^{Фото: Макс ЛЕВИН}

Ткацька майстерня «Серпанок» спеціалізується на не лише на відтворенні атентичного українського одягу, а й на популяризації вбрання минувщини.

LB.ua взяв участь у фотосесії та розповів, як шиють та реконструйовують одяг Великої Волині кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Після Майдану український автентичний одяг став органічною частиною моди, повсякденного одягу і мейнстріму – найчастіше популярністю користуються стилізовані під традиційні строї речі. Втім, паралельно відбулася дискусія про те, як варто зберігати спадщину, пов’язану з побутом, особливо з одягом – українські вишиванки, до прикладу, перестали сприйматись як красивий об’єкт, який можна розрізати на частини і «перепрошити» під сучасне бачення. 

Зараз іже зрозуміло, що збереження українських строїв настільки ж важливе, як і їх популяризація.

Один із проектів, який поєднує і збереження, і дослідження, і популяризацію українського автентичного одягу – ткацька майстерня «Серпанок», яка займається відтворенням одягу Великої Волині кінця ХІХ – початку ХХ століття. (Велика Волинь — історично-географічний регіон на північному заході України, південному заході Білорусі і сході Польщі. Знаходиться у межах сучасних Берестейської, Волинської, Житомирської, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Хмельницької областей, Люблінського і Підляського воєводств).

 

У місті Радивилові Рівненської області знаходиться ткацька майстерня «Серпанок» – один з проектів Володимира Дзьобака, який вже більш як 10 років займається дослідженням і відтворенням українського одягу. На чолі з паном Володимиром команда їздить селами, шукає частини єдиного цілого – строїв українців, які мешкали на Великій Волині на зламі століть.

Знайшовши речі, майстрині ретельно їх досліджують і відтворюють. Утім, не все так просто – у своїй роботі «Серпанок» прагне використовувати матеріали, близькі до автентичних, а для цього спочатку треба було відновити технологію їх створення.

Технологія

«Мій прадід (батько діда по чоловічій лінії) взимку займався ткацтвом. Якось зимового вечора 2010 року я вирішив, що було б цікаво спробувати його ремесло відродити», – розповідає Володимир Дзьобак, керівник ГО «Центр дослідження і відродження Волині. – Та батько сказав, що відновити автентичне ткацтво нереально. Воно відмерло ще в 50-роках минулого століття. Але я така людина, що труднощі лише додають натхнення. Нічого неможливого не буває, якщо є справжня мрія. Ми почали з того, що шукали старі верстати по селах. Насправді, то переважно були вже просто дрова. Я почав шукати людей, які могли б їх зібрати». 

Після того, як верстати зібрали, протягом трьох років команда шукала людей, які навчили б майстринь ткати. Однією з таких вчительок стала пані Надія Горак, майстриня зі Львова, викладачка відділу художнього ткацтва Львівського коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша. 

У «Серпанку» почали з простого полотна, а потім опанували і складніші техніки ткацтва. 

Згодом була створена і торгова марка «Волинський серпанок», яку, за словами пана Володимира, знають уже не лише в Україні.

 

Утім, відродити напівзабуте ремесло виявилось не найскладнішою частиною місії. 

Серпанок – це особливе полотно, яке ткали на території історичної Волині із середини XVI століття. Дуже тонка, тендітна тканина використовувалася для пошиття весільного й урочистого вбрання, а для її створення використовувався особливий льон, який називався «лущик». 

«Ця унікальна нитка для волинського серпанку виготовлялася з так званого “лущика”, або “стрибунця”. В чому його особливість? Зерно не має рівного дозрівання, його важко зібрати. Цей вид льону з коротким стовбуром за радянських часів просто знищувався (і наразі в Україні не вирощується, – прим.). Лише з такого виду стебла, за словами багатьох науковців, українки отримували ту саму надтонку нитку, яка і є одним із секретів серпанку», — пояснює Володимир Дзьобак. 

За словами Володимира, наукова співробітниця Рівненського краєзнавчого музею Алла Українець із самого початку застерігала, що відновити сам серпанок майже неможливо – не лише через брак сировини, а й через втрату технології його виготовлення. Але дослідники знайшли зразки серпанку у скринях, закупили потрібний льон за кордоном, зібрали верстати і почали роботу. На все це знадобилося три роки.

«Ми об’їздили надзвичайно багато музеїв в Україні, де були снопки льону. В одному із них ми випадково знайшли сніп того самого “стрибунця”. На щастя, він був не обмолочений. Нам вдалося зібрати потрібні зернини. Наразі у нас вже є 15-16 мішків “лущика”. Поки що нитку ми з нього не робили. Але з часом почнемо робити і її», — говорить Володимир. 

Наразі мова йде про популяризацію серпанку за кордоном, і «Центр дослідження і відродження Волині» працює над тим, щоб серпанковий одяг внесли до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. 

 

Пошиття костюмів

Ще три роки у пана Дзьобака та його команди пішло на пошуки автентичних костюмів в українських музейних фондах, приватних колекціонерів та справжніх скринях в українських селах. Так вдалося зібрати дев’ять жіночих та один чоловічий костюм. 

Для пошуку необхідних зразків для відтворення одного костюма треба ще не менш як 6-8 місяців.

«Та насправді більше часу йде не стільки на пошив костюмів, скільки на пошук усіх складових. Кожен з костюмів збирається по елементах у різних музеях, у приватних колекціях. Але потім ми ще обов’язкового звертаємося до науковців, щоб вони провели експертизу, щоб переконатися: всі елементи – з одного періоду. Якщо якийсь із них не відповідає часу, ми шукаємо далі», — розповідає Дзьобак.

Один із костюмів, які вдалося відтворити, повністю знайшли в одній скрині. Справжня рідкість, особливо з огляду на непросту українську (та й європейську) історію ХХ століття. 

Цей стрій кінця ХІХ – початку ХХ століття – з Баранівського району Житомирської області. Елементи костюма – сорочка, літник (яскрава, як правило, смугаста на червоному тлі спідниця з вовни), фартух, крайка (пояс), чепець «кимбалка» і намітка (головний убір із серпанкового полотна). 

Стрій відновили з об’єктів приватної колекції Ігоря Перевертнюка з тканини з натуральної лляної та вовняної пряжі на традиційному верстаті.

Вбрання міщанки початку ХХ століття з території смт Степань Сарненського району Рівненської області відновлювали за зразками з музейних фондів і приватної збірки. 

Стрій складається із сорочки, спідниці, фартуха, камізельки (жилетки) та хустки. Сорочка уставкового крою, пошита з тонкої бавовняної тканини (перкалю), вишита різнокольоровими геометричними орнаментами. Спідниця тернова – пошита з вовняної квітчастої тканини, по низу прикрашена широкою смугою чорного оксамиту. Жилетка (камізелька) пошита теж із чорного оксамиту і оздоблена вишивкою дрібним бісером (пацьорками – скляним намистом, яке часто використовувалося в українському вбранні).

 

Ще один жіночий костюм кінця XIX – початку XX століття був поширений у так званих «шляхетських» селах Коростенського району Житомирської області. В цих селах майже не було кріпацтва, шляхтичі володіли господарствами і самі працювали на власній землі, не сплачуючи податки і відправляючи раз на два роки чоловіків на службу на кордоні.

Жителі були заможні, а отже тканини для костюмів були не домотканими, а фабричними. Це вбрання, відновлене за оригінальними зразками з музейних фондів, пошите саме із фабричних тканин. Елементи костюма – хустина, сорочка, капотка (демісезонний одяг, свого роду піджак приталеного крою і оздоблений мереживом), спідниця та фартух. 

 

Один з найбільш незвичайних костюмів – вбрання весільної свашки початку ХХ століття, яке носили у Ратнівському районі Волинської області. Його також відновили за оригінальними зразками з музейних фондів. 

Сорочка тут – з полотна мануфактурного виробництва, прикрашена не лише вишивкою, а й аплікаціями із кольорового сатину. Окрім сорочки, до складу строю входять спідниця, фартух, намітка та крайка, а також головний убір під назвою «брижі». Він пошитий з кількох видів тканини, прикрашений дрібним скляним намистом і пучками фарбованого півнячого пір’я.

 

Святковий жіночий стрій – кінця XIX – початку XX століття із Камінь-Каширського району Волинської області. Цей костюм відновлено за автентичними зразками з музейних фондів. Складається із сорочки, спідниці, фартуха, хустини і крайки з китицями.

 

Ще один зразок із Ратнівського району – жіноче святкове вбрання, де сорочка – із сірого лляного полотна, а намітка, пошита також із лляної пряжі, пов’язана поверх дерев’яного обруча «кибалки». 

Один із костюмів – з Овруцького району Житомирської області, кінця ХІХ – початку ХХ століття. Складається із хустки, сорочки, літника, крайки, килимової запаски і дукача. Килимові запаски прялись із вовняної пряжі. Дукач – прикраса з металу, схожа на медаль. На фото – дукач «Ядвіга», зроблений із срібної монети, також є відтворенням автентичного зразка із колекцій. 

 

Володимир Дзьобак додає, що його проект з відновлення строїв є дотаційним і прибутку не приносить, хоча костюми можна замовити і придбати.

«Для чого я це все продовжую робити? Це поклик серця. Я би дуже хотів, щоб День традиційного автентичного костюма став другим після Дня Незалежності. Мені хотілося б, щоб кожен з регіонів Волині та й усієї нашої України почав відворювати свій власний традиційний костюм, бо вони всі різні. І в цій різноманітності – сила країни», — переконаний Володимир. 

Він наголосив, що Європа вже не може похвалитися збереженням національних костюмів: «Багато країн втратили свої національні надбання. Зараз пробують їх відновити по крихтах. А у нас дещо зберігалося. Тому його треба дослідити, відродити та примножити».