщо ми вже щось робимо, то робимо ідеально. Якщо раптом десь щось не спрацьовує, десь якась чи ланка випала, чи в часі якась там прокачка – ну все, мене це вибиває. Тому для жінок, гадаю, ось цей перфекціонізм, прагнення робити все ідеально, шкодить. Десь треба трохи попускатися і попускати. Я розумом до цього прийшла, але не в усьому послідовна.

1

1

– Ви багато їздите по районах, вислуховуєте сотні людей. Були історії, які вас найбільше торкнули?

– Насправді, дійсно є дуже багато поїздок, спілкування з людьми і багато життєвих історій.  Якщо проаналізувати, то люди на селі переважно обтяжені однією проблемою – злидні. Це незадоволення матеріальним станом, відсутність роботи, брак коштів, невпевненість і майбутньому.  Під час прийомів найчастіше просять кошти на лікування. Масово просять. Діагнози страшні, самі люди не подужають лікування.

Є велика різниця у тому, як просять люди в селі й люди в місті. Я кілька років працювала у фонді Ігоря Палиці  і спостерігала, як з року в рік одні й ті ж люди приходять у фонд, як на роботу, приносять довідки, бо в них є певні проблеми.  Хоча я розумію, що проблеми дійсно є і в кожного своя - найгостріша. В селі ж не привчені жалітися, нарікати. Якщо вже скрутило, то це дійсно онкологія, травми... Такі історії вибивають, виснажують своїм трагізмом і безнадією.  Ти допомагаєш, але водночас розумієш, що уже допомогти не можеш.

1

1

Пригадую ситуацію, коли потрібно було допомогти з трансплантацією хлопцеві з Маневицького району. Ми допомагали в організацію пересадки органу в Білорусії. Вибивали гроші з Міністерства охорони  здоров’я. Таки вибили.  А він не дочекався донора для пересадки, помер. Горе батькам – один син. І ти розумієш, що так не повинно бути, адже нині ХХІ століття, час великих можливостей, наука, техніка дивують світ, а наші люди вмирають від ненаданої медичної допомоги.

– Виборці на зустрічі подарунки приносять? Огірочки квашені, смакоту домашню?

– Це – святе! Ну як це – приїхав народний депутат і його не пригостити (сміється, – авт.)! Нещодавно мені подарували дуже гарну  вишиту картину. Це в селі Клітицьк Камінь-Каширського району. Усі подарунки особливі, від душі. Дивовижні на Поліссі рушники, вишиті і тканні. У мене є уже невеличка колекція. Клітицьк мені запамяталося ще з виборів 2016. На зустрічі звернула увагу на дуже вишукану бабцю. Ну така вже гарна бабця, як картинка! Досі її пам’ятаю. Вона мене вразила довершеним смаком – прийшла на зустріч з кандидатом у депутати в яскраво зеленій у квіти сукні та ідеально в тон підібраній зеленій хустині. Їй би на обкладинку якогось модного журналу! Ікона стилю Волинського Полісся.

Щедро пригощають, особливо поліською смакоту. Я дуже вдячна за хліб домашній, короваї……Вони так ароматно пахнуть. Хоча, звичайно, з’їсти не здужаємо, ділюся. Люди поліські загалом дуже добрі, гостинні та щирі. Але бідні. Багато на заробітках. От нещодавно ми спілкувалися у Камінь-Каширському районі, і я уточнювала, де все ж таки працюють – Польща і Росія. Думалося, що все ж таки війна внесла якісь коректив. Таки їздять на заробітки у Росію, правда, дещо менше, але їздять. 

2

1

– Як Ви боретеся зі втомою?

– Коли вже зовсім фізичний, психологічний «передоз», фізичні вправи найкраще знімають втому, стрес. Ходжу на групові тренування в спортзал. Але, на жаль, впродовж тижня часу на це немає. У Києві я маю абонемент в спортзал, але протягом парламентського тижня це нереально зробити, навіть вибігти на якусь годину, тому що ти приходиш і відразу починаєш готуватися до наступного дня, бо є купа паперів, які потрібно підготувати, якісь зустрічі... Тому це все можливо в Луцьку і тільки ввечері або у вихідні.

Також музика допомагає…

– А що слухаєте?

– Різне слухаю, залежно від настрою. Такими хвилями находить. Не повірите, переслухала нещодавно українську естраду, її «золотий фонд».  На замовлення редакції газети «Волинь» писала матеріал про пісню Миколи Мозгового  і Юрія Рибчинського «Минає день, минає ніч...». Звернула увагу, що цей ролик в ютубі набрав 2,5  мільйони переглядів. Здивована переслухала топову українську музику і вкотре переконалася, які ми багаті. Люблю «Океан Ельзи», пісні Тараса Чубая, інколи може бути «Без обмежень», інколи Ольга Богомолець , концерт «Гіацинтове сонце» на вірші Ліни Костенко, але тоді можна довго плакати-мінорити. Я люблю французьку музику, бо вчила французьку мову, тож періодично її переслухую. Люблю слухати Леонарда Коена. Інколи щось находить і «Kiss»  чи «Led Zeppelin», але знову ж таки, це під настрій. Зрештою, як це не банально, «фоновою музикою» є все таки радіо з новинами.

2

– Уявіть, що у Вас є можливість покавувати з трьома відомими персонами. Кого б запросили на філіжаночку кави?

– Цікаво, ніколи не задумувалась над цим питанням. Це хтось із політиків має бути?

– Будь-хто.

– Якщо говорити про рідних українців, то мені було б цікаво покавувати з Ліною Костенко. Колись у мене була нагода особисто із нею спілкуватися. Вона мала приїхати в університет і я займалася організацією цієї зустрічі. За два дні до приїзду Ліна Василівна відмовилась. Для мене це був стрес! Не кажу вже про кілька сотень лучан, запрошених на її творчий вечір...  Дещо компенсувалось тим, що ми добру годину розмовляли з Ліною Василівною по телефону. Я б хотіла з нею поспілкуватися вживу, я б запам’ятовувала кожне її слово.

Напевно, було б цікаво з Ноєм Харарі поговорити. Це автор бестселлерів «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього» та «Homo Deus. Людина божественна: За лаштунками майбутнього», « 21 урок для 21 століття»…  Зараз читаю одну з цих книг.  Цікаві міркування, глибока аналітика. На відміну від багатьох окремих знаних політологів та культурологів, він чітко ідентифікує, що те, що відбувається в Україні – це війна Росії на території України. Іншого визначення немає.

А третя цікава особистість – президент Франції і лідер партії Макрон. Він небуденний президент і, можливо,  у контексті  нинішніх президентських виборів і баталій, цікавим було б таке неофіційне спілкування про досвід, про уроки, про здобутки і втрати.

1

1

– Що Ви не можете пробачити?

– Зраду, тільки зраду. Я багато чого можу зрозуміти, якось знайти пояснення, але зрада – неприйнятна. При чому зрада як на особистісному рівні, так і у чомусь більш глобальному суспільному – ренегатство, відступництво, колабораціонізм. Усі прояви цих речей, яка б там мотивація не лежала в основі, не приймаються.

– Ви вірите в містику?

– Я вірю в Бога. Вважаю, що мене добре навчили і добре переконали, що він є. Я, можливо, менше присвячую часу церкві, тобто не настільки віддаюсь цим звичаям, ритуалам, але віру в серці маю.

– Знаю, що Ви дуже гарно куховарите. Якою фірмовою стравою балуєте рідних?

– Я дійсно люблю готувати і це, до речі, теж гарна можливість зняти стрес,  мені допомагає. Українки всі дуже смачно готують, тільки не у всіх є можливість про це розповісти. Навіть не скажу, яка улюблена страва, бо їх чимало: фарширована щука, паштет, печеня з м’яса, кролик в сметані. У нас в сім’ї був культ приготування смачної їжі. Батько досі дуже смачно готує, він спеціалізується на м’ясних стравах: холодці, кров’янки, ковбаси. Все це я допомагала готувати батькам ще з дитинства…. І досі холодці варю.

Холодець ми варимо разом із чоловіком, разом розливаємо, розбираємо. 

Мама моя більше спеціалізувалася на стравах польсько-подільської кухні: голубці, тушкована капуста, всілякі млинці – це для звичні страви. Єдине, що ми викреслили з раціону – вареники. Борошно, приготування забирає багато часу. Я  віддаю перевагу тим стравам, які швидко готуються і які можна готувати  одномоментно на чотирьох комфорках.

Зараз ми намагаємось їсти якусь легшу їжу, тож млинці – це так, раз в місяць, а може раз в два місяці, ми тут не зловживаємо. Якщо м’ясо, то це телятина, якщо риба, то так, щоб запекти швиденько і все. Але і «Наполеон» я би спекла, і всілякі сирники, і запіканки, і кокосові торти, це мені в радість.

1

1

– Що у вас обов’язково має бути на робочому столі?

– Багато ручок, олівці та маркери: червоний, зелений, жовтий, синій. Червона ручка, тому що все треба виділяти, ставити знаки оклику, знаки запитання. На кожному столі, за яким  я працюю, обов’язково має бути кілька стікерів, тільки такі більші. Обов’язково мають бути кольорові стікери для закладок «головне», «головне», «головне» і «дуже головне», записник невеликий ну і папери, гора паперів на столі, під столом, біля столу.

– Ви, як керівниця, сувора чи більш поблажлива?

– Більш сувора. Хоча, я дуже ціную своїх помічників, з якими працюю, і мені здається, що до них я дуже поблажлива. Результат роботи грунтується на багатьох факторах і виконавча дисципліна один з них. Хоча знаєте, що кажуть зарубіжні психологи? Що насправді мотиватори для працівників зараз змінилися. По-перше, більш продуктивною є модель не вертикальна, а горизонтальна. І головним мотиватором є не фінансове заохочення, навіть не кар’єрний ріст, а те, щоб люди отримували задоволення від своєї роботи..

– Ви тісно пов’язали своє життя з викладацькою діяльністю. А пригадуєте свою найпершу пару, коли прийшли до студентів ще молодою недосвідченою викладачкою?

– 

Я, до речі, й досі викладаю, магістрам  читаю курс «Українська література в світовому контексті».  Мої перші лекції були у  1987-й році. Паралельно із вчительством  в ЗОШ 5, мала лекційні заняття на факультеті довузівської підготовки, то це були мотивовані на навчання студенти. Дорослі люди, які хотіли вчитися і мені з ними було дуже комфортно. До речі, багато з них стали успішними людьми, є серед них і директори шкіл, і вчителі, підприємці.

Траплялися і складні ситуації. На факультеті романо-германській філології доводилося читати потокові лекції 130 першокурникам про  сучасну українську літературу. Без мікрофона про Андруховича, Москальця, Забужко…. учорашнім школярам. Було непросто, але ти проходиш таку гарну школу життя. А якось ще й розклад був «майстерно» поставлений, що перша пара – романо-германці в головному корпусі університету, друга пара – історики на історичному факультеті, а третя пара – з філологами на філологічному. І коли ти вже заходив до «українців», то розумів, що ось воно – щастя! Усе пізнається в порівнянні.

2

– Чи є різниця між студентами тодішніми і нинішніми? Адже сьогодні хтось стверджує, що молодь невпинно деградує, а хтось переконує, що молоді люди стають більш мислячими, ідейними, відповідальними…

– Узагальнювати, звісно, не можна, але я б сказала, що головне, що впливає на якість нинішніх студентів, відсутність таких  мотиваторів  як працевлаштування і гідна зарплатня. Якщо студент чітко бачить свою професійну, принаймні на початках, кар’єру, то це його мотивує поруч із теоретичними знаннями здобувати і практичні навики та націлюватися на досягнення мети. Я, наприклад, з перших курсі зрозуміла, що, напевно, не хочу бути вчителем у школі. Тому шукала свої теми в дослідницькій роботі, писала курсові, працювала в бібіліотеках.  Роки навчання використала як можливість вийти на свою тему. Відсутність цього мотиватора студентів  розбалансовує.

Наші ж студенти після закінчення університету не знають, де працевлаштуються, що їх чекає, як використати отримані знання. Виходить, що вуз – це якась основа, після якої потрібні ще більш конкретні, більш вузькі знання. Тому теза «освіта впродовж життя» зараз, як ніколи, є актуальною. Така кількість університетів на сьогодні не потрібна в такій якості, як вони є. Мертві знання, теорія в такій кількості вже не потрібні. Наш світ дуже швидко змінюється, знання невпинно старіють, вранці це ще була сенсація, а на вечір вона вже втратила свою новизну і сенсаційність. Тому освіта має гнучко змінюватись і вже не може бути такою консервативною. І якби вона швидше змінювалася, студенти теж були б іншими.

1

1

– Якби забрати політику, викладацьку діяльність і навіть кулінарію, в якій іпостасі Ви себе бачите?

– Думаю, я знайшла б, де себе реалізувати. Можливо, це було б із журналістикою щось пов’язане, бо мені подобається читати, писати, спілкуватись з людьми. Можливо, я б перевчилася і десь мій досвід привів би  мене до іншої галузі. Не знаю, але однозначно це була б робота з людьми. Я люблю спілкування, думаю це все таки більше була б робота з молоддю. Мені з ними цікаво.

– Дивитесь телевізор вдома?

– Як тло. Але інколи хочеться переглянути фільм на широкому екрані, то фільми – як спосіб колективного перегляду. «Богемну рапсодію» зараз дивилися.

– Що з останнього переглянутого справило враження?

– Мені сподобався фільм про Леді Гагу «Зірка народилась», так несподівано її розкриває.  Мені подобається встигати за сучасними фільмами і потім  із друзями обговорювати їх. Намагаємось відразу захопити оскарівські фільми.

– З Вами важко чи легко подружитися? Чи швидко Ви підпускаєте до себе людей?

– Мабуть, ми з чоловіком все таки прихильники усталеного кола друзів. У мене є подруга, з якою ми товаришуємо з першого класу. Уявляєте, з 1972-го року! Ми стали згодом кумами. У нас із чоловіком є друзі ще зі студентських часів. Хоча протягом останніх десятиліть уже з’явилися нові друзі, з якими ми бачимося, спілкуємося, нам з ними добре. Та для дружби треба час. 

– Який відпочинок для Вас найкращий: спокійний, в домашній обстановці, чи драйві, на публіці або ж у поїздках?

– Я припускаю, що треба інколи десь і полежати на дивані з книжкою чи з ноутбуком, але все таки ми більше рухаємося, кудись їдемо. Ми живемо біля лісу і, як тільки стає тепліше, то я йду собі на прогулянку. У мене є моє велике коло, майже п’ять кілометрів: біля ставочка, потім полем,  під лісом і коли подолано цю відстань, то набираєшся енергії, якої вистачає надовго.

2

– Ви домашні обов’язки розділяєте на чоловічу і жіночу роботу?

– Ні, у нас вже це знівельовано, хто в хаті ,той щось і робить (сміється, - авт.). Машинка попрала, то хто ближче до машинки, той її розпаковує. Якщо я в Києві і зібралося прасування, то ніхто не буде чекати, що я приїду і кинуся прасувати. Якщо ми живемо спільним життям, то і робота домашня має робитися спільно. 

2

– Ви водите автомобіль, тож розкажіть, як вперше сіли за кермо. Чи було страшно?

– Спочатку були водійські курси. Перший раз було страшно, далі - з інструктором безпечно. Зараз життя стрімке, і треба швидко рухатися. Я пізно навчилася їздити за кермом, пізно навчилася кататись на лижах, але я це все зробила, тобто це теж було якесь долання, долання себе і до цього треба було дорости. Гуманітарії вони ж такі, принаймні моє покоління, що комфортне середовище для них – це книжка, і вийти за межі свого середовища завжди було дуже складно. І я в от такий спосіб борола себе.

– Традиційно, наостанок побажання читачам.

– Найперше хочу побажати читачам, щоб вони читали, зокрема «Таблоїд Волині». Тому що насправді кожна публікація, яка з’являється, це не тільки інформація, а все ж таки праця, акумуляція якоїсь енергетики. Читати треба хороші видання, тому я рекомендую читати «Таблоїд», я сама його люблю. Не скажу, що є постійною читачкою, тому що все таки увага спрямована спершу на політичні речі, а тоді щось для душі.

Шукайте себе і відкривайтесь у чомусь новому!

1

1

1

1

1

1

1