BLOG на нічку: «Лише в мерців риси вирівнюються до повної симетрії»

22 Травня 2018

Часто ми живемо, обліплені стікерами, забувши себе справжніх, і мало хто заглядає собі всередину, бо добре знає, які монстри його там чекають.

Сьогодні у традиційному блозі на нічку від «Таблоїда Волині» – історія про асиметричних монстрів, яких можна знайти у кожному від журналістки Нати Толмачової.

Якщо прагнете поділитися з читачами своїми історіями, роздумами чи ідеями, то надсилайте їх на tablotid.com.

***

Ми надто багато буваємо серед людей і надто мало геть самі. Навіть коли ми втікаємо від соціумі, він все одно залишається з нами: в соціальних мережах, в інтернеті, в новинах. Ми гордимось тим, що не дивимось телевізор, і при цьому не вилазимо з інтернету. Власне життя виставляється на оглядини, а ми все частіше забуваємо, що щастя любить тишу, а мудрість – спокій.

І ще більше ми забуваємо, хто ми є насправді. А точніше – навіть не стараємось взнати. Купа прикладів надзвичайних подвигів, якими ряснять соцмережі, мали б спонукати нас до власних неймовірних вчинків, а натомість наша самооцінка падає ще нижче: он навіть каліка зміг, а я не можу!

І ми ліпимо на себе ще один ярлик і живемо, обліплені стікерами з дурнуватими надписами, які ніби-то можуть визначити, хто ж ми є насправді. І ніколи не визначають. Бо ми – то не наліпки. Ми – то значно гірше, важче, глибше і страшніше за будь-які наліплені папірці. Мало хто ризикує заглядати в ті глибини, бо хто-зна, що там можна побачити. Власне, ми дуже добре знаємо, які монстри там на нас очікують, і саме тому не поспішаємо з ними зустрічатись.

Ми скупі, злі, заздрісні, нещирі, не люблячі, горді, гонорові, лицемірні, малодушні і продажні. А ще ми постійно страждаємо від страху бути викритими. Ми боїмось, що ті, хто вважає нас чесними, добрими та порядними враз дізнається, які ми насправді. Саме тому й ліпимо на себе ярлики, прикрашаємо себе стікерами голосних закликів та показної доброчинності. І не розуміємо, що саме так і годуємо своїх монстрів…

Колись треба таки зупинитись і заглянути в свою особисту безодню. Зустрітись з нею очима. Злякатись. Жахнутись. Усвідомити. Прийняти. Пережити. І полюбити себе таким кострубатим, недоладним, невміючим, нелюблячим, неоковирним, неідеальним, злим, скупим, жорстоким…

Людські обличчя несиметричні. І саме тому вони гарні. Лише в мерців риси вирівнюються до повної симетрії. Тому поки ми живі, ми будемо несиметричні. І поки ми живі, кожен наш монстр має свою асиметрію – іншу сторону нас. Там, де живе зло, живе й добро. Де є ненависть, є й любов. Де процвітає скупість – проросте й щедрість. Воно все є, воно все в нас, воно все в тій же глибині, де й наші монстри. Просто ми завжди боїмось бути самими собою, бо завжди чекаємо гіршого – така природа виживання людини.

І тільки пірнувши в ту темну і страшну глибочінь себе, ми можемо навчитись чекати від себе кращого. І лиш пізнавши хоч трохи себе, ми перестаємо прикриватись від чужих очей. Бо знаємо, що в тих чужих глибинах теж живуть асиметричні монстри. Монстри, які лякають нас до холоду в жилах, і які люблять нас такими, які ми є. Монстри, які можуть навчити нас бути тими, якими ми й маємо бути.

П.с. планувалось написати про зовсім інше. Написалось таке… Мої асиметричні монстри дуже люблять зоряне небо. Оце вийшли на нього подивитись. Сидимо всі купочкою, дивимось…

6

Читати ще

Додати новий коментар