^{Текст: Тетяна МАРКОПОЛЬСЬКА}

У Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків презентували груповий виставковий проєкт родини Мотика. Професійна династія митців налічує чотирьох авторів: подружжя Ярослава та Ярослави Мотики, їхню доньку Мар'яну Мотику та онуку Ольгу Мотику.

Відкриття пройшло 23 вересня. Відвідала захід і журналістка Район.Культура.

Кожен з авторів працює у своєму напрямі – Ярослав став скульптором та керамістом, Ярослава створює витинанку, Мар'яна займалася скульптурою, але зупинилася на лінографії (створення гравюр на лінолеумі), а наймолодша Мотика обрала реставрацію. 

Родина Мотика та модератори виставки

«Роботи родини Мотика – це один з найвищих рівнів, які можна сказати про художника та його мистецтво. Виставка ця і дуже повчальна для молоді, яка тільки ступає на дорогу мистецтва», – зазначила мистецтвознавиця Зоя Навроцька.

Ярослав Мотика. Історія однієї скульптури

Глава сімейства, Ярослав почав свій творчий шлях в дитинстві. Скульптор родом із села Староміщина (Тернопільська область). Його батька, Миколу Мотика, радянська влада заслала на 25 років шахтових робіт у Караганду (Казахстан). Для того, щоб вберегти своїх дітей, мати з трьома дітьми втекла до Львова, бо в місті їх було б важче віднайти. 

Учнем Ярослав любив перемальовувати портрети українських діячів: Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Лесі Українки. Його дядько, Роман Турин був директором Львівської художньої школи. Коли він почув від матері Ярослава про тягу сина до малювання, запитав його: «Малюєш?»

Ярослав Мотика

«Та нічого такого я не малюю. Під подушку ховаю, нікому не показую», – одказував Ярослав. Дядько дав йому кілька завдань, щоб перевірити хист племінника. Відтоді хлопець навчався майстерності у художній школі, опановував ліпку, композицію і малювання. 

«Я втягнувся в це. І вже мені не хотілося бути танкістом чи льотчиком», – розповів Ярослав Мотика. 

Пізніше вивчав художню кераміку у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Cкульптура «Лілея», яка зараз знаходиться у Стрийському парку, була його дипломною роботою. Це фігура оголеної жінки, в якій митець оспівав вроду Афродіти. Якщо це паркова скульптура, то має стояти в парку, вирішив він. Але на газон її ставити побоювався, щоб ще не зіпсували вандали. Тому вирішив, що встановить її на лебединому озері. Директорка парку не підтримала його ідею: «Самі це робіть. Як це так поставити оголену жінку в парку!» – відповіла вона тодішньому студенту. 

Робота Ярослава. «Глибока задума», 1980

Йому допоміг Ярослав Новаківський, який тоді працював головним художником міста. Він надав йому працівників, щоб встановити скульптуру на воді. Заради її цілісності, митець усю ніч пильнував скульптуру, бо боявся що її хтось знищить, демонтує чи спустить у воду. «А мені ж треба якось захистити диплом!» – нагадує Мотика. Його побоювання були марними. Зранку митець побачив скульптуру «в цілості та безпеці» й вона досі стоїть у Стрийському парку, оточена водою й лебедями. 

Ярослава Мотика. Модернізм та автентика

Ярослава познайомилася з Мотикою як квартирантка. Але залишилася з ним на все життя. 

«Треба купляти жінкам квартири. Навіть якщо маєте свою – шукайте ще одну», – з гумором порадив присутнім пан Ярослав. 

Роботи Ярослави Мотика

Жінка працює з керамікою та витинанкою. Любить поєднувати у творах чорні та білі тони. Саме дві такі витинанки подарувала до колекції музею.

«Якщо поглянути на роботи Ярослави Мотики, я впевнена, що у відвідувачів одразу виникне запитання: коли вони створені? Напевно, вчора, подумають вони. А вік цих творів це 60-80 роки… Її твори володіють магнетичною притягальністю, тому що це надзвичайно модерні, сучасні форми. Але вони сповнені архетипного звучання. Пані Ярославі вдалося відобразити гул минулого у своїх витворах, але водночас вони дуже сучасні… Дочці та онуці пощастило зростати в такій родині. Замість манної каші вони бачили мистецтво», – поділилася враженнями Зоя Навроцька. 

Робота Ярослави «Сумний великдень», 2020.

Автентичні мотиви недарма з’являються у творчості мисткині. Народилася вона в селі Арламівська Воля (Львівська область) й виховувалася у народних традиціях. Багато допомагала матері, яка вирощувала льон. Яскравими спогадами для Ярослави-дівчинки були обідні трапези робітниць з ланки. Вона любила спостерігати й вивчати пози, які приймали робітниці під час роботи й перерви. Згодом вона втілила ці спогади у серію жіночих фігур. 

«Я й гадки не мала, що колись стану художницею. Мати віддала мене вчитися на кравчиню, у Рівне. Там я і вивчилася. А потім знайшла оголошення в газеті про набір групи на художнє навчання. Вступила не одразу, але наступного разу вдалося», – сказала Ярослава Мотика. 

Глядачі коло робіт Ольги Мотики

Мар’яна Мотика

Донька не мала іншого вибору, як продовжити шлях батьків. З дитинства її оточувала гаварецька кераміка, вона ліпила живі сценки, відвідувала художню школу. 

«Не вийдеш на вулицю, поки не помалюєш», – казали їй в дитинстві. 

«Музиканти плодять музик, а художники – художників. А куди їй дітися, тій дитині, якщо вона ходить і перед її очима хтось малює. Даєш їй папір – і вона теж малює. Так виростають покоління», – пояснив Ярослав Мотика.  

У своїй альма-матер – Львівська академія мистецтв (ЛНАМ) – донька художників продовжила викладати графічний дизайн. 

«Художник Богдан Сорока сказав мені: «Мар’ян, ти будеш викладати в моїх студентів, тому ти мусиш працювати в графіці». А до того я мала справу лише з керамікою та малярством на склі. Звісно, в дитинстві я робила листівки на свята. Тоді це було дуже модно – обмінюватися листівками з художниками. П’ять років я вчилася у пана Богдана, дивилася, як він створює графіку. І я зрозуміла, що це значно сучасніше, і дає більше можливостей, ніж малярство на склі», – розповіла свою історію Мар’яна Мотика. 

Зараз жінка надає перевагу технікам ліногравюри та мецотинти (гравюра на металі). 

Ольга Мотика 

Ольга Мотика не бачила себе в мистецтві. Хотіла бути лікарем, рятувати людські життя, цікавилася верховою їздою. Її мати, Мар’яна Мотика мріяла стати реставратором. Але такого відділу ще не існувало, коли вона вступала до коледжу та академії. Тому вже своїй доньці порадила цей напрям. 

«Доцю, у нас стільки цього мистецтва! Чому ми маємо віддавати гроші чужим людям за реставрацію?» – казала я. Вона послухалася. До того ж мій брат – головний реставратор у Шевченківськім гаю. До нього й ходила моя донька. Вона посидюча, і їй було цікаво вчитися», – розповіла Мар’яна Мотика. 

Відвідувачі дивляться на відеоарт

Так Ольга пішла до Львівського коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша та у ЛНАМ й продовжила творчу династію Мотики. Каже, що не шкодує, що обрала мистецтво. 

«Чомусь всі думають, що якщо людина вивчається мистецтва, то в неї дуже вузька спеціалізація, але це не так. Ти можеш бути й на аукціонах, проводити виставки, визначати вік твору мистецтва і багато іншого. Розповіді дядька про можливості реставрації відомих художників надихнули мене піти в цю справу. Недоліком цієї роботи є те, що часто доводиться працювати з хімікатами й мати облаштований кабінет. Тому я вирішила зробити невелику перерву в реставрації, і спробувати графіку, а потім знову брати замовлення», – поділилася спогадами Ольга Мотика.

«Лілії цвітуть», Ольги Мотика

Але до замовлень дівчина так і не повернулася. Робота над власними проєктами захопила дівчину, адже у них вона не має наслідувати стиль автора зіпсованого твору й домальовувати невеликі частини.

Зацікавлення лікарством й анатомією залишило слід на її творчості. Ольга любить малювати людей, промальовувати кисті, м’язи. Серед переваг графіки виокремлює можливість використовувати драпування кілька разів, накладати їх одна на одну, змінювати фарби й отримувати нові твори, кожен з яких матиме унікальну атмосферу. 

Скульптура Ярослава Мотики

«Якщо в нас є такі Мотики, то нам нічого не страшно. Тому що, вони воюють своїм мистецтвом за нашу Україну й заявляють про наше мистецтво на весь світ. Наш музей покликаний показувати тяглість поколінь. Виставка, де представлені роботи усієї родини у нас вперше. Ця сім'я живе в мистецтві», – додала Леся Корсак. 

Під час відкриття експозиції відвідувачі мали змогу поспілкуватися з художниками й поділитися враженнями від побачених робіт. 

«Ця родина повна зрілих художників. І варто сказати: вони геніальні. Вони доповнюють один одного й не нищаться», – зазначив художник Валентин Маколюк.