«Іноді купують весільний рушник, не знаючи, що він – похоронний», – майстриня Ольга Родкіна

Перші навички вишивання Ольга Родкіна, отримала від бабусі з Полтавщини, за фахом вона – інженер-електромеханік, але це не завадило їй стати майстром народного мистецтва, членом Національної спілки народного мистецтва України та об’єднання майстрів народного мистецтва м. Дніпра.



Ось уже 30 років жінка займається лялькарством та відроджує такі техніки української вишивки як «курячий брід», виколювання, вирізування, «солов’їні вічка», рушникові шви та інші.

Серед заходів з нагоди Дня міста та Дня незалежності України в арт-галереї «Луцьк» (вул. Богдана Хмельницького,1) відбулося відкриття виставки робіт Ольги Дмитрівни «Наповню світ красою…».





«Мене запитують, чому приїхала з Дніпра представляти свої роботи саме у Луцьку. Так сталося в житті, що вийшла заміж за військового, мала нагоду побувати та пожити у різних куточках країни. Одним з таких було маленьке чистеньке місто Володимир-Волинський, яке я просто обожнювала. Вперше там побачила традиційні гуляння на релігійні свята, надихнулася виробами гончарства, побачила зразки вишивки. Саме там, до речі, створила свої перші роботи, так що Волині я взагалі зобов’язана всією своєю творчістю», – сміється пані Ольга.



Мисткиня розповідає, перші вишивки творила за шаблонами, що видивлялася у книжках чи журналах, а згодом відчула потребу не лише сліпо копіювати, а й розуміти суть цього заняття глибше. Їздила на профільні семінари, читала багато літератури, щоб мати розуміння, для чого це робить, де його потім можна використовувати.

«Завжди розповідаю цю історію, аби вберегти від помилок вишивальниць-початківців. Одного разу я вишила рушник у техніці «білим по білому», яка поширена у вашому регіоні, але в нас тоді була чимось дивним і незрозумілим, і його захотіли купити на весілля. Я пояснила, що просто беру шаблон і творю лише для себе, а продати поки не можу, бо не знаю точно, яке призначення такої вишивки. І досі з полегшенням видихаю, що повелась тоді саме так, бо згодом з’ясувала, що білим по білому вишивають рушники для поминального обряду».



На відкритті виставки заступник міського голови Андрій Киця зауважив, що митцеві важливо бачити свого глядача, відчувати зворотний зв’язок із ним та вручив майстрині подяку від Миколи Романюка.



«Дуже добре, що є цей культурний обмін між регіонами, цей синтез творчих бачень. Важливо, щоб мистецтво йшло до свого споглядача, бо інакше воно помирає. Знаєте, у філософії є поняття «базис» і «надбудова», ми зараз постійно концентруємося на базисі, на грошах, але, на жаль, забуваємо про надбудову, про світлу духовно-культурну частину життя. А насправді, саме це робить нас кращими і успішнішими», – поділився пан Андрій.

Представниця Міністерства регіонального розвитку і землячка Ольги Родкіної Лідія Євтушенко розповіла, що з самого ранку, ще до відкриття виставки, сюди зазирнули маленькі хлопчик і дівчинка з бабусею.



«Це поєднання старшого і молодого покоління у цьому просторі, наповненому етнічністю, стало для мене таким собі знаком. Загалом, прояв творчості – це сутність людини, комбінація генів, закладена ще далекими попередниками. Роботи пані Олі – це не лише фантазія, а й глибоке вивчення історії та кропітка нелегка праця».

Ніжно-блакитна вишивка, ділиться майстриня, створена для рушників на час релігійних постів, а енергетично потужна червона – для весілля.



Вишивальниця зауважує, весільний рушник має складатися з трьох композиційних частин, які символізують три світи – Нава (уособлює зв’язок з померлими предками, з коренем дерева роду), Ява (вісь Всесвіту, на якій вишивають птахів – символів молодят) та Права (зародження нового життя). Посередині рушника має бути біле полотно без жодної вишивки як означення нового чистого життя молодят.






А ще пані Ольга розповідає, що червоно-чорна кольорова гама і техніка «хрестик» насправді не притаманна автентичній українській вишивці. Виявляється, француз Генріх Брокар привіз у царську Росію парфумерію та мило для широких верств населення, на упаковках якого був мозаїчний орнамент квіток, така собі схема для вишивки. Однак, варто пам’ятати, що це не українське, наші автентичні ж – виколювання, вирізування, «солов’їні вічка», на щастя, зуміла зберегти свідома інтелігенція, як-от сім’я Косачів.

Директор луцької художньої школи Іван Гаврилюк поділився з гостями виставки філософським баченням творчості.



«Життя прекрасне не тому, що ми щасливі, а від того, що щастя ми можемо віддати комусь. Так-от, мистецтво і є тим місточком, через який можна ділитися радістю з кимось. Саме за творчістю ідентифікують народи та країни, саме мистецтво збагачує духовністю та згуртовує людей. У творчості пані Ольги мені особливо подобається, що немає надмірних прикрас. Бо що таке лялька? Це людиноподібна форма, навколо якої треба зуміти створити правильний образ», – вважає пан Іван.

Також, Ольга Родкіна створює іграшки з яскраво виявленими етнографічними особливостями, характерними для Середньої Надніпрянщини. Каже, ляльки бувають обрядові, оберегові та побутові.



«Обрядові та оберегові робляться без рук та ніг, тепер на тканинному рулоні, а раніше – на кукурудзяному качані. У трипільських ляльок на обличчі спіраль, закручена колом, у наддніпрянських обличчя овальне. Оберегові ляльки завжди робляться лише для когось персонально, купувати їх не бажано,а сувенірами можуть бути хіба побутові», - розповідає Ольга.






Має майстриня серію авторських ляльок, призначення яких винятково декоративне, хоча й сакральні нотки у цих витворах присутні.






Колись дівчаток вчили вишивати з п’яти років, а під час першого такого заняття треба було за звичаєм легенько вколоти пальчика. Майстриня пригадує, ще у бабусі на Полтавщині за вишиванням їх удвох застала тітка, яка й уколола маленьку Олю голкою, примовляючи «Оце буде вам швачка».



Тож тепер пані Ольга певна, якими б не були життєві повороти, а доля вишивальниці не могла її оминути. А всі охочі зануритися у світ української автентичної вишивки та сакральної ляльки ще встигнуть відвідати виставку робіт Ольги Родкіної, яка триватиме до п’ятого вересня.